— Я не дам тобі зіпсувати своє життя! — рішуче, з металом у голосі, заявила мама.
— Бути з коханою людиною — це, по-твоєму, псувати життя? — войовниче заперечила Христина, ледве стримуючи сльози.
— Так! Саме так! Особливо якщо ця твоя «кохана людина» не може тобі дати нічого, крім великого почуття! Якщо з ним ти животітимеш у бідності! Ти хоч розумієш, про що я говорю, горе ти моє?
Христина чудово все розуміла. П’ятнадцять років тому вони з мамою пішли від рідного батька саме через це — з ним було погано і дуже бідно. Принаймні, так здавалося мамі.
Тоді Ірина досить швидко знайшла собі «солідну» партію — чоловіка, який без зайвих слів узяв на себе повну відповідальність за них обох.
Борис Григорович дав їм усе, і Ірина щиро повірила (чи примусила себе повірити), що саме в цьому і полягає справжнє жіноче щастя.
Звісно, Борис дуже хотів власну дитину, але Ірина так і не змогла подарувати йому спадкоємця. Вони роками бігали по лікарях, пробували всі сучасні медичні дива, але марно.
Довго мучити себе Ірина не погодилася. Після кількох невдалих спроб ЕКЗ вона розплакалася:
— Борю, ти на той світ мене відправити хочеш, чи що?!
І Борис відступив. Він занадто кохав свою Ірочку, щоб ризикувати її здоров’ям. А для Христини він став напрочуд хорошим, справжнім батьком.
Свого рідного вона не пам’ятала років з трьох. Знала тільки, що він десь є, але виявився «недостатньо хорошим» для її мами. Та й для них загалом.
Як саме Борис її вдочерив, Христина ніколи не вникала. Але любила вітчима щиро, як рідного.
А любити його було легко. Так, часу на неї в Бориса Григоровича завжди бракувало — він постійно пропадав на роботі, керуючи своїм бізнесом.
Зате змалечку в Христини було все, чого тільки душа забажає. Найкращі іграшки, модні сукні, недільні походи з мамою в парки, кіно й театри — з усіма тими солодкими приємностями, в яких дівчинці ніколи не відмовляли.
— А тепер на мить уяви, що в нас би всього цього не було. Ані копійки за душею! — продовжувала мама, давлячи по найболючішому. — Ну чому не вибрати собі хлопця до пари? Навіщо тобі цей злидень?
— Грубо, мамо, — скривилася Христина. — А як же кохання?..
— Пусте це все! Повір моєму досвіду! Життя без грошей — порожнє, та й люди такі… нічим особливо не виділяються, пливуть за течією. Твій рідний батько ніколи не намагався боротися. Ні за мене, ні за тебе!
Христина ж закохалася в Михайла. І так, він був із дуже бідної родини. Точніше, в нього була лише мама, і жили вони, рахуючи копійки до зарплати.
Зараз хлопцеві треба було вирішувати, як жити далі: йти до війська, щоб хоч на рік зняти з мами фінансовий тягар, чи вступати до інституту, ламаючи голову, як паралельно заробляти на життя.
Йому до нестями хотілося вчитися. Хотілося стати освіченим, розумним, у перспективі — успішним чоловіком. Але поки що він був просто дуже красивим, неймовірно добрим… і бідним.
Христина підкралася до Михайла ззаду і затулила йому очі руками.
— Вгадай, хто?
— Навіть не знаю… Оленка? Світлана?
— Дурень! — ревниво вигукнула дівчина і ляснула його долонькою по спині.
— Та я ж жартую! — Мишко різко обернувся, підхопив її на руки, міцно притис до себе і закружляв. — Жартую, дурненька! Мені просто подобається, коли ти ревнуєш!
— А мені — ні! Михасю… давай втечемо від усіх, га? Одразу після випускного. Ну будь ласка!
Він спохмурнів і поставив її на землю.
— Що, знову мама? Нащо ти взагалі їй про мене розказуєш? Сама ж даєш привід для цих скандалів…
— Бо мені хочеться кричати про тебе на весь світ! Розумієш?! Я ж і так стараюся мовчати, тримаюся, але все одно якесь слово та вилетить. А мама одразу заводить свою платівку. І я ж її знаю, вона точно якусь капость придумає, щоб нас розлучити. Тому благаю: давай втечемо! Світ клином на нашому місті не зійшовся. Вступимо десь інде!
— Ти хоч уявляєш, як нам там буде важко самим?
Христина впевнено похитала головою:
— Не буде! У мене є гроші. Тато відкрив мені рахунок багато років тому, а на вісімнадцять дав повний доступ. Тож тримайся мене, і ми не пропадемо!
Мишко ще більше насупився:
— А як, по-твоєму, я буду почуватися, живучи на твої гроші?!
— Чому на мої? Це будуть наші спільні гроші! Ми вступимо, якось влаштуємося, обживемося. А потім ти знайдеш хорошу роботу! Я ж у тебе вірю!
— Мені, звісно, приємно, що ти в мене віриш. Але я вже зараз на материні копійки жити не можу — нудить від сорому. А жити за рахунок коханої дівчини — це вже взагалі дно!
Вони так і не зрозуміли одне одного, і Христина сердито пішла додому.
А вдома на неї чекав сюрприз: мама запросила на суботу гостей. «Дуже пристойну родину» з «таким чудовим хлопчиком». Було зрозуміло, до чого вона хилить.
Хоче звести Христину із сином своїх заможних приятелів. Дівчина бачила того Антона пару разів — пихатий, неприємний тип. Але мама ж тиснутиме!
А в Мишка раптом якась дурна гордість прокинулася — бачте, не може він на її гроші жити! І що їй тепер робити?
За того Антона заміж виходити?! Мама ж не відчепиться, поки не «врятує» доньку від злидня, і плювати їй на почуття. Якесь середньовіччя!
***
А Мишко сидів удома й думав, що жити за рахунок Христини — це ганьба. Хоча, звісно, це вирішило б усі їхні проблеми в один момент.
Могли б спробувати щастя, вступити десь у Києві чи Львові. Привабливо… але як же соромно перед самим собою.
— Мамо, а що в нас поїсти є? — гукнув він у коридор.
— Візьми й сам щось зготуй! — відгукнулася Дар’я. — Я з тіткою Наталею в кіно йду. Потім ще в кафе зайдемо.
— Коли ж ти вже подорослішаєш… — тихо пробурмотів Мишко.
Закотив рукави, дістав з-під мийки картоплю і взявся чистити.
Мати зазирнула на кухню. Одягнена простенько, майже бідно, але охайно і з претензією на нарядність.
— Що вирішив? Армія чи інститут?
— Ще думаю.
— Мене не чекай. Буду пізно.
— «Пізно» — це коли? — Михайло пильно подивився на матір.
— Дівку свою хочеш привести? Приводь. Тільки май на увазі: не пара вона тобі. Побачиш, як її Борис дізнається — голову тобі відірве.
— А хто мені пара, мам?
— Та будь-хто! Тільки щоб батько не був власником всіляких заводів і пароплавів…
— У неї батько хоча б є!
— Вітчим! — парирувала Дар’я. — Все, бувай!
Вона пішла, а Мишко поставив пательню на плиту. Буде смажена картопля.
Він набрав Олю, найкращу подругу Христини, і попросив про послугу. Оля, анітрохи не ніяковіючи, почала відверто фліртувати з ним прямо по телефону.
— Даремно стараєшся, Олю! Зробиш чи ні?
— Дурень ти, Михайле! Ну не вийде у вас нічого з Христею. Її дядя Боря…
— Так-так, знаю, голову мені відірве. Я в курсі! Тому й прошу тебе допомогти. Щоб голова поки на плечах залишилася.
За годину у двері подзвонили. На порозі стояла захекана Христина.
— Я думала, ти не витримав і все скінчено.
— Так, я зірвався. Але потім добре подумав. Я правда ще не знаю, як ми будемо вигрібати далі, але зараз єдине, чого я хочу — це бути з тобою.
Він забрав у неї рюкзак і допоміг зняти кросівки.
— Відпустили?
— Ага!
— Що Оля сказала?
— Що ми в неї до екзаменів готуватимемося. Всю ніч.
Христина підняла голову й зустрілася з ним поглядом.
— Всю ніч, — тихо повторив Мишко і ніжно поцілував її. — Смажену картоплю будеш?
— Буду. Обов’язково буду. А потім…
Після успішної здачі екзаменів вони зібрали найнеобхідніші речі, документи, зняли всі гроші з рахунку Христини і сіли на потяг до Києва. Вирішили почати зі столиці.
Мишко сказав матері все як є. Вона лише важко похитала головою:
— Я бажаю тобі удачі, синку! Пробач… пробач, що нічого не змогла дати тобі в цьому житті.
— Ти дала мені саме життя. Дякую, мам.
Вони міцно обійнялися.
— Ну я ж не найгірша мати на світі, правда? — з надією запитала Даша, ховаючи сльози.
— Найкраща!
Христина ж залишила батькам коротку записку.
Борис Григорович прочитав її і з величезним подивом витріщився на дружину:
— Це що за фокуси такі?! Що це за «…раз ви мене зовсім не розумієте…»? Про що мова взагалі?
— Та це все через того її нікчемного хлопця! — сплеснула руками Ірина. — Я ж намагалася завадити! Намагалася переключити її увагу на нормальну дитину, а вона — ні в яку!
— Який ще «нікчемний» хлопець? Михайло? Та нормальний, здається, хлопець. Не п’є, не курить. Симпатичний, спокійний. А зараз діти, виходить, чорт зна де, можливо, в небезпеці?! — Борис швидко відкрив додаток банку в телефоні.
— Вона зняла всі гроші! Точно в небезпеці! За такі гроші зараз і прибити можуть!
— Та які вони діти! — втомлено відмахнулася Ірина. — Повнолітні вже. Борю, ти її повернеш?
— Ти їй дзвонила?
— Дзвонила! Поза зоною!
— Так… зрозуміло!
Борис різко розвернувся, накинув піджак і пішов до виходу.
— Ти куди? Я з тобою!
— Ану сиди вдома! Ти вже наварила каші!
Він грюкнув дверима.
— Я наварила?! — обурено крикнула йому вслід Ірина.
***
Борис поїхав прямо до Михайла додому.
— Нічого я не знаю! — заголосила Дар’я, щойно побачивши його на порозі. — Нічого не скажу!
Борис мовчки зайшов у квартиру і щільно причинив за собою двері.
— Ох, жінки… всі біди від вас. Дзвони синові. Швидко!
— Так вони в потязі…
— Це не страшно. Куди поїхали, знаєш?
— Борю, тільки не вбивай його! Це все вона! Це твоя Христинка його підбурила! Бо Іра ж твоя заборонила їм зустрічатися!
— Я тут ні до чого! Я нікому нічого не забороняв! — жорстко відрізав Борис. — Кажи, куди поїхали, яким потягом, і негайно дзвони! У них готівка на руках! Мільйон гривень! У нас зараз за менше вбивають!
— Мільйон?!..
— Так, небагато, але для них це величезні гроші. А для злодіїв — легка здобич. Ну?!
Дар’я аж зблідла. Нічого собі… Мишко ж про мільйон ні словом не прохопився!
— Дзвоню, вже дзвоню!
Додзвонитися не вийшло — телефон Михася справді був вимкнений. Дар’я, тремтячими губами, зізналася, в яке місто рвонули діти. Борис вдячно кивнув.
— Дашо, якщо син перетелефонує — нічого йому не кажи. Зрозуміла?
Спершу Борис Григорович хотів летіти сам, але вчасно схаменувся — вирішив не лякати втікачів. У Києві він мав надійних друзів і партнерів. Набрав номер найперевіренішого:
— Миколо Івановичу, привіт! Слухай, ти на місці? У столиці?
Почувши ствердну відповідь, Борис швидко виклав суть проблеми.
***
Коли Христина з Михайлом вийшли з вагона на київський перон, вдихаючи повітря свободи і нового життя, дорогу їм заступив кремезний, суворий чоловік із густими вусами.
— Молоді люди, відійдемо на хвилинку вбік? — тоном, що не терпить заперечень, сказав він.
— Михасику, тікаймо! — ахнула Христина, бліднучи.
Вона смикнула хлопця за рукав, готова бігти світ за очі. Але Мишко міцно перехопив її руку, закрив дівчину собою і грізно глянув на незнайомця:
— У чому справа? Ви лякаєте мою дружину!
«Овва! Вже дружину!» — Микола ледь помітно всміхнувся у вуса.
— Відійдемо, кажу. Незручно тут на проході розмовляти. Маю доручення — передати вам важливу інформацію.
— Ми не повернемося! Чуєте?! — войовниче вигукнула Христина з-за Мишкового плеча.
Чоловік лише похитав головою.
Мишко обережно потягнув Христину за собою, і вони відійшли подалі від натовпу.
— Слухаю вас, — напружився хлопець.
— Перше: гроші треба негайно покласти на рахунок. На будь-який, хоч свій відкрийте. Але тягати таку готівку в рюкзаку — це і небезпечно, і, вибачте, дуже тупо. У вас їх ще не поцупили в потязі? Вважайте, в сорочці народилися!
Микола неквапом дістав сигарету:
— І друге. Христино, твій тато просив передати, що він готовий надати вам будь-яку підтримку. Подзвоніть йому, тримайте в курсі. Борис дуже переживає.
Христина від несподіванки тільки відкривала й закривала рота, як рибка на суші.
— Ну то як? Допомога потрібна чи самі впораєтесь?
— Нічого нам від вас… — почала було дівчина, але Мишко її перебив.
— Потрібна! Нам би якусь невелику квартиру знайти, бажано ближче до метро і університетів. Допоможете винайняти без шахрайських афер?
— Не питання! Пішли.
— Ти що, йому довіряєш?! — люто прошипіла Христина, коли вони йшли слідом за вусатим чоловіком до парковки.
— Цілком. Нормальний мужик. Видно ж.
— Але моя мама…
— Христю! А чому ти з вітчимом жодного разу відверто не поговорила?
— Він… він завжди зайнятий.
Микола Іванович поселив їх у затишному недорогому готелі на пару днів і показав найближче відділення банку. Щодо квартири пообіцяв скинути варіанти вже завтра зранку.
— Знайдемо все в найкращому вигляді! — впевнено сказав він, міцно потис руку Михайлу і рушив до виходу, кинувши Христині: — Батькові подзвони! Дитина.
— Ну от. Тепер вони точно знають, де ми, — зітхнула дівчина.
— Дзвони Борису. А раптом він і справді не проти?
— Ну… я навіть не знаю…
Проте, щойно почувши в слухавці такий рідний і тривожний голос вітчима, Христина розридалася. Вона раптом гостро усвідомила, що за все своє життя не бачила від цієї людини нічого, окрім любові та турботи.
Стало нестерпно соромно за те, як вона з ним вчинила.
— Тату… пробач мені! Я така свиня!
— Оце вже точно! З вами там усе гаразд? Ніхто не ображає?
— Ага… все добре!
— Тримайтеся Івановича. Він надійний, допоможе, якщо що. І… бажаю тобі успіхів на вступі! І Михайлові також передай.
— Тату, то ти… ти не проти нас?!
— А маю бути?
— Але ж мама…
— Жінкам властиво все драматизувати на порожньому місці. Не будь такою, як мама! Ну все, не плач. Будемо на зв’язку. І подзвони їй, добре? Вона ж місця собі не знаходить.
— Ой ні! Тільки не зараз! Потім!
— Добре, домовилися. Бувай!
Христина визирнула у вікно готелю, що виходило на галасливий київський проспект.
— Всю втечу зіпсували, гади! — шмигнула вона носом.
— Ага! Усього романтизму позбавили! — хмикнув Мишко, обіймаючи її ззаду.
І вони, не витримавши, дзвінко розсміялися.
Потім сходили в банк, поклали гроші на картку і пішли гуляти Хрещатиком. Усе-таки вони були в Києві! І попереду було ціле життя!
***
Життя в наших героїв склалося якнайкраще. Можна навіть сказати — дуже вдало. Вони успішно вступили до інституту, вивчилися, отримали дипломи. А на весілля Борис Григорович подарував їм затишну квартиру в хорошому районі столиці.
Мишко вже не обурювався і гордість свою сховав куди подалі. Він просто робить усе, що в його силах: чесно заробляє, до нестями кохає свою дружину і виховує сина.
Так, він не став олігархом. Не всім же дано бути мільйонерами. Таке життя. Але хіба справжнє щастя вимірюється лише грошима?
