Чоловіка Аліни Петрівни не стало, коли йому було всього 62 роки. Вона залишилася одна з великим будинком та господарством. Аліна Петрівна та Микола Васільович заробляли на життя тим, що розводили курей та індиків бройлерів, продавали цих курчат, за гарною ціною, ще тримали пару корів, продавали молоко, яйця, а влітку збирали городину й також продавали.
Аліна Петрівна славалася на все село своєю розсадою, її огірки та помідори купували навіть односельчани, особливо в сезон сенсервації, тому що огірки Аліни Петрівни були найдобріші. Тому коли вона залишилася одна постало питання, а що робити з господарством.
Син Аліни Петрівни жив за 600 км від неї, також в селі, з жінкою та дітьми. Тож він запропонував мамі продати будинок й переїхати до їхнього села.
Ця ідея жінці сподобалася, адже вона вже давно відчувала себе самотньою. Але й продати їхній гарний будинок було сумно, адже стільки душі було вкладено в кожний куточок ділянки. Проте покупці на таку гарну нерухомість знайшлися швидко, адже всі в селі знали, що вони з чоловіком були дуже господарськими.
Отже умова була така, що Аліна Петрівна не буде жити під одним дахом з сином, невісткою та онуками. Вирішили, що вона придбає невеличкий будинок десь зовсім поруч. Син з невісткою навіть зголосилися, що самі знайдуть гарний варіант для мами.
Переїзд був тяжким, Аліні Петрівна прийшлося багато речей розпродати, або просто віддати сусідам. Улюблену корову прийшлося продати на м’ясо, тому що вона була вже стара. Аліна Петрівна довго плакала через це рішення.
Собаку Тузіка та маленького цуцика Діка також віддала сусідам, тому що з собою вона не могла їх взяти, адже дорога була довгою, а у вантажівку не поміщалися навіть необхідні речі. Кішку Мурку та кота Стьопку також віддала сусідці. Але ж син з онуками важливіше за худобу, думала вона.
Але Аліна Петрівна вжахнулася, коли приїхала з вантажівкою речей до сина з невісткою. Будинок, який вони їй знайшли справді коштував не дорого, але в середині нього була суцільна розруха.
В такому будинку навіть з чоловічою рукою довго робити ремонт, а Аліна Петріна вже старенька й не змогла б це все полагодити. В будинку навіть тік дах, й не було каналізації. Аліна Петрівна хоч й прожила все життя в селі, але завдяки чоловіку в них вже багато років туалет був не на вулиці, а унітаз в будинку.
Потім вона запитала, що можна поїсти, може невістка щось приготувала, адже дорога була дуже стомлююча. Невістка зробила бутерброд з ковбасою та сиром, заварила чай з вже завареного пакетика.
Після того, як Аліна Петріна зробила зауваження, що може б супу якогось, чи борщу, невістка сказала, що вони з дітьми так завжди харчуються. А далі вони почали говорити про будинок.
— Синку, що ти таке для рідної мами знайшов, хіба це нормальна хата, тут навіть дах тече, як мені тут в зиму жити?, — сказала Аліна Петрівна.
— Ну ма, ну не придумуй, нормальна хата, диви, навіть клумба велика є, де можна твої огірки саджати, — крикнув син.
Для Аліни Петрівни це був, як страшний сон, рідний син, глузує, але при цьому говорить наче серьезно. З такою рідней й ворогів не потрібно, подумала вона.
Тих грошей, які привезла з собою Аліна Петріна не вистачило б на пристойний будинок, тільки на цю разруху. Казки сина про дешеву нерухомість в селі виявилися тією ще нісенітницею.
— Синку, я зробила величезну помилку, що продала свою хату, яку ми з твоїм батьком все життя будували. Я не хочу жити з тобою в одному селі, я поїду назад, — сказала Аліна Петрівна, — не так я хотіла доживати своє життя.
