Ось завжди вважала, що подібні історії пишуть жалісливі нудьгуючі дами, виявилося, що ні.
Стояла якось на зупинці ввечері майже вночі. Крім мене там був пристойний на вигляд чоловік, і хлопчик 7-8 років сидів на лавці під дахом. Я ще здивувалась, що дитина так пізно на зупинці робить без батьків.
Але питати не стала, як то кажуть «не знаючи броду, не лізь у воду». Стояли ми, напевно, хвилин 40, починаю підозрювати, що автобуси вже не ходять. Але стою, чекаю.
У якийсь момент я відчула по запаху різкому запаху наближення жінки, що сильно п’є, в той же момент ззаду хтось міцно вчепився за мою куртку. Хлопчик трусився і схлипував, благав не віддавати його їй.
Ця ненормальна почала кричати, що я їй сина не віддаю, почала проклинати мене тощо. Чоловік, який стояв на зупинці, не витримав, підійшов до неї і пригрозив дати кілька разів, якщо не відчепиться.
Жінка йому плюнула в обличчя, але злиняла. Потім чоловік запросив нас із хлопчиком у кафе неподалік.
Не знаю, чому, але я погодилася. Так я познайомилася зі своїми майбутнім чоловіком та сином.
Разом уже 7 років. Не вірте у прокляття. Чоловік, до речі, чесно зізнався, що битися не вміє і цю жінку ніколи б не образив.
А хлопчика нам вдалося всиновити. Це звісно було не просто, спочатку зверталися в купу служб, паперові тяганини, пройшло більше року, але ми це зробили.
Тепер плануємо спільну дитину. Але й про свого сина піклуємося, як наче він рідний, хоча чесно зізнатися, він нам і так рідний.
