Пішла з життя бабця Настя, і зовсім Мар’яні сумно стало. Не припала дівка до двору, на думку свекрухи. І худа занадто, і працює мало, і невідомо, чи будуть діточки від такої недолугої.
Усе Мар’яна терпіла, а коли зовсім зле на душі було, бігла до старенької своєї. Бабця Настя для Мар’яни, вважай, найдорожчою людиною була. І за батька, що згинув, і за матір, яка через десять років від туги віддала Богу душу.
Як Данило на сироту глянув, то одному Богу відомо. Гарний, могутній, дім – повна чаша, а дивись – закохався в жебрачку безрідну. Тільки так Алла, мати Данила, позаочі невістку і називала.
Ох, і старалася дівка свекрусі догодити. І по хаті дзиґою крутилася, і по господарству покірно за будь-яку роботу бралася. Не до двору, і все тут!
За Данила ще нічого було, а як син виходив за поріг, їхав у сусідні села, то хоч із хати біжи.
— Терпи, Мар’яночко, – вмовляла старенька онуку, – стерпиться.
Тільки й бабусі вже в живих немає, і рік за роком минає, а Алла все сильніше невістку ненавидить.
Не по її вийшло, коли син безрідну в хату притягнув! Мати ж для Данила давно вже наречену пригледіла. І сама статна, і сім’я заможна. Поріднилися б, а нажитку ще й до правнуків вистачить.
Так ні ж! Усе цей характер бридкий, що син від батька успадкував – слово йому поперек не скажи. Мужик! Господар!
Господарем Данило і справді знатним був. Як не стало батька – усе у свої руки взяв. Та ще й примножив, батькові напрацювання в справу пустив. Матір Данило хоч і поважав, але на голову собі сідати не давав. Скаже, як відріже!
Мар’яну Данило до безпам’ятства любив. Як побачив її тонкий стан… Обличчя біле, очі сині, величезні, носик задертий, – так і пропав. Усі багатства до ніг кинути хотів. Багатства не знадобилися – Мар’яна відповіла згодою. Бачила, що хлопець із чистою душею до неї. Та й сама закохалася до нестями.
Щоправда, про матінку його чула. Знала і про характер тяжкий, та про жадібність її. Але бачачи, що Данило своє слово має, погодилася на сватів.
Переїхала жити в хату чоловіка. Усі випади свекрухи терпіла. Як притисне сильніше та сльози душити почнуть, так до бабусі своєї бігла, душеньку відвести.
Сяде на підлогу біля ніг бабусі, голову на коліна покладе і скиглить тоненько, немов щеня безхатнє. Пальці старенькі волосся перебирають, по голівці гладять долоньки м’які. Тихенько шепоче над внученькою молитву Цариці Небесній, та заступництва для сироти просить.
Посидять так із годинку, дивись, і відхлине зневіра, і знову жити хочеться.
Ні до кого бігати стало Мар’яні. Пішла рідненька… Лягла спати й пішла – тихенько, непомітно.
Ох, ревіла Мар’янка: одна в цілому світі залишилася.
Даремно кажуть люди, що лікує час. Не лікує. Начебто й забулося все, а як біль на серце ляже, так і згадаються руки добрі та рідні, і знову плаче Мар’яна.
Час минав, у хаті Данила ще сильніше пристрасті розпалюються. Поїдом Алла невістку заїла. Живе третій рік дармоїдка, а онуків, спадкоємців ніяк не подарує синові. Для Мар’яни ця тема страшніша за пекло. Знала, як мати сину у вухо нашіптувала, що зіпсована дівка, не бачити синові діточок.
Данило хоч і відмахувався, а все одно: на чужий рот не накинеш хустку. Пліткують на селі, що рід Данила в могилу з ним і піде, не бачити йому спадкоємця.
Хмуриться Данило, а як додому прийде та милу свою побачить, усі біди з голови випаровуються. На руках готовий носити сонечко своє. Може, Бог молитви Мар’яни почув, а може, любов справжня диво створила, дізналася, що в положенні.
Ох, і злилася Алла. А Данило зате більше, ніж раніше, дружину любити став.
Свекруха по дому чорним вороном кружляла. Ледь засидиться Мар’яна, тут як тут.
— Сидиш, дармоїдка?! Чи думаєш, що раз пузо росте, то тепер і робити нічого не треба? – вставивши руки в боки, прошипіла вона, побачивши невістку, яка відпочиває на лавці.
— Що ви, мамо, – боїться Мар’яна, – тільки присіла. Весь ранок кручуся.
— Бачиш, крутиться вона! – зло кинула Алла, – у нас слуг немає. Не панянка. Води наносити треба. Чоловік додому повернеться, всі відра порожні. А якщо немічна, то пішла звідси, мені для сина дружина хвороблива ні до чого!
Мовчки піднялася Мар’яна, взяла коромисло, відра, та до колодязя пішла. Тягне додому відра важкі, бабусі-сусідки тільки головами з-за парканів хитають: «Зовсім Алла осатаніла, і з пузом вже, а все не так, і не пошкодує!»
Вчасно зʼявилося у Мар’яна немовля. Та все не слава Богу. Хлопчина зовсім слабенький був. Немає сили батьківської… Час від часу синіє, дихати припиняє, та наче не живий робиться.
— Сама як неміч ходяча, і наплід такий самий, – зло кидала Алла, гидливо дивлячись на малюка.
— Та як же так, мамо? Як ви так говорити можете? Адже рідний ваш він, Данилу спадкоємець, – плачучи, говорила Мар’яна.
— Та вже якби спадкоємець до спадщини б дожив! – зловтішно відповідала свекруха. – Прийде час, домовину збивати будемо.
Марʼяна від таких слів реве ще сильніше. А Алла і рада старатися осою жалити. Сидить у голові думка: коли й справді немовля віддасть Богу душу, то вже точно Данило кине жебрачку. І тоді можна буде йому гарну наречену підсунути, щоб кров із молоком!
Данило з роботи повертається, дружину жаліє. Поспати дає. Візьме на руки могутні дитя своє, – на долонях поміщається. А немовля немов відчуває захист батьківський, губки бантиком складе й прицмокує.
«А й нічого що хворобливий, це не вирок, – думає про себе Данило. – Ми з тобою ще всім покажемо силу нашу».
Прийшов час хрестити немовля, нарекли Миколою. І все б добре, і жити б не тужити, та хлопчина немов і не думає вагу набирати та міцніти. А одного разу привалила Данилові робота. По річці в іншу область вирушати треба.
— Шлях не близький, швидко не повернуся, – пробасив Данило, цілуючи дружину в маківку. – Рости Миколко, ні про що не думай та нікого не слухай…
Ох, і розвернулася Алла досхочу! Відчула, що не буде дівці якийсь час заступництва.
Мар’яні б при немовляті відсиджуватися та гріти його теплотою материнською, але де вже!
Як озвіріла свекруха. І води наноси, і дров наколи, і за худобою догляд, – ні хвилини Мар’яна без діла не сиділа. А до ночі спати б, так Миколка вередував; півночі з ним пропанькаєшся, не помітиш, як світанок, і до худоби пора.
Мар’яна жила на знос. І немов відчуваючи, як здихає мати, немовля теж чахнуло. Все частіше синіло та задихалося.
Вже й осінь міцно в права свої вступила. Мряка та грязь кругом. Повернутися б чоловікові пора та матір свою на місце поставити. Тільки не поспішає щось.
***
— А й правильно робить, – кинула якось ненароком Алла. – До хворих і повертатися нема чого! Може, на стороні далекій іншу собі знайде, жвавішу та розфарбовану.
Ох, горе гірке, слово не горобець – вилетіло. Засіли в голові у Мар’яни думки страшні. А ну, як і права свекруха? І зовсім нудно стало.
Відчула Алла, що за потрібну ниточку потягнула. Щодня стала по крапельці сумнів у душу дівочу заливати.
— Та невже не шкода тобі Данила? – запитала одного разу свекруха. – Хлопченя з дня на день перестане дихати зовсім, сама з туги зведешся і синочка мого хочеш у зневіру увігнати? Відпустила б ти, Мар’яна, Данилка мого.
— Та куди ж я піду, мамо? З немовлям. Скоро мухи білі полетять, а Миколка не зовсім здоровий. Застудитися може. І без того поганий стан гірше стане.
— А й стане, невелика біда, – холодно проговорила свекруха. – Невелика втрата, адже й не жив толком. Богу душу віддасть, так відмучиться. І Данилові простіше буде. Сім’ю справжню завести зможе, діточок заведе, та не одного.
Дивиться Мар’яна, відмовляється вухам своїм вірити. Хіба може звичайна людина такі промови вести?! Адже сама мати! Невже не розуміє, як ранить невістку. Невже не шкода буде, якщо й справді Миколка піде з життя…
І немов почувши думки матері, зайшлося немовля в плачі. Посиніло вмить, очі закотило.
— Подумай усе ж таки, Мар’яно, – на чужому нещасті щастя не збудуєш, – холодно кинула свекруха і вийшла з кімнати, залишивши дівчину наодинці з її горем. Пройшло ще з півмісяця. Землю перший сніжок припорошив. Вітри крижані задули. Змучилася Мар’яна, почорніла, і хоч тепер інколи вона могла давати відсіч Аллі, коли та про онука гидоти говорила. Та толку від відсічі, коли не у своїй хаті та не зі своїм чоловіком. Болем у грудях відгукувалися слова свекрухи про те, що не потрібна стала Мар’яна коханому, ось і втік із дому. Вісточки від Данила так і не було.
І чомусь змученій душі на думку не спадало, що могло з коханим трапитися щось. До того свекруха голову заморочила, що тільки себе звинувачувала в тому, що Данило додому не повертається.
— І сама не живе, і чоловікові не дає, – бубоніла собі під ніс Алла. І остання крапля переповнила край.
Мовчки пішла Мар’яна до своєї кімнати. Зібрала нехитрий скарб у вузлик, нічого зайвого не взяла. Закутала Миколку в хустки пухові, та й вийшла з дому.
Весь цей час стояла Алла, не ворухнувшись, боялася злякати раптом виникле бажання невістки. Вже вона хоч була спокійна. За сина не переживала. Ще місяць тому прийшла звістка про те, що хоч і трапилася біда: на обоз сина розбійники напали та покалічили, – тільки живий Данило залишився. У великому місті в лікарні доліковувався. Та ні до чого Мар’яні знати те було. Нехай думає, як Аллі треба. А вже повернеться Данило, вже вона йому наспіває, що Микола Богові душу віддав, а дружина з горя з глузду з’їхала та й пішла. І пощастило бабі, що з дому Мар’яна надвечір ішла. Балакучі сусідки й гадки не матимуть, що насправді сталося.
А на ранок уже сама слух селом пустила, що Мар’яна з глузду з’їхала, як дитини не стало, і, забравши її, пішла в ніч, куди – невідомо. Вже плакала вона, зупиняла, та не послухалася невістка, мабуть, зовсім з глузду з’їхала.
Потеревенили язики з пару днів, та й забулося. Пішов час зимовий, з хат мало хто виходив, так і замовкло все…
***
Довго йшла дівка, вздовж лісу, полями. Йшла, боялася. А ну як лихі люди запримітять? За себе не страшно. Серце випалене. За синочка душа боліла.
Даремно боялася. Ніч минула, світанок з’явився, вдалині дахи будинків сільських здалися.
Не сподівалася Мар’яна, що на постій хтось пустить. Думала тільки, що світ не без добрих людей, хоч хліба з водою дадуть, та на годину пустять дитину в теплі погодувати.
Димлять труби пічні. Густий білий дим вгору несеться. Пустельні вулиці. Це тобі не літо, коли люд сільський по городах та по полях трудиться. У холоди мало хто носа з хати показує. Так уже, коли за водою хто вийде.
Бреде Мар’яна вздовж вулиці, а зайти до когось соромиться. Соромно до чужих людей проситися. Дійшла до колодязя, присіла на лавку перепочити.
Дивиться, жінка з відрами йде. Висока, міцна. Щоки від холодного вітру зачервоніли. Дивиться зверхньо. Від цього погляду Мар’яна навіть стиснулася.
Набрала баба води і стоїть. Дивиться на Мар’яну і питає:
— Ти чия будеш? Синя вся, замерзла чи що?
— Я нічия, – тихо відповіла дівчина, – я проходом тут. До сусіднього села мені треба, – збрехала вона.
— А в селі тому до кого? – примруживши очі, поцікавилася жінка.
— Дядько в мене там, – продовжувала вигадувати Мар’яна.
— У таку погоду і псу дах нададуть, а тебе погнали в таку далечінь, та ще й із дитиною.
І не втрималася Мар’яна. Заревіла, завила. Руками, з морозу стиглими, обличчя закрила, заспокоїтися не може.
— А ну, піднімайся, підемо зі мною, – скомандувала жінка і, залишивши відра, допомогла дівці з лавки піднятися.
Увійшли вони в хату. Тепло всередині. У грубці дрова потріскують. Затишно в кімнаті, пахне травами. Як куль осіла Мар’яна на лавку біля печі. Тільки зараз зрозуміла, як втомилася.
Жінка тим часом підійшла до неї й допомогла роздягнутися. Дбайливо дитинку з рук забрала.
— Мене Марією кличуть, – сказала вона і почала хлопця з пелюшок виплутувати.
— Боже милостивий! Маленький який! – сплеснула вона руками. – Чи хрещений?
— Охрестили, – знесиленим голосом вимовила Мар’яна. – Миколою нарекли, – сказала вона і сповзла з лавки на підлогу, втративши свідомість.
Скільки лежала без свідомості, вона не знала. Розплющила очі дівка – лежить у чужому ліжку, в ковдру закутана. Тиша в хаті. Схопилася, як зрозуміла, що сина поруч немає. Метушиться по хаті – немає нікого: ні жінки, що прихистила її, ні Миколки. Завила Мар’яна зі страху. Схопила перший-ліпший кожух із гачка та на вулицю зібралася бігти. Аж раптом відчинилися двері, і разом із крижаним поривом вітру до хати увійшла Марія.
— Прокинулася? – запитала вона, побачивши дівчину. – А зібралася ти куди?
— Куди синочка поділа? – заблажила Мар’яна.
— Тю, дурепо, – посміхнулася жінка, – заспокойся. Три дні без свідомості пролежала. Усе марила. Ти мені краще скажи, як тут опинилася. А за Миколку не переживай поки що. Віднесла я його. У ліс, до матері своєї.
— Навіщо? – холонучи від жаху, запитала дівчина.
— Для здоров’я, – коротко кинула Марія. – Ну, я чекаю.
Сіли жінки за стіл. Марія налила для Мар’яни великий кухоль трав’яного настою.
— Пий, та розповідай.
І розповіла дівка все як на духу. І про кохання своє сильне. І про свекруху, що не злюбила до ненависті. Про сина розповіла, що хворий зʼявився на світ. Увесь біль виплеснула в словах.
Марія слухала не перебиваючи.
— Шляхи Господні несповідимі, – раптом промовила вона. – Ти не лякайся, Мар’яно. Син твій живий-здоровий буде. Та й доля тебе в гору поведе, якщо вже до мене потрапила. І хоч випробування твої не закінчені, головне, світло душевне збережи, з ним із будь-якої темряви шлях знайдеш. – Мені б до сина, тітко Марійко, – душа болить.
— Відведу, але назад одні повернемося, його з собою не забереш, – промовила жінка.
— Навіщо лякаєте мене, і так світ не милий, як я можу синочка залишити?! – запитала Мар’я.
— Одягайся і ходімо, там усе зрозумієш.
Вийшли вони з хати, і Марія одразу до лісу звернула. Петляють між дерев, углиб лісу йдуть.
— Адже я випадково біля колодязя опинилася, – почала Марія. – Ми з матір’ю зазвичай всю зиму в лісі. До весни в село я одна повертаюся, а матінка моя так весь рік тут живе. А тут нестерпно мене в хату потягнуло. Знай, береже тебе Всевишній, коли звів нас разом.
Слухає Мар’яна, а в самої серце калатає, нічого не розуміє, про що Марія тлумачить. І розступилися раптом дерева; вийшли вони на галявину, а посеред хатинка стоїть. Відчинила жінка двері, пропустила Мар’яну вперед себе.
Хата як хата. Сіни, дві кімнати й кухонька маленька.
— Повернулася, – почула дівчина голос, і назустріч їм вийшла стара.
Сухенька, маленька, – повірити в те, що вона була матір’ю огрядної Марії, було важко.
— А проходь, мила, – добродушно сказала вона. – Поглянь на дитятко своє, спить так солодко, та не буди його.
Роздягнувшись, Мар’яна пішла в кут, який вказала стара. Там у підвісній колисці лежав Миколка. І ніби навіть рожевішим стало немовля, порівняно з тими днями, коли вони в хаті Данила жили.
— Рожевіше, рожевіше, – хихикнула старенька, немов прочитавши думки дівчини. Мар’яна обернулася в подиві.
— Ти сідай та слухай, – промовила вона. – Звати мене бабця Варвара. Якщо не боїшся, то знай, що місцеві мене за відьму вважають. Тому й пішла подалі в ліс, щоб людей не бентежити.
Розплющила очі Мар’яна.
— Та не бійся ти! Хіба мало що люди плетуть. Ти, перш ніж на віру сприймати, сама перевір. Он свекруха твоя, більша за мене відьма буде, а в церкву напевно навідується.
Мар’яна стояла, слухала, боялася дихати: стара Варвара немов бачила все життя її минуле.
— Багато, дівко, є такого, про що люди тлумачать, а знати не знають, відати не відають! Ось ти, наприклад, що думаєш – чому син твій хворий та задихається?
Мар’яна мовчала.
— Ось. Але ж скільки ночей до Цариці Небесної волала. Ну та ж почула вона тебе, коли на шляху моєму стала. Знай, що в хворобі сина ти сама винна!
— Як сама, – ахнула Мар’яна, – та в чому ж?
— А в тому, що по кладовищах, носячи під серцем дитину, не можна ходити! А ти до баби на могилу, через день бігала! От і підчепила мертвяка. А як дала життя цій душі, так він до легшої здобичі і причепився. Він життя з Миколи твого тягне, а малий задихається!
Погіршилося Мар’яні від слів відьомських, осіла на лавку, біла як полотно.
— Ну-ну, заспокойся, – сказала стара, – можна виправити все. Кілька днів Миколка твій у мене побуде, то ми з нього вмить усю хворобу змиємо.
Підійшла Варвара до Мар’яни, руки на голову поклала, гладить по волоссю. І так легко на душі в дівчини стало, немов сидить у своєї улюбленої бабусі і душу відкриває.
— Ну збирайся, дівчинко, – сказала Марія. – Пора нам.
Одягнулися жінки і пішли назад у село.
***
Так і потекло життя. За тиждень бабця Варвара Миколу повернула матері. Рум’яний, білявий, чисто янгол. Рученята до матері тягне, агукає. Дивиться Мар’яна на сина, і ніби не було тих страшних днів, коли за життя сина сльози проливала.
Спокійно жилося дівці в Марії. Тягарем не була, по дому крутилася.
— А скажи мені, тітко Марійко, чому бабуся Варвара в ліс пішла? Хороших знахарок у селах важко знайти, – запитала одного разу Мар’яна.
— Давно це було, – почала Марія. – Мама тоді ще молодою зовсім була. Від душі всім допомагала. Натомість нічого не брала. Тільки люди, вони ж як. Поки ти їм допомагаєш, вони до тебе з добром. А якщо щось трапиться, тебе ж і звинуватять у всіх гріхах смертних.
В селі в ту пору в кількох сім’ях по немовляті не стало. Сполошилися. Одразу ж двоє! Хтось згадав, що до породіль Варвара заходила. А оскільки тоді в мами ще мене не було, – значить відьма заздрістю діточок винищила. На тому й вирішили. З вогнем до хати прийшли. Батько тоді насилу до тями їх привів. Благав гріх на душу не брати, мовляв, помиляються вони.
Але ж і справді, помилялися. Лікар приїжджав, немовлята з природних причин Богу душі віддали. Породіллі не молоді, діти не перші, от і були кволими.
Тоді Варвара злість і затамувала. Допомагати перестала. Хоч потім і прийшли сільські з повинною. Як не прийти, якщо на сім сіл одна знахарка. Тільки не пробачила Варвара.
Одного разу зібрала сільських і сказала, що коли вони їй у лісі хату збудують, то дітей лікуватиме. А самі щоб не сунулися.
Хто ж відмовиться – час такий, діти як мухи мруть, а поки лікар доїде, дивись, уже й ховати пора.
Зробили Варварі хату. Дотримала вона слова. Тільки з рук дорослих дітей не брала. Якщо в когось дитина захворіє, у люльку біля порога клали, а кого постарше, проводять до узлісся і чекають, коли бабця двері відчинить і дитину забере. Через три дні поверталися і чекали. Відкриє Варвара двері, виставить дитину на вулицю, значить усе добре, здорова, жити буде. А якщо не випускала, значить, хвороба сильна, а то й гірше за щось. Але жодного випадку не було, щоб мама за дитину взялася і не виходила. Ох, і могла б вона наговорити кумушкам сільським, як через їхню злість діти хворіють. Та як подруги їх кращі на малюків одна одної порчі та прокльони сиплять із заздрощів. Тільки як же, розповість… От і віддавала перевагу, від людей «добрих», триматися подалі, – закінчила Марія.
— А як бабуся Варвара діток лікує? – знову запитала Мар’яна, дивлячись на Миколку, що копошиться.
Марія посміхнулася.
— Багато знатимеш, погано спатимеш! – засміялася вона. – Чортів точно на допомогу не кличе, не переживай.
А тим часом у рідному Мар’яниному селі справи відбуваються. Прийшла пора, повернувся додому Данило. Та з порога, не роззуваючись, у кімнату влетів, де з дружиною ліжко ділили.
Увійшов і не зрозуміє – немов і не було коханої та сина. Ні хусточки знайомої, ні запаху рідного. Стоїть, головою крутить, рот, як риба на повітрі, відкриває, а сказати нічого не може.
— Ти прости мене, синочку, – завила Алла. – Не вберегла донечку мою з онуком. Ти як поїхав, так на наступний день не стало синочка твого. А Мар’яна як з глузду з’їхала. Схопила тільце і геть із хати кинулася. Вже я зупиняла, слідом бігла. А все без толку. Мар’яна сама як нежива зробилася. Не бачила, не чула нічого. Я вже і по селу ходила, і до лісу. Не знайшла. Згинула!
Данило слухає, а в голові молотом слово б’ється: «Згинула, згинула»…
***
— Ну, досить тобі, Данилку, – сказала Алла, входячи в кімнату до сина. – Вже скільки лежиш, як неживий!? Не їси, не п’єш, на світ білий не дивишся. Хіба так можна? Ну що ж тепер, як доля така. З головою занурився в зневіру, гріх же!
Важко переживав Данило втрату. Дивись, уся зима як уві сні пройшла. Та робити нічого. Весна стукає у вікна. Господарство – руки любить! Тільки хоч і ожив Данило на вигляд, а в серці все одно рана не затягується.
Ох уже й старалася Алла! Все вмовляла сина та наречених на оглядини приводила.
Одного разу, як знову почала вона співати про одруження та діточок, так гаркнув на матір, що та з лавки стрімголов полетіла. Заборонив їй про весілля та про наречених мови вести.
— І одну не зміг уберегти та сина вилікувати, – гаркнув він, – то взагалі не смій мені про сім’ю натякати!
І потекли дні киселем несмачним. Закрився Данило. Відлюдним став, неговірким. Як поліно дерев’яне: без почуттів, без іскри. Щойно світанок з’явиться, за справи візьметься. А до вечора в кімнаті замикається, і ні півслова.
Рік минув, другий добігає кінця. Дивиться Алла на сина, мурашки бігають. Дарма що теплий, а за поведінкою не живий! Думала, минуть дні, та забудеться! Дружину нову в хату приведе, малеча по двору бігатиме, а вона як вийшло.
Сидять двоє в хаті величезній. І начебто син є, а поговорити ні з ким. Сусідки тільки й дивляться, що кричать з двору – хто діток малих, хто онуків, скликають, переживають, піклуються.
А Алла як сичиха по селу ходить та заздрістю лютою давиться! Не такий результат вона собі уявляла, ох, не такий! І каменем важким вина на серце лягла. Зрозуміла Алла, що своїми руками життя сина на морок непроглядний перетворила. Та тільки не змінити вже нічого. Страх не дасть перед сином покаятися, що гріх такий на душу взяла. Спати перестала. Серце все частіше нити почало. Почорніла вся. І злягла Алла. Данило лікаря з міста привозив – не допоміг він. Немає такої травички, яка душевні муки лікує.
Сусідки приходили, допомогу пропонували. Все ж таки, чоловікові важко за матірʼю наглядати.
Та не довелося допомогою скористатися: під кінець літа не стало Алли. Пішла, так і не повідавши синові про те, що того осіннього вечора сталося.
Зовсім Данило один на землі залишився. Вдень ще якось відволікався, а ближче до ночі хоч вий. Думки страшні в голові зміями тонкими ворушаться. І надумав хлопець: раз нема для кого жити, то й нема чого тоді. Вирішив: як за матір’ю сороковий день мине, стіл поминальний для сусідів приготує, а вже опісля ввечері і він за матір’ю вирушить…
***
— Ну? – пролунав недружній голос бабці Варвари. – Чого прийшла? За життя совісті не було, то після смерті з чого б з’явитися?!
Баба відірвалася від своєї справи і, повернувшись обличчям до темного кута, встала, упершись руками в боки. Там, серед похмурої темряви, стояла тінь. Вона тремтіла в повітрі чорним димом. Тінь чи то плакала, чи то завивала.
— Не маю бажання з тобою спілкуватися, – продовжувала незадоволена відьма, – сама справ наробила, сама й розсьорбуй!
— Не побачить, – ледве чутно прошепотіла тінь.
— Без тебе знаю, що не побачить! Не ворожка вона, душа бідолашна. Стільки від тебе натерпілася.
— Не за себе, – знову прошепотіла тінь.
— Звичайно не за себе! – відгукнулася стара. – За себе вже пізно! Про душу за життя думати треба! Гаразд уже, показуй… Після цих слів тінь випливла з кута і повністю покрила собою стару Варвару.
І замиготіли перед очима бабці картинки. Данило з порожніми очима стоїть перед трясовиною болотною, а за ним натовп чортів – танцюють, руки потирають. Чекають, коли чергова душа від Христа відхреститься…
***
— Мар’яно, – звернулася Марія до дівчини, – як би добре журавлини назбирати! Матері б знесла, а вона на зиму для діточок зілля корисне приготує.
— А сходжу, – відповіла Мар’яна. – Як же для діточок не постаратися, – з усмішкою промовила вона, дивлячись на сина, що копошиться на підлозі. – Завтра з ранку і сходжу, якщо ви з синочком посидите.
— А що ж не посидіти, – відгукнулася Марія, підходячи до хлопчика і беручи його на руки, – з таким богатирем потішитися одне задоволення. Господь своїх діток не дав, то хоч ти в мене відрада з’явилася. Казала ж тобі, що саме провидіння нас звело.
— Допомогла Цариця Небесна! Якби ви мені на шляху тоді біля колодязя не зустрілися, то і в живих мене б, може, не було. Ви мені як матір рідна стали, тітонько Маріє. Навіки вам вдячна буду…
***
Сороковий день, усе пройшло як треба, кутя та пиріжки були подані, на цвинтаарі побували. Після поминок люд сільський по домівках розходитися став. Настав момент, коли остання сусідка з хати вийшла, довгим поглядом обдарувавши Данила, який сидів на лавці з пониклою головою. Почекавши з півгодини, піднявся Данило і в ліс попрямував. Йде і не бачить куди, перед очима все пливе. Видіннями життя перед очима проноситься. І Мар’яна улюблена, і Миколка маленький на долоньках. Мати буркотлива, та батько рано пішов з життя… Адже і щастя й толком не бачив. Рано за справи господарські взявся. Дружину не вберіг, голубку свою.
«Чорнота на душі лежить, несила терпіти, скоріше б уже покінчити з усім,» – думав Данило і йшов до тропи лісової, в саму гущавину.
Зачвакало під ногами. Зайшов хлопець ще глибше. Стоїть, голову на груди повісив. Повільно багно поглинає, крижаними руками ноги обхоплює та вниз тягне. Не пручається Данило – не миле йому життя.
Раптом чує, ніби співає хтось. Голос дівочий, тонкий, немов ближче й ближче. І здається, що знайомий голос цей. Білий силует миготіти почав серед дерев. І голос ясніше чутний став.
— Мар’яно, – заговорив він, – я йду до тебе, кохана.
Тільки затих голос одразу. Зупинилося видіння, не хитається, – наче злякалося чогось, завмерло.
— Данило? – пролунав зойк з-за дерев, і до нього вийшла Мар’яна. Стоїть, очима кліпає; і вірить, і не вірить у те, що відбувається. Чоловік її коханий стоїть по той бік болота, по пояс загруз у трясовині.
А Данило сам слова вимовити не може.
— Дивно, – раптом вимовив він, – не зміг із тобою за життя залишитися, Мар’яночко, так ти мене після смерті зустрічати вийшла.
І посміхається хлопець, думаючи, що привид коханої перед ним.
Схаменулася Мар’яна. Як закричить:
— Що ти, Данилко, після якої смерті зустрічати буду, жива я!
Застиг Данило, усмішка з обличчя зійшла.
«Жива я», – повільно повторив він. А як зрозумів, що перед ним кохана його, закричав та виповзати з болота не зміг. Не тут-то було. Міцні пута багна – захопили ноги, як мотузками зв’язали. Данило до землі твердої тягнеться, а болото назад тягне: відчуло здобич, відпускати не хоче.
Бачить Мар’яна, що чоловіка ще швидше засмоктувати болото стало, кинулася на допомогу. Гілки довгі рве, руки в кров дряпає. І плаче, і сміється, і страшно водночас.
Сяк-так, себе не пам’ятаючи, вибрався Данило. Розчепила трясовина лапи загребущі.
Кинувся до коханої, обіймає, в обличчя забруднене цілує. Сльози з очей струмком течуть…
***
Данило як дізнався, що і кохана жива, і Миколка росте та міцніє, ледве з глузду не з’їхав від щастя. У хату коли влетів та сина в оберемок згріб, – в голос ревів, насилу Марія відваром заспокійливим відпоїла.
Багато переговорено було, і поганого, і хорошого. Слухав Данило, та все руку коханої зі своєї руки не випускав. А потім прийшла черга Мар’яни. Про тугу чорну, про безвихідь стилу, що як лід душу скувала та волі до життя позбавляла.
Швидко погане забувається, якщо щодня в любові та турботі жити.
А щоб швидше забулося і повернення тієї пам’яті не було, вирішив Данило назавжди рідну домівку покинути. Господарство своє поступово в село, що рідним для Мар’яни стало, перевів.
Та залишилися вони жити при тітці Марії. Чужою за кров’ю, а за велінням серця ближчою за матір стала.
***
Заростала бур’яном могила Алли. Та й у пам’яті сліду не залишилося, давно це діло було. І не відомо нікому, чи знайшла спокій душа неприкаяна, яка свою долю своїми ж руками зламала. На догоду наживі та примсі стільки нещастя принесла…
