П’ять років тому я вийшла заміж. Свого чоловіка я не кохала, але мені він був цікавий. Тим більше вже набридли розмови близьких, мовляв, час вже заміж виходити.
Спочатку все було непогано, мешкали ми з його батьками. Намагалася у всьому догодити свекрусі, більше з нею проводити час, щоб звикнути до неї.
Але не тут було, не злюбила вона мене майже відразу, коли вона не побачила від моїх батьків дорогих подарунків, і квартири не було в мене в подарунок.
Одним словом, вона схиблена на грошах, а моя родина середнього рівня, яка не могла мені забезпечити велике придане. Протягом року я багато від неї почула на мою адресу, на адресу моєї родини.
Зараз думаю, яка ж була дурниця. Адже треба відповідати, вміти за себе постояти. Ну не так я виховувалась, ніколи не доводилося лаятися з дорослими.
Через рік після заміжжя я втратила дитину, будучи на 9 місяці. Причиною, як кажуть лікарі, стала моя густа кров, яка сприяла утворенню, що перекрив кисень.
Я трималася, чоловік мене підтримував. Саме його підтримка мені допомогла не впасти у депресію. Ішов час, я почала працювати, поринула в робочі турботи, тим більше мені там дуже подобалося.
Знову дізналася, що чекаю дитину, моєму щастю не було межі. Та й чоловік теж був дуже радий. З’явилася прекрасна дівчинка, за яку я ніколи не перестану дякувати Богові. І тут усе почалося.
Стала помічати, що чоловік пропадає у телефоні, не спілкується, усамітнюється. На мої запитання відповідав коротко, ніколи не домовляв.
Тоді я й зрозуміла, що щось відбувається. Батькам своїм я нічого не говорила, не хотіла, щоби переживали, все тримала в собі. Через деякий час ми взагалі перестали спілкуватися. Він приходив додому, лягав у кімнаті, і його не чути. Залізла в телефон одного разу, прочитала листування та зрозуміла, що до чого.
Йому писала співробітниця, причому в не дуже пристойній формі, обсипала компліментами, кликала в компанії, на посиденьки. Чоловік, побачивши мене, що читає все це, підняв істерику, назвав мене божевільною.
Минали місяці, ситуація ставала дедалі гіршою. Один день він просто написав, що так не може, що хоче розлучення, мовляв, щось у нього в душі поламалося до мене. І щоб я не думала нічого, що на боці хтось є.
Просто хоче бути один. Ну, я ж знала правду. Я не знала, що робити. Батьки навіть не здогадувалися, що в мене там щось коїться. Дівчинці на той момент було пів року.
Його батьки сказали, щоб я нікуди не йшла, якщо він не хоче жити зі мною, нехай іде сам. Ставлення свекрухи до мене стало краще з того моменту, коли чоловік став так поводитися.
У результаті чоловік пішов, і я залишилася з його батьками та 6-місячною дитиною на руках. Я боялася щось сказати батькам, поранити їхнє серце. Вони б мене забрали, але жити з ними я вже не хотіла б.
А купити мені квартиру, щоб я жила одна з дитиною, вони були не в змозі. Тож я просто жила. Просто жила. Єдине, моя дитина мене тримала, якби не вона, я б не що робила.
Чоловік періодично приходив, на тиждень разів, напевно. Так минуло місяців п’ять. І вона його кинула. Зрозуміла, що в нього нічого немає, ні квартири своєї, ні машини на той момент не було.
І він повернувся. Вибачився. Я закотила істерику, вже не пам’ятаю, що йому наговорила. Він запевняв, що він зміниться.
Пройшло з того моменту півтора роки.
Я живу з ним, але тепер все продумано. За цей час я потай від нього, щоб себе підстрахувати, купила собі одну в непоганому районі. На його гроші.
Тупо просила витрати, а сама постійно відкладала, ще додала власне зароблені гроші. Нині я налаштована на машину. Загалом намагаюся, як можу у всьому собі організувати незалежність.
Тим більше знаючи, на що спроможний мій чоловік, я ніколи йому не довірятиму на 100%. Моїй донечці вже 3 роки, вона у мене росте великою розумницею. Ось така історія. Вибачте за довгу розповідь.
