Ця історія трапилася з моєю двоюрідною бабусею, Орисею. Спочатку, коли вона нам її розповіла, ми не повірили, подумали, що це якийсь анекдот, смішна вигадка. Але потім, коли ми запитали в діда, Осипа, і він підтвердив, що саме так усе й було, ми зрозуміли, що це не жарт.
А сталося все це в далекому селі, десь у глухому поліському закутку. Туди бабуся потрапила ще за молодості, по розподілу, одразу після училища.
Молода, сповнена надій, вона приїхала працювати на місцевий завод. Там вона познайомилася з Романом, молодим трактористом, що працював у колгоспі. Він був міцний, роботящий хлопець, з добрими очима і сильними руками.
Не минуло й року, як Роман освідчився. Орися, зачарована його простотою й надійністю, не замислюючись погодилася. Зіграли скромне весілля прямо біля колгоспної їдальні, на свіжому повітрі.
Столи ломилися від частувань, жінки напекли пирогів, а чоловіки принесли міцних напоїв. На вихідних молодята з’їздили в місто, поїли пломбіру, якого в селі тоді й не бачили, та в кіно сходили — така в них була перша, скромна шлюбна мандрівка.
Ну, а після повернулися до роботи, і все було, як і раніше, тільки жили вже під одним дахом. Молодим дали окрему хатинку, невелику, але свою. Поклопотався директор заводу, на якому працювала Орися.
Потім усе було, як у всіх. Зʼявилася перша дитина, синочок, а за кілька років і донька. Романа підвищили до бригадира — аж надто добре він працював, відповідальний був. У бабусі на заводі теж усе складалося добре, її цінували за старанність і сумлінність.
З поповненням сімейства їм дали вже інший будинок, більший, з великою ділянкою землі.
Роман, як справжній господар, побудував лазню, щоб можна було відмитися після трудового дня. Потім вирішив тримати своє господарство, завів десяток овець, побудував для них просторий сарай. Збудував добротний льох.
Загалом, зажили вони щасливо й заможно, за сільськими мірками. Було в них усе: своє господарство, діти, улюблена робота. Настільки заможно, що з’явилися в них заздрісники.
Одного тихого літнього дня, коли нікого не було вдома, недоброзичливці підпалили сінник Романа й Орисі.
Орися прибігла додому раніше з роботи. Вогонь тим часом уже жадібно підбирався до будинку і сараю, в якому, відчуваючи небезпеку, голосно мекали перелякані вівці.
Навколо будинку вже скупчився натовп селян. Одні бігли по відра і воду, щоб почати гасити вогонь до приїзду пожежної машини, яка, швидше за все, ще довго буде добиратися до їхнього села. Інші намагалися вигнати худобу з палаючого сараю.
Перше, що вирішила зробити Орися, кинувши погляд на розбурхане полум’я, — це винести звідти цінні речі: документи, гроші та деякі сімейні прикраси, які дісталися їй від матері…
Полум’я охопило весь будинок, дихати було нічим, з очей котилися сльози. Орися завмерла, обмірковуючи, яким чином вибиратися з палаючого будинку.
— Тікати через вікно! — промайнуло в її голові. Але в цей момент зі стіни диму, немов привид, з’явився силует.
Хтось міцний, сильний, схопив тендітну жінку, звалив собі на плече, і, не звертаючи уваги на жар і вогонь, кинувся назад на вулицю. Чи то від диму, яким надихалася Орися, чи то від пережитого страху, жінка знепритомніла.
Коли Орися отямилася, вона побачила перед собою кілька стурбованих облич. Першим вона впізнала обличчя свого чоловіка, Романа. Він стояв поруч, стривожений, місця собі не знаходив.
У цей час до будинку вже під’їхала пожежна машина. Сінник згорів дотла, перетворившись на купу попелу. Сарай, де перебували вівці, лише трохи підпалився зверху, чудом уцілівши.
У будинку згоріла тільки прибудова, та сама, яка і стала причиною її мало не скоєного кінця. Лазня, на щастя, взагалі не постраждала.
Після того, як частина руйнувань була вже відновлена, і життя в селі стало потроху повертатися у звичне русло, подружжя вирішило запросити в гості своїх близьких друзів, Сашка і Тоню Карпенків. Сашко і Тоня були їхніми давніми друзями, колись жили по сусідству.
Поки чоловіки обговорюючи останні сільські новини і згадуючи молодість, жінки, як завжди, гомоніли на кухні, попиваючи чай.
— Ех, Тоню, знала б ти, як я тоді злякалася! — ділилася з подругою Орися своїми емоціями з приводу пережитої пожежі. Її голос тремтів, коли вона згадувала той жахливий день. — Не за добро своє боялася, хоча й його шкода, звісно. Боялася, що згорю зараз, а дітки мої сиротами залишаться.
І, головне, знаю, що треба до віконця бігти, вистрибувати, а ноги мене не слухаються. Наче вкопані залишилися. Спасибі Роману! Якби він мене тоді не витягнув… Я йому така вдячна!
Тоня, яка якраз піднесла чашку до рота, раптом поперхнулася. Вона втупилася в подругу.
— Орисю, ти серйозно? Ти досі не знаєш, хто тебе насправді витягнув з вогню?
— Не зрозуміла! — Орися з подивом дивилася на неї.
— Тебе не Роман тоді витягнув.
— А хто тоді? — Орися відчула, як холодок пробіг по спині.
— Загалом, справа була так, — Тоня, трохи ніяковіючи, почала розповідати Орисі ту саму правду, яку їй чомусь ще ніхто не розповів. — Щойно ти ввійшла в будинок, прибіг Роман. Ми йому кричимо, що ти там, всередині залишилася! А він дивиться на сарай свій, та як закричить: «Мої вівці!».
І побіг свою живність із сараю випускати. Коли він повернувся, ти вже на вулиці лежала без свідомості.
— А хто ж мене тоді витягнув? — Орися дивилася на Тоню здивованими очима.
— Та наш безхатько тебе витягнув. Ясько, чи як його там звати? Йому кричали: «Стій, згориш!», а він і не чув.
Орися завмерла. Оце так новина! А вона чоловіка свого досі дякує, а він мовчить, як партизан.
— Оце так чоловік! — видала Орися, стиснувши губи.
Тоня засміялася.
Орися не стала псувати вечір чоловікові. Вона вирішила, що влаштує йому допит трохи пізніше.
Наступного дня, у суботу, Роман з друзями поїхав на риболовлю. Сонце щойно-щойно піднімалося над обрієм, обіцяючи теплий літній день. Орися, залишившись удома сама з дітьми, вирішила сходити в магазин по продукти.
Але, підходячи до входу в сільпо, вона випадково глянула на альтанку, яка розташовувалася за п’ятнадцять метрів, біля краю дороги. Там, на лавці, сидів той самий Ясько, як його називали селяни — місцевий безхатько.
Погляд у нього був сумним, задумливим, немов він про щось розмірковував, занурений у свої невеселі думки.
Орися вирішила підійти й подякувати своєму рятівникові.
— Здрастуйте! — сказала вона несміливо, зупинившись за кілька кроків від нього. — Пробачте, я не знаю, як вас звуть, але хочу вам подякувати… Ви мені, виходить, життя врятували.
Ясько підняв на неї свої сумні очі, в яких промайнула іскорка подиву.
— Та годі вам, — скромно відмахнувся він. — Скажете теж, життя. Просто допоміг вибратися. Це дурниці. Мені втрачати нічого.
Орися подивилася на Яська повними смутку очима. У цей момент їй стало його так шкода. Їй захотілося зробити для свого рятівника щось приємне, хоч якось відплатити йому за його доброту.
— А хочете, я вас в нашу лазню пущу! — запропонувала Орися з посмішкою.
Очі безхатька раптом спалахнули яскравим вогнем. Лазня! Те, про що він мріяв дуже багато років.
— А давайте! — відповів він. — Ось ви, Орисю, дуже добра жінка.
«Знає, як мене звуть!» — подумала Орися, посміхаючись.
Повернувшись із магазину, вона швидко затопила лазню, потім приготувала для Яська цілу сумку одягу — старі, але чисті речі, які колись носив Роман…
Коли безхатько вийшов із лазні, його було не впізнати: акуратно зачесане волосся і гладко поголене обличчя.
— Зовсім інша людина! — зробила комплімент безхатькові Орися. — Скажіть, а як вас звуть… по-справжньому?
— Осип Леонідович мене звуть, — відповів чоловік, пригощаючись ароматним чаєм на кухні. – Це потім вже мені дали кличку Ясько…
Осип розповів Орисі про своє непросте життя. Орися слухала його з відкритим ротом.
До того, як стати Яськом, він був цілком успішним молодим чоловіком. У нього була сім’я — дружина і маленький син, він працював інженером на заводі в сусідньому селі, користувався повагою колег. Але потім життя пішло шкереберть.
Як це часто буває, все почалося з дрібниці. Посварився він із головним інженером, той, будучи людиною злопам’ятною, знайшов привід і вигнав його із заводу.
Того ж дня, щоб якось заглушити гіркоту від втрати роботи та образи, Осип Леонідович почав пити. А там, де пияцтво, там і біда. Дружина, не витримавши його п’яних витівок і постійних скандалів, вигнала його з дому.
Уже пізніше він дізнався, що вона знайшла собі іншого чоловіка. Осип перебрався в сусіднє село, жив, де доведеться — то в покинутій сторожці, то на горищі колгоспного сараю. З пияцтвом, до слова, Ясько зав’язав уже давно.
Поки Осип розповідав Орисі свою зворушливу історію, Роман повернувся з риболовлі. Він був у хорошому настрої, задоволений уловом.
Але, побачивши чужого чоловіка, який сидів у нього на кухні, одягненого в його ж старий одяг, Роман вмить розлютився. Його обличчя спотворилося від гніву, очі звузилися.
Він підійшов до Осипа, схопив його за груди і, не кажучи ні слова, хотів виставити за двері, як нахабного злодія.
— Стій! — Орися зупинила чоловіка. — Це так ти хочеш віддячити моєму рятівникові?
— Та це ж безхатько! — Роман майже кричав. — Ти кого в наш будинок привела?!
— Це мені зараз говорить чоловік, який між своєю дружиною і вівцями вибрав вівці? Мені так образливо, що ти поставив своїх баранів вище за мене, свою дружину!
— Ну нічого ж не сталося з тобою? — виправдовувався Роман, намагаючись згладити ситуацію. — Ти ж ціла, неушкоджена!
— Це тому, що Осип Леонідович мене з вогню витягнув! — Орися дивилася на нього з докором. — А ти, замість того щоб дякувати йому, збираєшся викидати його на вулицю, як собаку!
— Ах, він ще й Осип Леонідович! — обличчя Романа перекосилося. — Ну й залишайся зі своїм Осипом Леонідовичем!
Озлоблений і ображений, він вийшов з будинку, грюкнувши дверима. Більше Роман не повернувся.
Він поїхав в інше село, щоб не бачити дружину-зрадницю. Ну, а як відомо, святе місце пусткою не буває. Орися, незважаючи на крики сільських баб, які, як завжди, пліткували й засуджували її за кожен крок, зійшлася з Осипом Леонідовичем.
Вона допомогла йому відновити документи, знайти роботу на своєму заводі. Уже за кілька місяців ніхто й згадати не міг, що він колись був безхатьком Яськом.
Вони пропрацювали разом до самої своєї пенсії, і досі живуть щасливо, згадуючи іноді той день, коли він став її рятівником, а потім і найближчою людиною.
Цю неймовірну історію, що здавалася спочатку анекдотом, нам прислала одна з читачок. Доля інколи приводить потрібних людей через найстрашніші події.
Бо справжній господар — це той, хто дорожить не майном, а тим, хто поруч. А чи траплялися у вашому житті такі доленосні збіги, які повністю змінили ваше уявлення про близьку людину?
