Свекруха ніколи на мене не тиснула, через рік ми з чоловіком купили свій будинок і переїхали від свекрухи, свій будинок у рідному місті я залишила на брата, тепер встаю рано вранці, прибираю свій дім, готую сніданок, відправляю чоловіка на роботу і біжу до свекрухи прибиратися і готувати обід, зробивши там усі справи, я знову біжу додому і готую вже вдома, хоч свекруха мене і не просить цього робити, мені здається, що я зобов’язана це робити (просто тому, що не допомагала з самого початку), розумію, що сама собі створюю проблему там, де її немає апріорі

Мені 24 роки, я одружена, у нас росте прекрасна дочка. Я дуже люблю свою сім’ю, адже дорожча за них, у мене нікого немає.

Через рік після появи доньки з життя пішла моя улюблена мама, і я переїхала жити з чоловіком та донькою до свекрухи, бо перебувати у своєму домі я не могла.

Мені було дуже погано і боляче там залишатися, все нагадувало про маму, навіть зараз майже через 3 роки, я не можу згадувати про це без болю. Але суть не в цьому.

Коли ми переїхали, спочатку мені було важко звикнути до нового місця, я погано спала, не могла їсти, не було бажання займатися чимось, я не допомагала свекрусі навіть із прибиранням у будинку, була просто як рослина.

Одного чудового дня, прокинувшись вранці, мені стало так соромно за свою поведінку, я почала потихеньку оживати, почала сама готувати, прибиратися, прати, загалом займалася будинком, дитиною, чоловік і свекруха працювали.

Свекруха ніколи на мене не тиснула, не говорила слова поганого мені, намагалася підтримати у всьому, і мене стало дратувати, що вона вся така гарна, ідеальна.

Але я тримала це під контролем і намагалася придушити це почуття, розуміючи, що можу образити її без причини, адже вона ні в чому не винна.

Через рік ми з чоловіком купили свій будинок і переїхали від свекрухи, свій будинок у рідному місті я залишила на брата (зараз він його здає, а я іноді приїжджаю і мешкаю у нього вдома).

Після переїзду мені стало здаватися, що я не просто винна, а зобов’язана господарювати не тільки у себе, а й у свекрухи.

І я тепер встаю рано вранці, прибираю свій дім, готую сніданок, відправляю чоловіка на роботу і біжу до свекрухи прибиратися і готувати обід, зробивши там усі справи, я знову біжу додому і готую вже вдома.

І знаєте, чесно кажучи, я вже втомилася від такого життя, я не можу розриватися на 2 будинки, і хоч свекруха мене і не просить цього робити, мені здається, що я зобов’язана це робити (просто тому, що не допомагала з самого початку). Я розумію, що сама собі створюю проблему там, де її немає апріорі.

Я дуже люблю і поважаю свою свекруху, і в нас хороші стосунки, я багато їй довіряю, і все це залишається між нами, вона теж мені іноді допомагає, сидить з донькою години 2-3 на день. Я довго думала, чому я почуваюся такою нікчемною і всім зобов’язаною, і зрозуміла, що просто втомилася сидіти вдома, хочу вийти на роботу, але біда, садка у нас тут немає, а переїхати в місто чоловік поки не може, ми не виплатили ще всю суму позики, що брали на будинок (брали безпосередньо в нього на роботі).

А я не хочу без нього їхати, бо вважаю, що коли ми сім’я, ми повинні приймати рішення з цього приводу разом і їхати теж повинні разом. Чесно кажучи, не знаю, навіщо я сюди написала, адже, по суті, я не маю проблем, з якими я не можу впоратися.

Напевно, мені просто хотілося з кимось поділитися тим, що на душі. Виговоритися просто хотілося. Усім удачі та щастя, не журіться, адже життя прекрасне.