Бабуся плакала. Сльози градом котилися по щоках, зморшкуваті руки даремно намагалися знайти щось у сумці, пошарпаній та місцями перемотаною ізострічкою.
Шаль, стоптані черевики, пальто з облізлим комірцем. Несподівано палиця, за допомогою якої старенька пересувалася, з гуркотом впала на підлогу. І черга ніби ожила, захиталася, загула.
– Можна швидше, га? Мені ще на автобус треба встигнути! Вже п’ять хвилин слухаю ці розмови, – сказала блондинка зі щедро підведеними бровами в норковому кожушку.
– Воно й справді. Довго стоїмо. Я й так після вчорашнього ще не відійшов. А ти, Миколо? Добре посиділи! Ну та зараз купимо, що треба й нормально буде!
– Бабуся тільки чогось довго копається! – гостроносий, схожий на тхора чоловік з пожадливістю глянув на три пляшки міцного, що лежали у його кошику.
– То неможливо вже стояти. Ось що по магазинах ходити, якщо грошей нема! — його товариш із червоно-синім носом, витирав піт з чола.
– Слухайте! Ви людей затримуєте! Але! Бабуся, ідіть у кінець черги чи що! Мені он за дитиною ще в садок треба! – жуючи в роті жуйку, відповіла брюнетка в лимонному пуховику, перетягнута поясом, наче оса.
Я стояла після них усіх. Була година пік. Кінець робочого дня. Супермаркет, куди всі забігли по продукти. Гул голосів, яскраві упаковки товарів, привабливі дивовижні фрукти.
У моєму кошику лежала кісточка для собаки, шматок вирізки та пачка печива. Такого, з апельсинками та корицею.
Після приходу додому планувала подивитися кіно та попити чаю. Тим часом біля каси тривала хвиля обурення. Залишивши кошик, я протиснулася ближче.
– Люди добрі, у мене в гаманці грошей немає! Як же так… були й нема, – продовжувала плакати бабуся.
Шаль сповзла набік, стало видно біле волосся. Губи її тремтіли, а погляд… Так дивляться діти, коли їм страшно чи хтось їх образив. Недарма кажуть, що старі та діти схожі – вони однаково беззахисні та довірливі. Вони однаково потребують захисту та підтримки сильних здорових людей.
У кошику у бабусі лежав шматочок ковбаски, крупа, пакет молока, дешеві карамельки та блискуча коробочка з чаєм.
– Бач, стара, чай дорогий бере. Я собі такого не дозволяю, та ще скаржиться, що грошей нема! – прокоментувала пані в шубі.
– Мені, може, недовго лишилося.
Особливо нічого їсти не беру, але одна радість – чаю такого попити. Рідко купую, розтягую, п’ю зі блюдця, воно в мене червоне, в біленький горошок. Чай дуже смачний! – прошепотіла бабуся.
– Я заплачу, скільки там? Порахуйте! – рішуче минаючи тих, що стояли попереду, я присунулася до бабусі.
– Дівчино, ну це ви дарма. Навіщо платити за неї? – здивовано прокоментувала білявка.
– Ви ж бачите, що їх там немає! Раптом втратила, забула чи ще що. Давайте кошик, я заплачу, бабусю! – підтримуючи стареньку, підійшла до касира.
– То я рахую? – запитала пані касирка?
– Рахуйте.
Вибач мені, песик. Ти сьогодні без вирізки та кісточки. Але я не можу інакше.
– З вас 364 гривні.
Сплативши й, як і раніше, тримаючи стареньку за лікоть, підійшла до столиків, щоб скласти покупки.
– І грошей не шкода, мабуть, легко дістаються, – прокоментував хтось позаду.
– Та ні, шановні. Нелегко. І вони були останніми. А це означає, що з роботи та на роботу тепер доведеться ходити пішки. Харчуватися морквою та буряком (ну і нічого, овочі корисні). І віддати собаці свої котлетки, які розраховані на тиждень.
Тому що зарплата лише за п’ять днів. Але це так страшно, коли плаче людина похилого віку.
А всі вдають, що нічого не відбувається. Невідомо, як повернеться колесо удачі й де опиниться байдужа пані в норковій шубці. Може, закінчить свої дні одна, кинута дітьми?
Не можна хизуватися тим, що маєш і не звертати уваги на чужий біль. Це якось неправильно, чи що.
– Дякую тобі, люба. Дай Боже здоров’я. Дякую! Ось твоїй бабусі пощастило з онучкою! – Бабуся погладила мене по руці.
Ми вийшли надвір. Сніг кружляв, була легка хуртовина.
– Чи можна я вас обійму? – запитала я.
– Звичайно! – беззубо посміхаючись, зраділа бабуся.
– Я, заплющивши очі, обійняла її. І на хвилину уявила собі таку ж хуртовину. І мою бабусю, яка завжди проводжала мене, махала рукою і все бентежилася, коли я намагалася її обійняти.
Мовляв, чого ти мене стару обіймаєш та цілуєш. Уявила другу бабусю, Марію (з боку тата). Вона теж любила дорогий чай у таких ось дивовижних коробочках.
Потім віддавала їх мені, і я там ховала бусинки, ґудзички, черепашки та інші скарби. А ще була прабабуся Ліда, вона одягала на мене леопардову курточку та смугасту шапку, пов’язувала собі хустинку, і ми вирушали збирати восени листя.
Потім сідали на лавку біля будинку, сортували їх. І робили чудовий гербарій. На мить повернулися чудові відчуття, як мої старі бабусі гойдали мене на руках, дмухали на розбиті коліна, намагаючись побалувати смачненьким, діставали листи з гарячими пиріжками, з капустою, повидлом, цибулею та рисом.
Згадалися і дідусі – дід Дмитро в довгому пальті, що дістає з коробки величезного німецького пупса, веселий дід Анатолій з боку тата, казна-де, де роздобув ляльковий сервіз із 40 предметів і вітав мене о сьомій ранку з днем народження з величезним букетом.
З ними було відчуття затишку та спокою. Їхні історії я могла слухати годинами.
Тепер мені залишається лише цілувати фотографії. Всі мої бабусі та дідусі померли дуже молодими, залишивши ні з чим непоправну порожнечу всередині.
Та й загалом. Подивіться на всі боки. Справжніх стареньких зараз побачиш мало.
Таких, у хустинках, пальто та з сумочками, яких уже немає у продажу. Або дідусів у капелюхах та пальто, з тростинками.
Якщо мені вдається побачити їх, я завжди зупиняюся, дивлюся. І тішуся. Не знаю чого. Просто тому, що вони є.
– Ой, стривайте, будь ласка. Ось візьміть цукерки! Якраз із чаєм поп’єте, – виринувши зі спогадів, я висипала бабусі в сумку жменю солодощів.
Нічого, вдома є сушіння. А солодкого треба в міру їсти! Бабусі воно корисніше буде!
– Чого ти мене пригощаєш! Не можу взяти! А сама ти як? – похитала головою старенька.
– Просто згадайте моїх. Усіх п’ятьох. Прабабусю, бабусь та дідусів, – попросила я.
– Ось воно як. Гарна ти людина. Добра. А твої бабусі та дідусі тебе дуже люблять.
Пам’ятають. Допомагають тобі. Усі ті, хто пішли, не залишають тих, хто лишився. Пам’ятай це, – пильно дивлячись на мене, раптом вимовила старенька.
А очі в неї виявилися дуже гарними. Немов з’єдналися в них усі кольори – синій, зелений, фіолетовий. І вони здавались такими молодими, ці очі.
– Звідки ви знаєте? – прошепотіла я.
У цей момент ми майже підійшли до пішохідного переходу. Несподівано ззаду пролунав якийсь гуркіт. Я обернулася. Два вантажники, жартівливо сварилися, намагалися підняти ящики, що впали з фури.
– Аби не розбили нічого, – промайнуло в голові.
– А хочете, я вас додому проведу, – розвернувшись, сказала я.
І натрапила на здивований погляд чоловіка, що стояв поруч. Бабусі не було! Минули хвилини, але вона просто зникла. Її не було на тому боці, поблизу ще одного магазину, входу до парку.
Даремно я бігала і вдивлялася очима у перехожих. Вона ніби розтанула в повітрі.
Додому я повернулася вже, коли стемніло.
– Вибач, песику. Кісточки ми купимо пізніше, зате багато! М’яса я не взяла, нема на що поки, зате їстимеш котлети! А поки що – гуляти! – собака виляла хвостом, радіючи зустрічі й, здається, анітрохи не засмучувалася від таких перспектив.
Поблукавши пів години, ми поверталися додому. Де й виявили стоячи біля дверей з величезним пакетом старого знайомого Дмитра Вікторовича.
– Дзвоню, ніхто трубку не бере. Стукаю – ніхто не відкриває! – сказав він.
– А я телефон вдома залишила, в сумці. Проходь, – відповіла я.
У квартирі він поставив на підлогу гігантський пакет і, сяючи, як начищений до блиску самовар, повернувся до мене зі словами:
– Ну, спробуйте. А я пішов. Потім подзвониш, скажеш.
– Чого спробувати? – здивувалася я.
– Ну, як же! Ось дістаю. Так, тут собачий корм, це новомодні кісточки, це рубець, це м’ясо теляти і ягняти. Коротше, повно тут всього. Твоєму собаці сподобається. Я ж елітний магазин для собак відкриваю! Ось узяв на фірмі на пробу. Дума твого песика пригощу.
Я ж тобі його привозити допомагав, він мій хрещеник! Ну, бувайте! – одягнувши шапку, Дмитро Вікторович спритно вислизнув за двері.
Чи варто говорити, що у собаки був бенкет. Та й у мене, до речі, також.
У пакеті ще знайшлися цукерки (не для тварин) та коробка з печивом. Дива!
Ось як буває – поділишся – воно й повернеться. Хоча в той момент, у магазині, я звісно, ні про що таке не думала.
Ну, а ви, якщо підете та побачите бабусь, що продають шкарпетки, підслідники, купіть, будь ласка. Візьміть у них варення, головки часнику (навіть якщо немає дачі), солону капусту і… та що завгодно!
Краще не беріть решту. Їм допоможе, пенсії невеликі. Побачите в магазині — почастуйте.
Так просто. Як часто дивишся і бачиш людей похилого віку, у яких крім хліба, молока і крупи нічого в кошику немає. Ми молоді, ми ще зможемо.
А їм хочеться смаколиків! І допомогти буває нема кому. Діти чи далеко, чи загинули. А може їх взагалі не було.
Звісно, люди похилого віку можуть відмовлятися. Вони горді. І це вірно. Тоді попросіть згадати померлих родичів, це працює, перевірено.
Вони молитимуться за рабиню Божу Марію, Єфросинію тощо. Побажайте бабусям та дідусям здоров’я. Вони розцвітуть!
Тому що хочуть спілкуватися, хочуть знати, що, як і раніше комусь потрібні! Подаруйте свою турботу, увагу, подаруночок.
Згадайте, раптом живе поряд дідусь-сусід, який дуже зрадіє тарілці пиріжків чи шматочку манника? А якщо є в живих свої бабусі та дідусі, але немає часу, бо робота, кар’єра, новий бойфренд чи найкраща подруга куди звуть, киньте все. Хоча б на один день.
З’їздіть до них, обійміть, сходіть з ними погуляти чи в кафе. Скільки радості ви їм принесете цим!
Я все віддала б за таку можливість, але це нереально. Бережіть людей похилого віку, поки вони з вами й живі. Нехай нитка поколінь довше не рветься, вона і є те саме, справжнє, заради чого варто жити.
