Оксана з Тарасом побралися п’ять років тому. Жили, як і більшість молодих родин: рахували кожну гривню, мріяли про власне гніздечко, планували брати іпотеку.
Працювали з ранку до ночі й як вогню боялися, щоб лелека не приніс їм дитинку завчасно — бо ж які пелюшки, коли свого кутка немає?
Рятувало лише те, що Оксанина тітка пустила їх у свою квартиру. Сама вона перебралася до чоловіка, син поїхав на заробітки до Польщі, тож пускати чужих квартирантів жінка не хотіла. Живіть, мовляв, діти, тільки за комуналку вчасно платіть.
І от живуть вони, потроху складають копійку до копійки, аж тут новина як сніг на голову: Тарасів молодший брат, Денис, разом зі своєю молодою дружиною святкують новосілля!
Та ще й як: свекор подарував їм розкішну двокімнатну квартиру в гарному районі Києва. І що найцікавіше — оформив документи не просто на сина, а порівну: половину Денису, половину його дружині Аліні.
Ця квартира раніше належала бабусі хлопців. Пів року тому старенька відійшла у засвіти, свекор вступив у спадщину, і всі в родині були свято переконані: житло продадуть, а гроші чесно поділять між двома братами. Але сталося інакше.
— Тепер навіть не уявляю, як нам далі бути, — зітхає Оксана, нервово перебираючи край скатертини. — Чоловік ображений на весь білий світ: на батька, на брата, а найбільше — на мене. Каже, мовляв, це був просто жарт, а я стала в позу. І через мою непокірність його законна спадщина тепер належить чужій жінці!
Від свекрухи спадку чекати марно. В неї десь на Черкащині, в забутому Богом селі, стоїть старенька хата, де живе її брат, який давно й міцно товаришує з чаркою.
Та й матір свекрухи, певно, ту хатину залишить саме своєму «нещасному» синочку, якому «в житті не пощастило».
А от Денис оженився не так давно, і року не минуло. Його Аліна — дівчина пробивна, жвава, завжди з усмішкою і жартами. Діток у них поки теж немає.
До цього щедрого подарунка вони поневірялися по орендованих кутках, теж намагалися щось відкладати… А тепер їм і напружуватися не треба.
За які ж такі заслуги ця пара отримала такий царський подарунок? Ой, тут і сміх, і гріх.
Свекор, Петро Іванович, вирішив з розмахом відсвяткувати свій 60-річний ювілей.
— Живемо один раз! Я сто років нічого по-людськи не святкував, — безапеляційно заявив він дружині.
Та й сперечатися не стала: заощадження були, чом би й ні? Замовили гарне кафе, запросили купу гостей. Були й свати, прийшла й Оксанина мама зі своїм новим чоловіком.
Колеги, куми, родичі — повна зала. Оксана з Тарасом довго обирали подарунок, причепурилися та й пішли на свято.
Треба сказати, що Петро Іванович — чоловік простий, працює десь у райдержадміністрації дрібним чиновником. Зазвичай він оковитою не зловживає. Але якщо вже вип’є, то його несе: починає сперечатися, доводити свою правоту.
А ще є в нього така слабинка — любить почуватися пупом землі.
Коли хильне, йому просто життєво необхідно, щоб усі навколо співали йому оди і визнавали його неабияку цінність.
А ювілей — це ж ідеальний привід для дифірамбів! Тости лунали один за одним, усі бажали многая літа.
Свекруха зворушливо вітала, сини дякували: і на риболовлю батько возив, і м’яча ганяв, виростив, вивчив. До Оксани він теж ніколи погано не ставився.
Свято йшло своєю чергою.
Подарунки вручили, чоловіки вже кілька разів збігали на перекур, гості потанцювали. Свекор, звісно, теж прикладався до чарки. Не те щоб зовсім «набрався», але став дуже веселим, гучно реагував на тости, вихвалявся своїми досягненнями перед кумом.
Оксана навіть не пам’ятає, в яку саме секунду почався той театр абсурду.
Здається, свекор щось палко доводив знайомому, вихвалявся невістками та синами. Аж раптом музиканти пішли на перерву, Петро Іванович витяг на середину зали стілець, виліз на нього і на все кафе гаркнув:
— А зараз я доведу, як сильно мене любить моя родина! Невістки, ану йдіть сюди! Ближче, ближче! І ти, жінко, теж іди! Отак. А тепер… цілуйте мене в…
І тут ювіляр ляскає себе по філейній частині. Ні, штани він, хвалити Бога, не знімав, але жест був більш ніж прямолінійний.
Свекруха, звикла до його витребеньок, лише засміялася, підійшла і жартома чмокнула чоловіка. А Оксана заклякла.
— Я принижуватися не збираюся, — тихо, але твердо сказала вона чоловікові. А свекру гукнула: — От буде у вашого сина, мого Тараса, ювілей — його й поцілую!
Хотіла звести все на жарт.
— А свекра?! — з натиском, примруживши очі, видав Петро Іванович. — Не просто так, а за подаруночок!
Оксані стало так соромно… Найбільше — перед власною мамою, яка сиділа з круглими очима і, мабуть, подумки вже викликала таксі, щоб утекти з цього вертепу.
Тарас невдоволено смикнув плечем:
— Тату, досить, не вигадуй дурниць!
І тут на сцену випурхнула Аліна.
— А що тут такого? — весело прошепотіла вона, заходячи за спину свекру. — З днем народження, тату!
І дзвінко чмокнула задоволеного чоловіка у відставлений зад. Потім оберталася до Оксани і з посмішкою кинула: мовляв, не бачить тут жодного приниження, це ж просто весело, такий собі жарт.
Увечері Оксана з Тарасом обговорили цей інцидент і зійшлися на тому, що тато просто перебрав зайвого і невдало пожартував.
— А через два тижні, коли свекор уже давно протверезів, мені телефонує Аліна, — з гіркотою згадує Оксана. — Не Денис братові подзвонив, а вона мені! І так знущально, з висоти свого нового становища, заявляє: от, мовляв, я «принизилася», зате тепер маю свою квартиру.
Тарас спочатку не повірив.
Дзвонив братові — той слухавку не бере. Тоді набрав матір. А свекруха лише зітхнула: «Так, синку, все правда. А що я могла зробити? Батько так вирішив. Виявляється, він тоді зовсім не жартував».
Чоловік спершу лютував на батька. Минуло ще два тижні, він поїхав до батьків сам, бо Оксана навідріз відмовилася переступати їхній поріг.
А повернувшись, видав те, від чого в Оксани земля пішла з-під ніг:
— Бачиш! Розумні жінки сприймають жарти нормально, а ти з себе принцесу скорчила! Тепер брат із жінкою житимуть як вареники в сметані, а ми будемо з кредитами горбатитися! І так, це через тебе я лишився спадщини. Якби ти зробила те саме, що й Аліна, квартиру б чесно поділили між нами.
— Тобто, — в Оксани аж голос затремтів, — я мала твого батька в зад цілувати, щоб ти отримав спадщину?! А мій який у цьому інтерес? Ти взагалі чуєш, що ти говориш?!
Для Аліни це нормально, а для мене — ні. Це було приниження, і я топтати свою гідність навіть заради квартири не готова!
З того дня ця тема в їхньому домі під негласною забороною.
Вони нібито живуть далі, ходять на роботу, але в повітрі висить така важка напруга, що хоч ножем ріж. І чим усе це закінчиться — невідомо.
Ось таку непросту життєву історію надіслала нам читачка, а наша редакція делікатно підготувала її для вас. Часом найважчі випробування для родини криються не в бідності, а в раптових статках та чужих химерних примхах, які миттєво зривають маски з найближчих людей.
А як би вчинили ви у цій ситуації: чи варта половина столичної нерухомості одного поцілунку без гордості?
