Слово взяла мати чоловіка: «Ну от, тепер у вас є своє житло. По-справжньому своє. Я рада, що вам так швидко вдалося купити квартиру. І особливо рада, що тепер можна буде допомогти з житловим питанням й іншим нашим родичам»

У невеликому ресторані за зсунутими столами сиділа компанія з 10 чоловік. Перші вітання з купівлею квартири від друзів уже пролунали.

Слово взяла мати чоловіка: «Ну от, тепер у вас є своє житло. По-справжньому своє. Я рада, що вам так швидко вдалося купити квартиру. І особливо рада, що тепер можна буде допомогти з житловим питанням й іншим нашим родичам».

Дружина нахилилася до чоловіка:

— Льошко, про що це вона? Які інші родичі?

— Поняття не маю, — знизав плечима Олексій. — Не бери в голову.

Коли всі друзі пішли, а на столах залишилися тільки чай і десерти, мати Олексія завела розмову:

— Дарино, ти знаєш, що в Олексія багато родичів. І є в нього двоюрідна сестра. Вона закінчила школу і вступила до вишу в нашому місті.

Дружина все ще не розуміла, до чого хилить свекруха.

— Так от. У вас тепер є велика квартира. Можливо, ти дозволиш пожити сестрі Олексія у твоїй? Вона ж після твого переїзду все одно пустує.

Дарина повільно перевела погляд зі свекрухи на чоловіка. Олексій виглядав збентеженим, але нічого не говорив.

— Ну що квартира твоя стоятиме без діла? — продовжувала його мати. — А так ти допоможеш родичці. І будеш отримувати гроші за комуналку.

Дарина примружилася. Квартира, де жили вони з чоловіком перші 5 років, була її. І це була пам’ять про її батьків, які так раптово пішли з життя наступного дня після її повноліття.

Молодим було логічно жити в квартирі у Дарини, поки не накопичать на іпотеку.

Мати Олексія, вибачившись, вийшла з-за столу, так і не дочекавшись відповіді невістки. Щойно свекруха зникла з виду, Дарина накинулася на чоловіка.

— Льошко, ти можеш поговорити з нею? Мені вже стає некомфортно від того, що вона розпоряджається моєю квартирою за мене. В ній ніхто, крім тебе і мене, жити не буде.

— Дарино, ти чого? — чоловік спробував заспокоїти дружину. — Дурниці все це. Матері важко сприйняти той факт, що ми тепер живемо у своїй квартирі. Через всього 5 років шлюбу.

А їм з батьком довелося збирати на квартиру майже 20 років. Можна сказати, що вона заздрить.

— Але мені неприємні ці розмови. Я і до цього не так уже й багато спілкувалася з твоєю мамою. Але тепер…

— Я зрозумів, Дарино. Давай збиратися. Не будемо псувати наше з тобою свято.

Подружжя з’їздило у відпустку (останню «нормальну», наступні ж будуть «іпотечні»), розмова в ресторані забулася.

Тим паче що свекруха більше не докучала Дарині розмовами чи повідомленнями. Але наприкінці літа Олексій прийшов додому і почув схлипування дружини.

Вона сиділа на дивані й плакала. Чоловік кинувся до неї.

— Дарино, що сталося?

— Твоя мати. Вона приходила сьогодні.

Олексій зітхнув.

— Що цього разу?

— Ось, — дружина ввімкнула запис на телефоні.

Голос матері був надзвичайно м’який, але за цією м’якістю була якась лякаюча рішучість.

— Дарино, ти зрозумій. У родині завжди треба допомагати родичам. Ось ви змогли купити собі квартиру, а хтось — ні. Але ж жити треба десь. А тут донька мого брата якраз приїжджає до міста.

Вона розумна дівчинка, буде в серйозному університеті вчитися. Ось тільки з грошима в її батьків не дуже. А в тебе квартира порожня стоїть. Що тобі варто дати пожити нашій спільній родичці?!

— Я вам останній раз повторюю: у цій квартирі ніхто жити не буде!

— Не розумію, як мій Олежка міг одружитися на такій, як ти! Черствій і думаючій тільки про себе.

Тут Олексій вимкнув запис. Потім переслав його собі на телефон і пішов до вхідних дверей.

— Любий, ти куди?

— Скоро буду.

Через годину Олексій зупинився біля знайомого дев’ятиповерхового будинку. Мати, як завжди, ласкаво зустріла сина.

— Проходь! Здогадуюся, з якого приводу ти заглянув.

— Мамо, — з порога почав Олексій, — перше: я забороняю тобі спілкуватися з моєю дружиною без мене. Ти не будеш навіть писати їй, не кажучи про дзвінок чи особисту зустріч, поки я не дам на це згоду.

— Але, Олеже, це не я погана! Твоя дружина…

— Друге: ця квартира не належить моїй великій родині чи численним родичам, це батьківська квартира Дарини. І тільки вона вирішує, хто в ній буде жити, а хто ні.

— Але ти розумієш, що це ненормально?! Відмовляти двоюрідній сестрі пожити в квартирі. Вона ж родичка твоя! Вона теж твоя родина!

— Повторюю останній раз: ця квартира належить дружині. Я не можу і не хочу навіть питати її про цю нерухомість. Забудьте про цю квартиру. Нехай дядько й тітка знайдуть інше житло.

Або сестра може пожити в гуртожитку.

— Як ти можеш так говорити? — сплеснула руками мати. — Твоя сестра в гуртожитку? Поки у твоєї дружини є порожня квартира?

— Забудь про квартиру, або тобі доведеться забути про мене. Це третє. Досить лізти в справи моєї дружини, мамо. У нас своє життя, у тебе — своє.

І родичам усім передай, що відтепер їм доведеться розраховувати тільки на себе. І мені все одно, що вони про мене подумають.

З цими словами син гучно кинув вхідні двері.

Дарина досі не спілкується ні зі свекрухою, ні з будь-яким іншим родичем з боку чоловіка.

Олексій часто зідзвонюється з матір’ю, але бачаться вони значно рідше, ніж раніше. Квартира ж стоїть порожня. Дарина поки не вирішила, що з нею робити.

От така історія. Цікаво, а що ви думаєте про таку ситуацію?

Чи мав Олексій право так жорстко розмовляти з матір’ю, чи вона все ж таки мала рацію, вимагаючи допомоги для родичів?