Не судіть мене за мою сповідь. Можливо, я погана мати, коли виховала сина, який не хоче зі мною спілкуватися.
Але мені все ж таки хочеться почути добру пораду від тих, у кого такі ж проблеми з дорослими дітьми. Мені 61 рік, а моєму єдиному синові 30.
Заміжня я вдруге, тобто мій чоловік вітчим мого сина. Син одружений вже 7 років, його доньці незабаром рік. Ми живемо поряд, у сусідньому будинку.
Спілкування практично перервалося трохи більше ніж рік тому. Я відчуваю, що мій син на мене за щось дуже скривджений, але за що — я не знаю і всі мої спроби з’ясувати це (у тому числі й через невістку) до нічого не призвели.
Мій син зростав та дуже багато хворів, було багато інших проблем із ним, але стосунки у мене з ним завжди були близькими. Виховувала його майже одна, оскільки вітчим — людина м’яка і добра, у виховання практично не втручався, почувши одного разу: «Ти не мій батько».
Мені доводилося бути і матір’ю, і батьком — а що вдієш? Були й не дуже добрі друзі, небезпека шкідливих звичок. Не кажу, що я ідеальна мати, але старалася як могла.
Відносини зіпсувалися різко, коли я попросила допомогти з комп’ютером. Треба сказати, що не вперше просила, і йому здавалося, що це дуже часто. Він нічого не сказав, просто підвівся і пішов разом із дружиною, не взявши спечені мною пиріжки.
З того часу зі мною не спілкується. Їде за кордон — мені про це не повідомляє. Спілкуємося з онукою лише через невістку, яка на всі запитання відповідає: «Це вже ви з ним спіккуйтеся самі».
Намагаюся не ображатись, молитися, дзвоню, пишу йому, але без відповіді. Що робити не знаю. Намагалася просто зовсім дати спокій синові, це тільки призвело до повного відчуження. Як достукатися до його серця?
Сама я була начебто доброю дочкою, доглядала мою матусю поки її не стало, любила її дуже, син допомагав мені в цьому. Буду дуже вдячна за пораду.
