— Біжимо, кажу, біжимо! Бо твої тітоньки зараз усе до рук приберуть, і оком не змигнеш! — мама Тамара так міцно вхопила Оленку за руку, що аж пальці побіліли.
Вони вдвох мчали платформою метро, розштовхуючи натовп, наче на пожежу.
Оленка ледве встигала, перечіплюючись через власні ноги.
— Та нащо воно мені здалося, те майно… — бурмотіла дівчина, намагаючись вивільнити руку. — Мамо, ну куди ми летимо?
— Нащо їй! Ви подивіться на неї! — Тамара рвучко зупинилася, ледь не збивши з ніг якогось перехожого. — Вся в батька! Тому теж вічно нічого не треба було.
Як свекруха донькам своїм машини купувала, твій тато від грошей гордо відмовлявся. Він же в нас чоловік! Він сам заробить! І що? Багато назаробляв? У сорок років серце не витримало, бо тягнув усе на собі…
Воруши ногами, кажу!
Згадка про тата боляче кольнула під ребра.
Без нього світ ніби зблід. І річ була зовсім не в грошах. Мама крутилася на двох роботах, заробляла непогано, та й Оленка, студентка, брала підробітки, хоч Тамара й сварилася, мовляв, «твоє діло — вчитися».
На хліб із маслом і навіть на ковбасу їм вистачало. А от того тихого, теплого розуміння, коли можна просто помовчати поруч, як із татом, Оленці не давав ніхто.
— Мам, ну хто перший прибіжить до бабусі, той більше не отримає, так закон не працює, — зітхнула Оленка, коли вони виринули з-під землі у невеликий міський сквер.
Мрячив дрібний, колючий осінній дощ. Тамара на ходу витягла з сумки парасолі, тицьнула одну доньці.
— Ще й як працює! — гукнула мати, рвонувши вперед так, що бризки з калюж полетіли на всі боки.
— Ну скільки тебе чекати? Чого ти плентаєшся, як та черепаха? Бабусю твою сьогодні з інтенсивної терапії у звичайну палату перевели, у нас часу обмаль!
Дівчина, геть заляпавши світлі черевики, наздогнала матір уже на ґанку лікарні.
— Який час, мамо? Спадкоємці є спадкоємці, на оформлення паперів дають пів року. Та й бабуся, слава Богу, ще жива…
— А такий час, дитино, що зараз твої любі тітоньки візьмуть її попід білі рученьки, вивезуть із палати просто до нотаріуса і все на себе перепишуть! — повчальним тоном карбувала Тамара, різко складаючи парасолю.
— Як ти собі це уявляєш? Вона ж не встає, бідна, після того удару… Який нотаріус на таке піде?
— Ой, свята простота… Погано ти життя знаєш, а своїх родичів — і поготів! — відрізала мати, тягнучи важкі двері лікарні.
Оленка почувалася так, ніби її силоміць затягли на чуже свято. Оці багаторічні протистояння з тітками були їй поперек горла. У мами з родичами чоловіка був чорний пояс із суперечок, а Оленка — дівчина м’яка, сором’язлива.
Вона старшим слова впоперек не скаже, не те що якісь там квартири відвойовувати.
Тиждень тому їхня бабуся Валя, яка ніколи ні на що не жалілася, пекла найкращі пироги і щоранку робила зарядку, раптом упала.
Сталася біда — важкий інсульт. Її забрали у важкому стані. А сьогодні мамина кума, яка працювала в цій лікарні старшою медсестрою (у Тамари, здавалося, «свої люди» були скрізь), шепнула в трубку, що Валентину Михайлівну переводять у звичайну палату, але… надії, мовляв, мало.
За пів години після цього дзвінка озвався і лікар, сказав, що скоро бабусю можна буде забирати додому.
— Не жени так, мамо, ну сто відсотків ми перші… — хекала Оленка, піднімаючись сходами.
— Еге ж, розмріялася, — гірко всміхнулася Тамара.
І, як завжди, мала рацію. Тільки-но вони прочинили двері палати, як побачили картину маслом: яблуку ніде впасти. Обидві Оленчині тітки, Віра та Марина, стояли там, як вартові, ще й дітей своїх притягли.
Уся родина в зборі.
Усі як по команді обернулися. Оленка ніяково усміхнулася двоюрідним братам. Ті теж несміливо всміхнулися у відповідь, за що миттю отримали спопеляючі погляди від своїх матерів.
Тітка Марина скривила губи в подобі усмішки:
— О, які люди. А ми вас якось і не чекали. Чого це ви тут?
— Оленка прийшла провідати рідну бабусю, — рівним голосом відбила подачу Тамара.
— Провідати? Чи ви примчали, щоб швиденько її до свого нотаріуса потягти? — пирхнула Марина.
— Та ні, швидше простежити, щоб її туди хтось інший не потягнув, — не залишилася в боргу Тамара, складаючи руки на грудях.
— Та як ти смієш! — втрутилася Віра, червоніючи. — Ми взагалі-то її рідні доньки! А вам би мало бути соромно за чужим добром прибігати. Воно не ваше!
— Це ж як не наше? Ось стоїть законна онука, — Тамара легенько підштовхнула Оленку вперед.
— Онуки в першу чергу нічого не отримують, — відрізала Марина.
— Отримують, якщо їхнього батька вже немає на світі. Ану, посуньтеся, дайте дитині до бабусі підійти.
Тіткам довелося неохоче розступитися. Оленка підійшла до ліжка. Бабуся не спала. Вона лежала з відкритими, але якимись порожніми, відчуженими очима.
Дівчина обережно взяла її суху, теплу руку.
Валентина Михайлівна здригнулася, перевела погляд на онуку, але в тих очах не було впізнавання.
— От бачите! Вона ж навіть її не впізнає! — тріумфально вигукнула Марина.
— Можна подумати, вона зараз вас сильно впізнає! — парирувала Тамара. — Чого ми тут влаштували базар? У неї три квартири. Як настане час — продаємо і ділимо на трьох порівну.
— Розбіглася! — гаркнула Віра. — Якщо по совісті, то найбільша частка — мені! У мене двоє дітей, їх на ноги ставити треба. Все інше — Марині. А Олені взагалі нічого не світить, вона тільки онука.
— Це з якого такого дива найбільша частка тобі? — примружилася Марина, вмить забувши про спільну неприязнь до невістки.
— Мам, ну бабуся ж ще жива… — тихо, тремтячим голосом озвався Маринин син, Максим.
Мати зупинила його таким поглядом, що хлопець аж зіщулився.
— Знаю, синочку. Але твоя бабуся, судячи з усього, довго не протягне. Тому з усіма паперами треба розібратися вже зараз. Щоб потім без тяганини по кабінетах… щоб ми могли спокійно провести її в останню путь.
Від цього цинічного «спокійно провести» навіть бойовій Тамарі стало моторошно.
Що вже казати про Оленку, в якої на очах виступили сльози.
Розійшлися вони не скоро, і то лише тоді, коли лікар ледь не за комір виставив усю цю галасливу делегацію в коридор. Сперечалися, сварилися, рахували чужі метри.
До спільного знаменника так і не дійшли.
За чотири дні бабусю забрали додому. Здали дві інші її квартири квартирантам, на ті гроші найняли хорошу доглядальницю. А самі — хоч у цьому змогли порозумітися — встановили графік і чергували біля неї по черзі.
— Є в мене один знайомий нотаріус… — задумливо протягнула Тамара, дивлячись на колишню свекруху, коли випала їхня з Оленкою черга сидіти.
— Мамо! — аж підскочила дівчина. — Ми не будемо ніяких заповітів підробляти! Ти чуєш?
— А чого б і ні?
— Хоча б тому, що за це можна за ґрати сісти, мамо! Отямся!
— Ну, тут так… ризик є, — неохоче погодилася Тамара.
Іноді траплялося так, що родичі стикалися у квартирі в один день. І знову починалася стара пісня: кому більше треба. У такі моменти Оленка ховалася в бабусиній кімнаті, сідала на стільчик біля ліжка і тихо плакала.
Час від часу до неї зазирав Максим.
— Наші мами ніби розум втратили через ті стіни… — він тихенько причиняв за собою двері. — Чому не можна просто по-людськи домовитися?
— Вони навіть думки не допускають, що бабуся ще може стати на ноги, — хлипала носом Оленка. — А я так за нею сумую. Так само як за татом. А їм усім ніби байдуже.
Саме в цей момент на кухні щось гучно дзенькнуло — чи то чашка полетіла, чи то тарілка.
— Еге ж, бабуся в нас найкраща, — сумно всміхнувся Максим.
І знаєте, мабуть, Бог на світі є, бо сталося справжнє диво. Валентина Михайлівна почала одужувати. Спочатку навчилася сама тримати ложку, потім потихеньку почала спиратися на ноги.
А там і погляд прояснився. Вона вже не дивилася на рідних як на чужих людей, почала згадувати, впізнавати, а згодом — і свої фірмові жарти відпускати.
— Міцна бабця виявилася, — сказала якось мама, коли вони з Оленкою поверталися від неї.
— Ти ж зараз не хочеш сказати, що шкодуєш про це? — з панікою в голосі зупинилася Олена. — Мамо, скажи, що ні…
— Та ти що, хрестися, як здається! — відмахнулася Тамара. — Хай живе хоч до ста літ! Виборсалася — і слава Богу, здоров’я в такому віці — це дар. А спадок… ну, почекає спадок. Не буде в тебе своєї квартири у двадцять років, то буде в тридцять. Переживемо.
— Мамо… — тільки й зітхнула з докором Оленка.
Бабуся Валя прожила ще цілих сім років. Вона швидко відмовилася від доглядальниці, мовляв, «не треба мені тут чужих людей по хаті».
Сама собі куховарила, сама прибирала. Оленка частенько забігала до неї після пар: приносила улюблені бабусині пряники, вони пили чай і згадували тата.
— Мабуть, не всіх своїх дітей я зуміла по-людськи виховати, Оленко… — якось сумно зітхнула бабуся, дивлячись у вікно. — Але ти — викапаний твій батько. У нього теж таке добре серце було.
— Бабусю, ти про що?
— Ой, дитино… Я ж стільки всього наслухалася, поки там, як колода, лежала. Стільки нового дізналася і про себе, і про доньок своїх ненаглядних…
Оленка аж завмерла:
— Ти що… ти все чула? Всі ті розмови?
— Угу, — тільки й кивнула Валентина Михайлівна. І більше вони до цієї теми ніколи не поверталися.
Коли ж бабусі не стало і прийшов час відкривати заповіт, рідню чекав справжній холодний душ. Усі дізналися про себе багато нового.
Майже все майно, що Валентина Михайлівна нажила за вік, вона заповіла на добрі справи — на допомогу сиротинцям та волонтерам.
А в самому кінці паперу стояли лише два імені — Оленки та Максима. Їм бабуся залишила невеличкі заощадження.
— Ти ж могла отримати втричі більше! Уявляєш — квартири б мали! — Тамара навіть через рік після тих подій не могла заспокоїтися.
— Мам, ну і це дуже непогано, — спокійно відповідала Оленка. — От здам на права, куплю собі якусь невелику машинку. Або ні… Хай це буде перший внесок за мою власну квартиру. Сама виплачу.
— Але ж ти могла вже жити у своїй, якби свекруха на старості літ розуму не втратила!
— Вона не втратила, мамо. Вона якраз усе дуже добре розуміла, — м’яко усміхнулася Оля. — Я знаю, що ти хотіла для мене якнайкращого. Але повір… я ні про що не шкодую.
Від редакції:
Цю щиру та щемливу історію надіслала нам наша читачка, і, зізнаємося, вона глибоко зачепила нас за живе. Як часто в нескінченній гонитві за матеріальним люди втрачають найцінніше — людяність та тепло рідних сердець…
А як би ви вчинили, опинившись на місці героїв, коли на одних шальках терезів родинні зв’язки, а на інших — квадратні метри?
