Антон був щасливий у шлюбі недовго. Три перші роки, не більше. Потім став помічати пристрасть дружини до шкідливих звичок. Повертався вечорами додому, а Люда вже була напідпитку. І навіть думка про маленького сина Михайлика, якому було тільки два роки, не змогла утримати матір від пляшки.
Батьки Антона були в жаху, коли дізналися про таку обстановку в сім’ї, коли приховувати син уже не зміг стан Люди.
— Що ж робити, синку? – хвилювалася мати Антона, – не повела б вона і тебе цією слизькою доріжкою, – нехай іде працювати, може, хоч це її зупинить.
— Я ніколи цим займатися не буду, – нервував Антон. Він дуже любив синочка, і тільки боявся залишати його з дружиною, коли йшов на роботу: раптом упустить, або заморозить на підлозі, коли сама вдень засинає…
Як не намагався Антон напоумити дружину, нічого не виходило.
— Значить, вона перший час трималася від цього змія, щоб заміж вийти, а тепер не може вже приховувати. І на роботі ніде не тримається, – плакала мати Антона.
Антон розлучився з Людою, коли вона стала від скандалів іти з дому. Піде начебто роботу шукати, віддавши бабусі Мишка, а сама десь вештається, і повертається ніяка додому під вечір.
Антон терпів її витівки заради сина. Не міг і уявити собі, що малюк житиме від нього окремо. Іноді він погрожував позбавити її материнських прав, але жінка брала себе в руки, приводила до ладу, і трималася якийсь час. Але не більше тижня…
Кінець їхньому шлюбу настав тоді, коли Люда дізналася, що чекає дитину від свого таємного напарника по застіллю Сергія. Вона вже пішла на той час сама з дому, приходила провідати Михайлика, який був то в бабусі, матері Антона, то з Антоном удома.
Розвели їх швидко, але дитину Люда забрала із собою, бо на той час пити перестала – носила дитину Сергія.
Антон переживав так сильно, що навіть схуд, змарнів, і не міг розмовляти на тему розпаду сім’ї. Лише його мати, Олена Іванівна, яка приходила провідати онука, коли Антон брав у вихідні до себе Мишка, намагалася заспокоїти сина.
Коли у Людмили з’явився ще один хлопчик, перший час їй якось вдавалося триматися, вона годувала малюка грудьми, все-таки материнський інстинкт стримував жінку.
Малюк Дмитрик на щастя був міцним, спокійним і здоровим. Михайлику на той час уже було чотири рочки.
У нового чоловіка Люди була дочка від першого шлюбу – десятирічна Наталя, тиха і скромна дівчинка, яка мало знала ласки, бо її мами не стало, коли їй було п’ять років.
Антон завжди дізнавався подробиці про життя Михайла, і про те, як живе його колишня дружина. Мишко розповідав, що Наталка завжди допомагає мамі, стежить за Дмитром, грається з ним, і не ображає і його, Мишка.
Приходячи в сім’ю до Людмили, щоб забрати сина на прогулянку, Антон помічав, що вдома чисто, Наталя обіймає Михайлика, і навіть займається з ним малюванням, або збирає разом із конструктора машинки.
Потроху на душі в Антона відлягло. «Може, я слабохарактерний, і мені не вдавалося відволікти Люду від згубної звички, а Серьога більш суворих правил?» – думав він.
Однак, час показав, що Антон помилявся. Історія повторилася. Щойно малюк Діма трохи підріс і встав на ноги, Люда знову розслабилася, і стали вони випивати міцно разом зі своїм Сергієм.
Сергій був високий, повний, і міг легко переносити великі дози горючої рідини, а ось Люда слабшала, не могла зупинитися, тоді як її чоловік сідав за кермо, проспавшись, і їхав наступного дня працювати.
Дедалі частіше став просити до себе синочка Антон. Бувало, і тиждень живе він у тата, коли Антону можна було взяти відпустку. Або в матері його малюк ночує, коли бабуся Олена може взяти онука, адже вона теж ще працювала.
Але біда не приходить одна. І сталося так, що одного разу Люда, повертаючись із Сергієм із села від друзів, потрапили в аварію. Обидва були нетверезими. Обидва не вижили.
Добре, що всі діти в цей час були вдома під наглядом доброї сусідки. Вона й зателефонувала Антону, повідомивши про те, що трапилося.
Антон примчав серед ночі.
Діти спокійно спали в маленькій кімнаті.
— Сиджу, на годинник дивлюся, а їх усе немає й немає… Уже серце не на місці. Ось і почала дзвонити і в село їхнє, а потім і в лікарню… Ось мені й повідомили… Жах якийсь, Антоне… Що тепер буде з діточками?
— Дітей не кину, – сухо відповів Антон пошепки.
— Вони так звикли одне до одного, – продовжувала шепотіти сусідка, – а Наталочка – це скарб. Дівчинка і по дому навчена все робити, і прибирає, і миє, і зварити просте може, а вже як вона малюка любить і няньчить, це треба бачити. І Мишка обожнює… – жінка плакала, затискаючи рот рукою, щоб не розбудити дітей.
Вони сиділи в кухні, не вмикаючи світла. Повний місяць освітлював невелике приміщення. На вікні стояли квітучі герані, а з вулиці притискалися немов сирітки до скла пухнасті сніжинки.
— Ось і зима почалася, – раптом сказав Антон, – вас як звати?
— Що? – сусідка подивилася опухлими очима, – аа, Надія Юріївна. Можна просто Надя… Я тут, за стінкою давно живу. Працюю два через два дні. Завтра і післязавтра в мене вихідні. Можу з ними бути. От тільки що сказати Наталі? І як? Маленьким ж ще незрозуміло…
— Мишка я до себе заберу, щоб вам було легше. А Наталі треба до школи ходити. Давайте поки скажемо, що батьки поїхали в сусіднє місто, щось на кшталт відрядження… – запропонував Антон, – а потім щось треба буде придумати…
Уранці Наталю залишили все ж удома, побоюючись, що сумні новини до неї можуть дійти від когось із однокласників. Мишка взяла бабуся, а Надія залишилася з Дімою.
Антон відпросився з роботи, взявши позачергову відпустку, і залишився з дітьми жити в їхній квартирі, де Надія і його мати допомагали з малюками.
Як прожили вони цей час? Немов над прірвою летіли. Зрештою, Наталя зрозуміла й сама, що не повернуться вже ні батько, ні мачуха більше додому. Дівчинка ходила до школи, вчилася, і, як і раніше, допомагала вдома доглядати за своїми зведеними братиками, яких від щирого серця любила.
Антон одразу ж взявся оформляти документи на опіку над Наталею і Дімою. Ні про який поділ дітей і передачу їх у дитячий будинок він і чути не хотів. Так вийшло, що в Сергія з батьків живим був тільки батько, який жив десь далеко, в іншій області, і давно мав іншу сім’ю. Він навіть не був на прощанні з сином.
— Синку, ти точно все вирішив? – запитувала мати Антона. І щоразу він твердо відповідав:
— Так, мамо. Я не зможу себе пробачити, якщо остаточно розвалю сім’ю, світ цих дітей. Не можна ображати їх, і робити сиротами. Я вже оформляю опіку. У цій ситуації мені йдуть назустріч.
— Свого треба виховувати, і ще двоє до купи… Ти ж мужик. Якби жінка прийняла… так частіше буває. Тобі тепер дружину не знайти буде. Яка жінка погодиться чужих трьох мити, годувати, виховувати? Ох, справи… – плакала мати.
Вона шкодувала і дітей, і сина.
— У будь-якому разі, – сказала вона нарешті, – на мене ти можеш покластися, і батько твій теж допоможе. Машину свою віддає.
— І я допоможу, – пошепки підтвердила сусідка Надя, що стоїть поруч, – я скільки разів сиділа з ними в няньках, коли Люда і Сергій по гостях ходили… І тепер не залишу дітей. У мене ж крім мами і бабусі в селі і немає нікого…
Надя пішла на вулицю гуляти з Дімою і Мишком.
Час минав. Антон оформив опікунство. Тепер він був главою сім’ї з трьома дітьми. Два братики ходили в дитсадок, що був практично на подвір’ї будинку, Наталя добре вчилася, і тепер Антон влаштував її і в школу танців, оскільки дівчинка була здібною і любила музику.
— Не все тобі в няньках сидіти, донечко, – говорив Антон, – час і про свої захоплення подумати, треба розвиватися. Навчишся танцювати, і братиків танцювати навчиш.
Наталка почала частіше посміхатися.
Багато що робила і Надія. Вона організувала допомогу від сусідів, які рішуче були налаштовані допомогти родині Антона. З кількох будинків, що були неподалік на їхній вулиці, люди несли хто ковдри та постільну білизну, хто іграшки, одяг, а найчастіше допомагали, – розповідь спеціально для сайту – рідне слово, – грошима. Але Антон невдовзі почав від грошей відмовлятися, кажучи, що він працює, і до того ж держава допомагає і матеріально. Та й речей дітям цілком вистачає. І всім від душі дякував.
Надя готувала обіди і вечері, і до приходу Антона з роботи вже все було свіжим і смачним. Антон дав їй ключі від квартири, щоб Надя могла приходити, коли їй зручно.
Відгукнулися люди і на роботі Антона. На заводі його колеги по цеху надали разову матеріальну допомогу і подарували дітям нові меблі в дитячу.
— Як там твоя кухарка? Не втомлюється з таким сімейством? – дедалі частіше запитувала мати Антона, – їй би пора приплачувати за таку роботу. Не можна користуватися добротою жінки, хоч вона й живе сама…
— Не хвилюйся, мамо. Вона харчується з нами. Я тільки закуповую продукти. І потім, вона ж сама зголосилася. По-сусідськи… – якось ухильно відповів син, але від погляду матері йому не вдалося приховати посмішки і якогось невловимого виразу ніжності.
— А скільки ж їй років, що вона досі самотня? І чому не вийшла заміж? – знову стала допитуватися мати.
— Вона старша за мене на чотири роки, мамо. А що незаміжня, так я не питав, незручно. Тож їй тридцять сім. Працює у квітковому магазині флористом.
— Витончена натура, і добра. І добре, що скромна, і звичайної зовнішності, – стала раптом міркувати мама, – а заміж вона вийде. Тому що хазяйновита, і дітей любить. Не можна їй залишатися самій. Сам розумієш, що одному в наш час – погано…
— Одному в будь-який час погано, – відгукнувся син і уважно подивився на матір, а потім зітхнув.
— Між іншим, – продовжувала мати, – і тобі не варто ставити на собі хрест. Ти привабливий молодий чоловік. Але інстинкт батьківський у тебе зашкалює. Це – велика рідкість. І доброта. Справжня жінка це тільки оцінить. Справжня…
— Про що ти, мамо… У мене троє дітей на шиї. Кому я можу запропонувати таке щастя? – раптом щиро відповів Антон.
— Ні, не кажи так. Раніше сім’ї були великими, у наш час троє дітей – це практично норма. Це тепер однією дитинкою хочуть відбутися, немов галочку поставити. Та й зараз у дружних сім’ях є і по троє, і більше, – сказала Олена Іванівна, і засобиралася додому, – мені завтра рано вставати. А діти… вони дуже швидко ростуть. Ось сам побачиш, як час летить.
Антон уклав малюків спати, попросив Наталю не сидіти довго за читанням, і став складати список продуктів на завтра. У Наді були попереду два робочі дні, і в цей час Антон готував сам, у чому вже досить досяг успіху.
Коли наступного дня ввечері Надя завітала після роботи, щоб поцікавитися, як у Антона справи, він, взявши її під руку, потягнув на кухню і посадив за стіл:
— Спробуй мого борщу. Ні, не мати, а саме я сам готував.
Він присунув їй тарілку ароматного наваристого борщу, і Надя не змогла відмовитися.
— Ммм, навіть дуже смачно… От же молодець! Скоро (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) мені тут нічого буде робити… – усміхнулася вона.
— Ну, ти й сказала… – розгубився Антон, – як це нічого робити? А в гості приходити? А компанію скласти? Ми всі тебе цінуємо, чекаємо і любимо. Правда, дітки?
Він уже звертався до своїх дітей, які сиділи за столом поруч.
Хлопчики і Наталя разом кивнули і подивилися на Надю.
— Ну, спасибі. Інакше я й не думала. Особливо впевнена ось у цих кудлатих маленьких чоловіках, і Наталці-розумниці, – відповіла Надя, усміхаючись.
Вона встала:
— Пішла я додому вмиватися, і спати. Дякую за смачну вечерю. Мені й готувати не треба…
Вона попрямувала до виходу, Антон ішов поруч.
— Ти вже вибач, якщо щось не так сказав. Мені й чути не хочеться, що ти перестанеш до нас ходити… Надя. Ти так мені допомагаєш, що навіть не знаю, чи впорався б я без тебе. Усе-таки жінка на кухні, у домі, одним виглядом своїм зміцнює силу духу. Розумієш? – він раптом поцілував її в руку з такою вдячністю, що Надя розплакалася.
— Та пожартувала я… Як же я без вас, мої ви хороші, – вона дивилася вже на синьооких хлопчаків, які підглядали на тата й Надю з-за дверей кухні.
А наступного дня Антон, уже не бажаючи відкладати серйозну до Наді розмову, приніс їй букет квітів. Він топтався біля її дверей, чуючи, що вона вже повернулася з роботи. Наталка, яка бачила муки Антона, вибігла на сходовий майданчик і натиснула дзвінок Надіної квартири, і одразу ж зникла вдома.
— Ох, ти, Наталко, – зітхнув Антон. Надя відчинила двері і була здивована таким подарунком.
Антон увійшов до неї і з порога сказав, що ні на що не розраховує, але сподіватиметься на згоду Наді стати його дружиною.
— Вибач, що так сумбурно, але інакше не можу… Що я можу? Ти й так усе про мене знаєш… Нехай це буде твоїм рішенням, а якщо ти погодишся, то я буду щасливий. Правда…- він постояв мить і вийшов від Наді, залишивши її саму в повній розгубленості.
— Вибач, що так сумбурно, але інакше не можу… Що я можу? Ти й так усе про мене знаєш… Нехай це буде твоїм рішенням, а якщо ти погодишся, то я буду щасливий. Правда…- він постояв мить і вийшов від Наді, залишивши її саму в повній розгубленості.
Коли він повернувся додому, Наталка чекала на нього в передпокої.
— Ну, що вона? Як? – запитала дівчинка.
— Не знаю… Залишив її думати… – видихнув Антон, і обійняв Наталку, погладивши по голові, – а ти не переживай. Що буде, те вже й буде…
Тут він помітив сяючий погляд Наталі через його плече.
Він повернувся до дверей і почув Надію:
— А буде в нас усе добре, і навіть, можливо, навіть краще… – Надя обійняла Антона і поклала йому голову на плече, – з такими дітьми ти ще цінніший, Антошо. Одна Наталя чого варта! Не дивись що їй лише дванадцять років, а вона вже і господиня, і няня, і вчителька для братів.
— А скоро і танцівницею найкращою стану, – задзвенів голосок Наталки, і дівчинка, пританцьовуючи, просунулася до кімнати до Михайла та Дмитрика, що грали на килимі в машини.
Новина про те, що Антон одружився, рознеслася заводом миттєво. Знову друзі й колеги збирали йому на весільний подарунок, вітали, плескали по плечу, і всі говорили майже одне й те саме:
— Ну, не за горами і ще один синочок чи донечка. Довго не думайте. А ми ще подарунків підкинемо! Ось сам Бог послав тобі хазяйновиту дружину. Молодчина, мужик. Щастя вам і кохання!
