Заміжня я вже давно, майже двадцять років. З перших днів сімейного життя свекруха не злюбила мене.
Хоч би що я робила, і подарунки їй дарувала, і увагу, матусею її називала. Доглядала її, коли вона лежала після лікарні, смачно різними стравами годувала.
Все одно не змогла їй догодити. Зрештою, мені набридло плазати, я вже не молода невістка.
В цей час нам довелося жити під одним дахом, швидше за це була остання крапля. Свекор уже старий (ніколи не скаже свекрусі нічого проти неї), а вона захотіла й далі знущатися з мене.
Хотіла, щоб я доглядала її чоловіка, мила йому ноги, стригла нігті. А їй самій було гидко все це робити, навіть ковдрою вкотре не накриє, коли він засне.
І я подумала, навіщо мені це все треба. Син її, мій чоловік, давно мене не забезпечує, я сама утримую всю родину.
Працюю на двох роботах. І сама стала робити зі свекрухою так само, як вона зі мною.
Щодня був для неї жахом. Повз неї я не проходила спокійно, то штовхну, то штовхну, то нагрублю, коротше зробила все, щоб вона пішла з мого життя.
Зараз ми живемо окремо, чоловік залишився, хоч і його я теж проганяла. Щось у мені зламалося за ці роки приниження, змінилося.
З’явилася злість та ненависть, недовіра до людей. Як на мене, так краще жити з тваринами, ніж із людьми.
Навіть із найзлішою собакою можу порозумітися, тварина ніколи не зрадить, якщо її любиш і ставишся до неї по-людськи. У душі я розумію, що не маю рації, але образа ніяк не забувається.
Зараз думаю, що все могло бути по-іншому. Могли жити однією дружною родиною, а зрештою, програли всі.
