— Слухай, Віро, а це правда, що ти за ту дворнягу такі скажені гроші відвалила? Я отетеріла, але підтвердила. І тут понеслося: — Ну ти взагалі з глузду з’їхала! Це ж не людина! Звичайна безпорідна псина. З такими болячками їх присипляють, щоб не мучилися! Правду твоя Алінка каже: краще б ти ці гроші братові віддала, щоб він дітей на море повіз

— Навіть якби йшлося про лікування людини, — зітхає моя подруга Олена, підливаючи мені гарячого чаю, — хіба фінансова допомога — це не справа суто добровільна?

— Звісно, добровільна, — відповідаю я, машинально гладячи свою Найду, яка довірливо поклала кудлату морду мені на коліна.

— Хоча, знаєш, якби сталася справжня біда, якби йшлося про здоров’я чи життя мого рідного племінника — я б останнє віддала і в борги влізла. І мені було б абсолютно байдуже, що там про мене думає його матір.

Але ж тут зовсім інший випадок! Я в них ні копійки на свої проблеми не просила. А те, як вона плюнула мені в душу, коментуючи моє особисте горе… Це, Оленко, справжнє дно.

Мені сорок три роки. Чотири роки тому моє звичне життя розбилося на друзки: ми з чоловіком розлучилися після дванадцяти років шлюбу.

Причина була до болю банальною і гіркою — я ніяк не могла стати мамою. Коли лікарі винесли остаточний вердикт, чоловік клявся й божився, що йому ніхто, крім мене, не потрібен, мовляв, головне — це наші почуття.

Але час минав, почуття, мабуть, вивітрилися. У нього з’явилася інша жінка. І коли ми розлучалися, ця його нова обраниця вже на сьомому місяці чекала на дитину.

Знаєте, я говорю про це вже зі спокійною втомою. Осуджувати колишнього я можу лише за те, що він крутив цей роман за моєю спиною.

Чесніше було б спочатку поставити крапку, а потім починати нову історію. А за те, що він захотів рідної кровинки… хіба я маю право його судити?

Після розлучення ми поділили майно. Гроші були, тож я майже одразу купила собі окрему затишну двокімнатну квартиру.

Зараз доплачую невеликий кредит, уже фінішна пряма. Заробляю я непогано, а витрачати… витрачати маю лише на себе.

— Танці з бубнами навколо материнства мені вже не допоможуть, — кажу я іноді. — Такою вже вродилася. А всиновлення… як не відчувала до цього внутрішньої готовності, так і не відчуваю.

Десь у той самий час не стало нашої мами. Батько давно живе своїм життям: десь він ніби є, але в житті моєму та мого брата не з’являвся років двадцять.

Братові Сергію зараз тридцять один, він одружений. До маминого відходу він із дружиною та двома дітьми тіснився в кредитній однокімнатній квартирці. Племіннику зараз вісім, племінничці — шість.

Дружину брата, Аліну, я ніколи не любила, але заради спокою в родині намагалася підтримувати нейтральні стосунки.

Коли мами не стало, я просто відмовилася від своєї частки спадку, залишивши квартиру Сергієві. Усі далекі родичі тоді в один голос співали мені оди:

— Яка ж ти молодець, Вірочко! У брата ж дітки, їм простір треба.

Та я й сама так міркувала: дах над головою в мене є, а Сергієві треба ставити дітей на ноги.

Собі ж для душі, у пару до старого кота, якого ми заводили ще з колишнім чоловіком, я взяла цуценя. Безпорідне, від знайомих. Щоб якось заповнити ту порожнечу всередині.

— Розумієш, — часто пояснюю я, — кіт — він для затишку, спить собі на дивані. А моя Найда — дзиґа! Вона витягує мене на вулицю, змушує рухатися. Так, у мене є друзі, робота, але цю кудлату морду я люблю всім серцем.

Племінників я теж люблю. Завжди намагалася тішити їх гарними подарунками. Братові на дні народження то хороший телефон куплю, то ноутбук.

А от його Аліну ніколи не балувала — не лежала душа. І, як з’ясувалося, інтуїція мене не підвела.

Аліна з тих жінок, у кого в чужих руках завжди шматок більший і солодший. Вона заздрісна і жадібна. Навіть коли вона мило посміхалася мені в очі, я спиною відчувала її холод.

Але я завжди вважала: це вибір брата. Живуть, двоє діток ростуть — і слава Богу. Аби мене не чіпали.

Але зачепили. Та ще й як.

Нещодавно моя Найда раптом злягла. Відмовилася від їжі, на вулицю йшла ледве тягнучи лапи. Я, звісно, підхопила її — і до клініки.

Діагноз пролунав як грім, потрібна була складна операція. А ветеринарна хірургія та післяопераційний стаціонар нині коштують таких тисяч гривень, що страшно вголос сказати.

— А я готова була платити, — стискаю я кулаки. — Бо це жива душа! Вона дивиться на мене своїми розумними очима і навіть поскаржитися не може на біль.

Місяць я носилася з нею, як з писаною торбою. Це зараз Найда вже бігає, а перші тижні ми буквально витягували її з того світу.

Грошей пішло дуже багато: сама операція, обстеження, крапельниці, інтенсивна терапія.

Якось Сергій подзвонив спитати, як мої справи, і я між іншим назвала йому суму витрат. Він тільки присвиснув, але промовчав.

А минулого тижня я дзвонила привітати з днем народження мамину двоюрідну сестру, тітку Надію. Вона вислухала побажання, а тоді раптом видає:

— Слухай, Віро, а це правда, що ти за ту дворнягу такі скажені гроші відвалила?

Я отетеріла, але підтвердила. І тут понеслося:

— Ну ти взагалі з глузду з’їхала! Це ж не людина! Звичайна безпорідна псина. З такими болячками їх присипляють, щоб не мучилися! Правду твоя Алінка каже: краще б ти ці гроші братові віддала, щоб він дітей на море повіз. А то своїх нема, гроші дівати нікуди, то вже з жиру бісишся!

Тітка, звісно, того ж дня полетіла в «чорний список».

А в мене аж в очах потемніло від усвідомлення, що саме плете за моєю спиною дружина брата — того самого брата, заради якого я відмовилася від батьківської квартири!

Я одразу набрала Сергія. Руки трусилися від образи.

— Тобі взагалі не соромно? — питаю. — Ти пів квартири від мене отримав, щоб твоїм дітям було де жити. Мало?!

Твоїй жінці треба, щоб я ще й ваших дітей на море спонсорувала ціною життя мого собаки? А що мені ще залишається, бездітній егоїстці? Тільки на благо племінників батрачити?!

— Віро, та ти що, я так не думаю, — почав виправдовуватися брат. — І Аліна так не думає! Це все тітка Надя перекрутила. Аліна просто здивувалася цифрам. Вона мала на увазі, що цих грошей вистачило б на цілий місяць у Болгарії з дітьми.

Я мовчки поклала слухавку. Я йому не повірила. Знаючи його дружину, впевнена: все було саме так, як передала тітка.

Аліну просто задавила жаба, що я посміла витратити свої гроші на свого собаку, а не піднесла їм путівку на блюдечку.

Я не шкодую, що колись віддала їм спадок. Але висновки для себе зробила залізобетонні.

Найгірше те, що якби, не дай Боже, щось трапилося з племінниками — я б знайшла будь-яку суму, щоб допомогти. А їм моїх грошей, які врятували життя беззахисній істоті, виявилося шкода.

***

Цю пронизливу розповідь ми отримали в листі від нашої читачки і з дозволу авторки трохи адаптували для публікації. Буває так, що найбільшого розчарування завдають ті, заради кого ми колись пожертвували власним комфортом.

Як гадаєте, чи варто намагатися зберегти теплі стосунки з родичами після таких слів, чи краще тримати їх на безпечній відстані, оберігаючи власні кордони?