— Сонечко, ось пиріжки, тримай, — бабуся простягала два пакунки. — Це вам, а це Вікторії Іванівні передай. — Бабусю, та не їсть вона пирогів, ти ж знаєш. — Та як же не їсть? Це ж із чорницею, із сиром! Я о четвертій ранку встала, щоб свіженькі були, з печі…
Бабуся старіла, і тепер кожна випічка для неї була справжнім подвигом.
— Давай ми з Максом і дітьми все з’їмо. Вони люблять, — Соня лагідно забрала пакунки й акуратно поклала їх на заднє сидіння авто. — А Вікторія що ж, зовсім не їсть домашнього?..
І як пояснити старенькій, що свекруха не візьме ці пироги не так через дієту, як через те, що привезені вони з цієї ненависної їй Бистрівки? Про яку вона й чути не хотіла, поки Максим не привів у їхній дім Соню.
Не візьме, бо спечені вони жінкою, яка «винна» в тому, що виростила онуку, відправила її в той самий університет, де вчився син Вікторії Іванівни. Винна в тому, що син покохав цю «селючку», таку негідну його високого статусу, і таки одружився.
— Так, бабусю, не їсть. Фігуру береже, — тільки й сказала Соня, щоб не засмучувати рідну людину.
Вона чітко уявила цю сцену: Вікторія Іванівна зробить здивоване обличчя, скривиться, зобразить щось близьке до нудоти й відмовиться своїм фірмовим, стримано-шляхетним тоном: «Дякую, але ні». А потім, коли Соня вийде, застереже сина й онуків: «Ви ж там обережніше з тим тістом, мало що…».
Син, звісно, пообіцяє, нахмурить брови, покиває: «Звісно, мамо, дякую». Але тільки-но мама піде у свою кімнату, він зайде на кухню, потре долоні й скаже: «О-о-о, пиріжечки!». І ті пиріжечки зникнуть у шлунках родини за мить.
Бабуся вміла пекти так, що зупинитися було неможливо.
Бабуся була для Соні найдорожчою людиною. Вона її виростила. Сонина мама пішла з життя, коли дівчинці було п’ять. Батько, розгубившись від несподіваної втрати молодої дружини, просто зник із горизонту.
Зараз Софія приїжджала просто провідати, всі справи тут були завершені. Два місяці тому вона продала хату бабусиної покійної сестри, що була бездітною. Будиночок старенький, але грошей із продажу якраз вистачило на перший внесок за іпотеку.
Туди ж пішли й Сонині заощадження, та й бабуся осторонь не лишилася — віддала все, що мала «гробові» як то кажуть. Як же рідній онучці не допомогти?
Дорога летіла назустріч, Соня їхала додому. Вже два роки, як вона купила цю вживану, але надійну машину. Аромат чорничних пирогів заглушав навіть штучний запах «морського бризу» в салоні.
А Соня думала про свекруху. Як добре, що вона нарешті перестала нав’язувати їй свою послужливість. І як погано, що так довго до цього йшла.
Мама Максима, безперечно, жінка гідна. Соня думала: якби таке було можливо, Вікторія Іванівна постаралася б сама привела на світ й виховала дружину для сина. Саме таку, яка б її абсолютно влаштовувала. Решта — повз касу.
Софія за своєю натурою завжди була товариською, поступливою, відкритою.
— Слухай, як таку, як ти, може не любити свекруха? — дивувалася подруга Марійка. — Ти ж останній шматок будь-кому віддаси. — А їй не потрібен останній, їй потрібен перший і найкращий, — гірко відповідала тоді Соня.
Згадалося, як уперше Максим привів її знайомитися з батьками.
— Ти тільки джинси не вдягай. Мама не схвалить. І Соня тоді була невимовно рада підказці, випитувала ще в Макса, що мама любить, а що ні. Що подарувати? Вона не бачила в цьому нічого ганебного чи підлабузницького. Нормальне бажання дівчини — сподобатися майбутній свекрусі.
Соня була готова полюбити її як матір, тим паче, що своєї не мала. Була готова догоджати, змінюватися, вчитися науці сімейного життя. З тим і йшла… Характер у неї м’який, як віск.
А потім, на тому першому знайомстві, випадково почула розмову, коли вийшла помити руки.
— Що за вигляд у неї! Жах! Спідниця ця пуританська, наче з монастиря… — свекруха говорила з чоловіком, тоді ще живим свекром.
Соня навіть у дзеркалі побачила, як спалахнуло її обличчя від сорому за цю свою «жахливу» спідницю. Вона прикусила губу до крові, щоб не розплакатися.
— Бабуся виростила… Ну, а де ж твоя мати, люба? — запитувала Вікторія Іванівна, коли сіли за стіл, наче й не вона щойно обговорювала гостю. — Мами не стало, коли мені п’ять було, у неї… Свекруха пирхнула, перебила: — Ну, цього ще нам бракувало! Не треба нам подробиць і пристрастей, будь ласка…
У Максима на маму був імунітет. Виробилася стійка захисна реакція. Він не засмучувався, дивився на матір весело, іноді морщив лоба і підтакував. Просто щоб не вганяти маму в стрес, щоб не пояснювати, не доводити свою правоту.
Так було простіше. Він кивав, але робив по-своєму. У цьому була якась фальш, недосказаність. І Соні було шкода Макса. Вона звикла, що сім’я — це ті, хто і без слів зрозуміє кожну зморшку на душі, а тут…
Ну нічого. Адже вона тепер тут, у їхній родині. І її тепло розтопить цей лід.
А як бабуся чекала сватів тоді! Як готувалася! Але Вікторія Іванівна була категорично проти їхнього шлюбу. Рішення сина стало для неї таким ударом, так її образило, що вона врешті-решт опинилася в лікарні з «серцевим нападом».
Весілля відзначили пізніше, скромним обідом у кафе. Без бабусі. Вікторії Іванівні в цей вечір було «особливо погано», вона раз у раз виходила на балкон, а з нею і всі нечисленні гості — чоловік, старша донька із зятем, друг Максима і самі молодята.
— Мамо, може води? Може, «швидку»? — Соня не на жарт хвилювалася. Вона з перших днів почала називати свекруху мамою.
І тільки потім сестра Максима шепнула йому, щоб він із Сонею на балкон не ходив. Бо саме Соня і є причиною маминого поганого самопочуття. А Соня щиро не розуміла — чому…
Молоді відразу стали жити окремо, але в квартирі свекрухи. У Вікторії Іванівни була ще одна квартира від її батьків, у цьому ж будинку.
— Ти цей несмак прибери! — відразу наказала свекруха, тільки-но побачила картину, яку повісила Софія. І Соня прибирала. Напевно, і справді несмак. У свекрухи було чому повчитися. І Соня була не проти.
— Мамо, я тут сервіз пригледіла, погляньте? Хочу порадитися. А потім, коли свекруха випадково поклала слухавку повз важіль, Софія почула: — Порадитися вона хоче… Селючка, вона і є селючка, гарний смак уже не прищепиш…
— Мамо, я борщ зварила, принесу, пригощу вас. — Не треба нам. Ще не вистачало в нашому домі твоїх помий…
Згодом лелека приніс у їхню родину Артемка. З тим, що Софія — її невістка, Вікторія Іванівна поступово змирилася. Вона шалено любила Артемка, розриваючись між нелюбов’ю до Софії і прихильністю до малюка.
Незабаром помер свекор. Вікторію Іванівну підтримували всі. Намагалася це робити і Соня.
— Ну, не переживайте так, мамо. — Та що ти розумієш у цьому, мовчи вже! — почула вона у відповідь.
Алінку, онуку, яка зʼявилася пізніше, свекруха любила набагато менше. Мабуть, тому, що дівчинка була як дві краплі води схожа на Соню. А Софія все намагалася і намагалася догодити, довести свекрусі, що вона гідна її сина, що вона цілком підходить для їхньої «інтелігентної» родини…
— Я Максиму сказала, щоб він підійшов до завідувача кафедри, поговорив про посаду куратора курсу. Як ви і хотіли, мамо. — Добре. Тільки хіба стане він тебе слухати? Хто ти для нього…
А потім, коли один за одним закінчилися декрети, Соня вийшла на роботу. У будівельну компанію потрібен був рядовий бухгалтер. Компанія росла, Соня — теж. Своєю старанністю і розумом довела, що може багато.
Минув час, і Соня стала головним бухгалтером досить успішної фірми. У ті роки такі організації росли як гриби після дощу. Її зарплата перевищувала зарплату чоловіка удвічі, а часом і втричі. Доводилося багато працювати, вони трохи віддалилися одне від одного.
— Хто ти, а хто він! — продовжувала говорити свекруха. А Соня не сперечалася, не наводила як аргумент свою зарплату. Вона звикла погоджуватися з Вікторією Іванівною.
Тільки зітхала іноді, шкодувала, що, хоч як намагалася багато років, так і не змогла прихилити до себе свекруху. Мабуть, і справді вона — «селючка».
— Ти — селючка? Ти?! — подруга Марійка сварила її завжди. — Та ти на себе подивися! Ти ж розумна, начитана, ти в професії — ас, тебе всі поважають… Зачіска, макіяж, одяг. Та ти суперледі! Кого ти слухаєш!
Тим не менш, «селючка» купила собі вживане авто, але цілком пристойне. Допомогли колеги-чоловіки, не підвели свого бухгалтера. Іноді потрібно було їздити по об’єктах будівництва, машина їй була вкрай потрібна.
— Соню, відвезеш мене завтра о десятій у поліклініку. Я записалася на прийом, — дзвонила свекруха тоном, що не терпів заперечень.
— Мамо, я не можу о десятій. Я на роботі буду, у нас якраз нарада.
— Та кинь ти своє будівництво! Знайшла теж мені справу! У тебе чоловік без п’яти хвилин кандидат наук. А вона на будівництві — ганьба…
— Не можу. Як кинути? Я головбух, мамо.
— Ой, знайшлася теж мені, велика цяця. Ну, то відвезеш мене чи ні?
— Ні, не зможу…
Свекруха кинула слухавку. Софія засмутилася до головного болю. Алінка чула розмову, бачила стан матері. Іноді діти мудріші за батьків.
— Мам! Те, що ти не подобаєшся бабусі, це взагалі не твоя проблема. Це її проблема. І нехай вона сама її вирішує. Перестань ти їй догоджати в усьому. Може, досить уже? Га?
І Софія замислилася. А й справді, Алінка має рацію. Та й Марійка. Скільки можна? Від початку ж було зрозуміло, що все марно. То навіщо себе мордувати?
І вона просто припинила спілкування зі свекрухою. Більше не нав’язувала свою допомогу, не запрошувала на обіди й чай, не пропонувала підкинути машиною, не дзвонила з магазину із запитаннями, чи потрібно щось.
Вирішила так: треба буде — подзвонить сама.
Свекруха теж не дзвонила. Вона не звикла дзвонити першою, вона звикла, що дзвонять їй. І врешті-решт, коли Соня якось при зустрічі у дворі ступила до свекрухи за інерцією, та демонстративно відвернулася і пройшла повз.
— Що там у тебе з мамою, Соню? Вона каже, що ви посварилися, — Максим прийшов від матері стурбований.
— Ні, ми не сварилися.
— Ну, може, налагодиш стосунки?
— Максиме, ти стільки років зі мною, стільки років знаєш маму. Скажи, а я їх псувала, ці стосунки? Я все життя тільки й робила, що намагалася їх налагодити.
— Ну, ти ж знаєш маму…
— Знаю. Тепер знаю. І доповідаю: мені налагодити стосунки не вдалося. За двадцять років нашого з тобою шлюбу. І я, нарешті, маю право поставити крапку. Не вдалося — значить, не вдалося. Крапка.
І чомусь зовсім не було так гірко на душі, як раніше, від кожного розладу зі свекрухою. Було байдуже. Наче й немає цієї жінки.
— Соню… Ти пробач, але вона натякає на квартиру. Мовляв, квартира її… Треба помиритися просто.
Софія заціпеніла. Квартира, в якій вона прожила майже двадцять років, яку ремонтувала й обставляла, в якій виросли її діти, справді належала свекрусі. Але завмерла вона лише на мить. Трюк свекрухи не вдався.
Цього разу вона не візьме гору. Соня подивилася на Максима прямо й твердо.
— Максиме, я не сварилася. Але на повідку не піду. Більше не піду. Якщо питання стоїть так, я просто піду з цієї квартири. Діти, хоч і мають право залишитися тут, але… Загалом, їм вирішувати, піти зі мною чи залишитися.
— Соооню! Ти чого? Я від тебе такого не чекав. Мати складна, звісно. Але вона ж добра нам бажає.
— Тобі… Тобі, можливо. Напевно, саме тому натякає на квартиру. Вона все життя думає, що я тебе зробила нещасним.
— Та ну, кинь. Вона так не вважає. Просто — це вікове.
Вікове — не вікове, але Софія почала думати про власне житло. Благо, робота дозволяла проаналізувати ринок. Вона зайнялася цим упритул. Продала стареньку хату в селі, яку заповіла тітка, зібрала всі кошти. Іпотеку вона потягне.
Зарплата її помітно зросла. Чоловікові про це сказала не відразу, але сказала. Він здивувався і трохи образився. Навіщо? Адже ніхто її не гонить.
Але Софія вже гнала сама себе. Гнала, як зараз свій автомобіль. Вона раптом вдихнула повітря свободи. Зрозуміла, що жити можна без озирання, купувати меблі такі, які хочеться їй, клеїти шпалери такі, які подобаються їй, не вислуховуючи чиєїсь думки про свій «огидний смак».
Квартиру вона придбала дуже швидко. Усе було готове, тільки внести внесок. Облаштуванням нової квартири з інтересом раптом захопилися й Артем з Аліною.
А ще Світлана, однокурсниця і дівчина Артема.
— Софіє Сергіївно, ох! Ви мали рацію! Як ці шпалери виглядають! Смак у Вас чудовий! Бомбезно! — Світлана захоплювалася щиро. Гарна дівчинка! Відкрита, добродушна, любить Артема.
Вони переїхали з квартири свекрухи. Максим — з ними. Спочатку неохоче, з бурчанням допомагав він у ремонті нового житла, але поступово зрозумів, що без сім’ї він не зможе. Його ніхто не вмовлял, не просив.
Він просто і несподівано для Соні почав збирати і свої речі теж.
— Ти з нами, так?
— Та куди ж вас дівати!
І Соня навіть не стала питати, чи в курсі Вікторія Іванівна. З деяких пір їй стало це нецікаво. Вони не спілкувалися. Але свекруха підтримувала добрі стосунки із сином та онуком.
Трохи згодом Артем зі Світланою перебралися в стару їхню квартиру, у квартиру свекрухи. Як і прийнято зараз, стали жити разом, просто жити — без реєстрації шлюбу.
Свекруха не розмовляла із Сонею вже більше року. І ось одного разу сама подзвонила. У голосі біль, схлипування й істерика.
— Ти збираєшся щось робити, чи так і будеш дивитися на життя сина крізь пальці?
— А що сталося? — Соня навіть злякалася.
— Нічого! По-твоєму, нічого не сталося? Він живе з цією дівулею в моїй квартирі. А вона, стерво таке, ще й огризається, не хоче мене слухати, кидає слухавку… Бідний Артемко! Бідний хлопчик, потрапив у розпусні тенета цієї…
Якщо свекрусі не подобається невістка, це не проблема невістки… Якщо бабусі не подобається дівчина онука, це не проблема дівчини.
Софія усміхнулася. Як же рада вона за Світлану! Світлана відразу розкусила цю жінку, на відміну від неї, що стільки років витратила на те, аби догодити свекрусі… Софія вимкнула зв’язок. Ні, вона більше не дозволить даремно тривожити своє серце. Має право.
Вона набрала номер бабусі. Ось із ким душа і серце відпочивають. За двадцять років Вікторія Іванівна жодного разу так і не передала її бабусі навіть привіту, а бабуся щоразу:
— Як здоров’ячко Вікторії Іванівни? Передай, нехай здорова буде сваха…
Нехай. Хіба Софія проти? Максим передасть.
Часто ми витрачаємо роки, намагаючись заслужити любов тих, хто не здатен її дати, забуваючи, що справжня родина — це там, де тебе приймають без умов. Іноді найкращий спосіб налагодити стосунки — це вчасно їх припинити і будувати власне щастя подалі від чужого осуду. Як кажуть у народі: насильно милим не будеш.
А чи доводилося вам роками доводити свою «гідність» родичам чоловіка, чи ви одразу розставили всі крапки над «і»? Поділіться життєвим досвідом, любі читачі : )
