Тоня прополювала грядки, коли почула, що хтось її кличе у дворі. Витерла піт із чола й вийшла до хвіртки. Там стояла незнайома жінка.
— Тоню, здрастуй! Розмова є.
— Здрастуй. Ну, заходь, коли прийшла…
Тоня запросила жінку до хати, поставила чайник грітися. Цікаво, що їй потрібно?
— Мене Ніною звати. Ми з тобою особисто не знайомі, але люди розповіли, що до чого… Не буду ходити довкола та навколо… У твого чоловіка покійного син є, Мишко. Три роки йому.
Тоня здивовано подивилася на жінку. На вигляд вона застара, щоб бути матір’ю цієї дитини…
— Та не у мене син. А у сусідки моєї, Каті. Чоловік твій часто заходив раніше, ось і принесла від нього в подолі. Такий же рудий і конопатий, як батько, і експертизу робити не треба.
— А від мене ви чого хочете? Чоловіка мого не стало нещодавно, я поняття не маю, з ким він там водився…
— Так Катька ця теж пішла в засвіти… Запалення легень запустила, і ось результат. А хлопчина сирота тепер.
У Катьки ні батька, ні матері не було, приїжджа вона, в магазині продавчинею працювала…
Шкода ж хлопця, до дитячого будинку одна дорога…
— Так у мене свої діти є, дві доньки, які зʼявилися у законному в шлюбі між іншим. Ви що, пропонуєте забрати цю дитину? Вистачає ж нахабства, прийти до дружини й казати, щоб нагуляну дитину взяла…
— Так брат він твоїм донькам, виходить, рідний, все ж не чужий, значить… А хлопчик хороший, добрий, та ласкавий… У лікарні зараз, готують документи на нього…
— Ой, не треба мене на жалість розводити… Чоловік мій невідомо скільки дітей залишив, то що ж я всіх ростити повинна?
— Ну, дивися сама… Моя справа попередити.
Ніна пішла. Тоня налила чай у кухоль і задумалася…
***
З Юрком познайомилася одразу після отримання диплома. Відзначала з подругами, і підійшли хлопці знайомитися.
Юрко виділявся своєю рудою шевелюрою і дрібними ластовинням по всьому обличчю.
Веселий, пустотливий, вірші читав, анекдоти розповідав. Запропонував провести її додому.
І ось вони вже чоловік і дружина.
Оселилися у бабусі, яка потім віддала Богу душу й залишила будинок їм. Зʼявилася донечка Валя, через два роки Оленка. Жили скромно, грошей вічно не вистачало.
А тут став Юрко пити. Як Тоня не боролася з згубною звичкою, марно. Міг пропасти на кілька днів. З роботи вигнали, звісно, Тоня працювала на двох роботах.
Вирішила розлучитися.
Думала, поїде з дівчатами до міста, тітка самотня давно кликала, роботу знайде, нічого, не пропадуть.
А тут Юрко напідпитку під машину потрапив. Летально.
Шкода було, дурня, плакала Тоня, сидячи над труною. І доньки плакали, татко все-таки…
А тепер ось, виявляється, нагуляв на стороні дитину…
До будинку зайшла старша дочка Валентина. Висока, струнка, у матір, і руда в батька.
— Мамо, що поїсти можна? З дівчатами в кіно збираємося, а я голодна така! А ти чого сумна?
— Переварюю новину, сиджу. Доповіли мені, що батько твій сина має на стороні, три роки дитині. Матері також ось не стало, а хлопця до дитбудинку тепер. Забрати його пропонувала…
— Нічого собі… Ось це новини… А хто мати? Ти її знаєш?
— Ні. Вона не місцева. Катериною звати, прізвище не знаю…
— І що думаєш робити? А де зараз хлопчик цей? У нього родичів немає, виходить?
— Начебто як немає. У лікарні хлопчик, готують документи на нього… Рудий, каже, копія батько… На ось картоплю поїж варену, з сосисками.
Валя накинулася на їжу. І Оленка прийшла, приєдналася. Тоня дивилася на доньок і посміхалася. Обидві руді як батько… Ось же гени які сильні…
Наступного дня Валя заявила:
— Мамо, ми ходили до лікарні з Оленкою… На брата подивитися. Смішний такий, пухкенький. На нас схожий дуже – руде сонечко… Плаче гірко, до мами хоче…
Ми йому яблуко принесли й апельсин. Стоїть у ліжечку, ручки тягне… Медсестра дозволила пограти з ним трохи. Мамо… Давай заберемо його… Братик адже це наш…
Тоня розізлилася на дочку.
— Ось ще що вигадали! Батько ваш гуляв, а я повинна розгрібати тепер? Мені своїх турбот вистачає… Легко тобі говорити — забери…
— Чужих дітей забирають люди, а тут наш, рідний по крові… Він не винен, що так сталося. Знаєш фразу — діти не відповідають за своїх батьків!
— Та куди нам ще один рот? Я й так працюю, як проклята, з городу он овочі продаю, кручуся, як можу, а ти на мою шию його хочеш повісити?
Тобі на наступний рік вступати, гроші потрібні, і Оленка росте, те одне, то інше потрібно…
— Так ти якщо опіку оформиш, там якась допомога начебто належить… Мамо, ти ж жінка, невже не шкода хлопця? Батько погано вчинив, це зрозуміло, але він наш братик…
Тоня була зла на чоловіка, і на дочку. Добре вигадала, чужу дитину їй навісити…
І вирішила вона подивитися на цього хлопчика. На наступний же день вирушила до лікарні.
— Доброго дня. Скажіть, будь ласка, а де тут хлопчик Мишко, три роки, готують до дитбудинку його відправити, — запитала вона у постової медсестри.
— А ви йому хто, жінка? Що хочете?
— Подивитися хочу. Це дитина мого чоловіка. Від іншої жінки… Так вийшло…
— Подивіться, і що? Вчора доньки ваші приходили, гралися з ним, хоч і не положено, але дозволила… Кричав потім, до мами просився…
— Та я на хвилинку, гляну і все, на руки навіть брати не буду…
— Ну гляньте, що вже…
Тоня відчинила двері й завмерла. Маленький Юрко, копія…
Руді кучері, блакитні очі. Красивий хлопчик. Він сидів у ліжечку й грався з кубиками. Побачивши її, посміхнувся.
— Тітко… А мама де моя, ма-ма?…
— Мами немає, Мишко…
— Я додому хочу…
І гірко заплакав. Здригнулося серце у Тоні. Підійшла до ліжечка і взяла хлопчика на руки.
— Жінко, ви підете, а я крики його буду слухати! Що ви робите?! Негайно посадіть його назад! — закричала медсестра.
— Михайлику, не плач, маленький…
Тоня гладила його по голові й витирала сльози.
— Забери мене… Я їсти хочу, і гЛатися тут ні з ким…
— Добре, Мишко… Обіцяю, що повернуся. Ти не плач, добре?
Додому Тоня йшла з впевненістю забрати хлопчика. Вся злість випарувалася, коли вона побачила нещасного, беззахисного малюка. Який був так схожий на її дівчаток…
***
Минуло п’ятнадцять років.
Мишкові пора їхати в місто на навчання. Ось і виріс синок… Як же швидко пролетіли роки.
— Ти дзвони, синку, і часто приїзди… Ох, душа болить… Часи зараз сумні…
— Мамо, та все добре буде! Я тебе не підведу, обіцяю! Два (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) роки швидко пролетять, закінчу технікум!
Потім працювати піду, Льошка Сидорчук каже, дядько його добре платить на СТО, а я майстер лагодити машини, ти ж знаєш, ти паче буде диплом механіка.
— Майстер мій, — Тоня рукою провела по рудих неслухняних кучерях…
***
Життя, як вузька стежка в лісі, часом заводить у найнесподіваніші місця.
Тоня думала, що доля послала їй випробування, ще один хрест, ще один біль від зради чоловіка.
Але виявилося, що в колючому кущі образи сховався крихкий паросток — хлопчик, який не винен ні в чому, крім того, що з’явився на світ.
Іноді серце бачить те, чого не помічають очі.
Воно розгледіло в Мишкові не чужу кров, а самотню душу, що тужила за теплом.
Воно почуло не крик «чужої дитини», а тихий заклик: «Мамо».
І Тоня, всупереч логіці, страхам, втомі, простягла руки.
Роки показали, що доброта — це не жертва, а дар. Мишко не став «зайвим ротом» — він став тим, хто носив воду з колодязя для поливу, поки Тоня прополювала грядки.
Тим, хто смішив сестер, коли на душі було важко. Тим, хто, виростаючи, повторював: «Дякую, мамо», — і в цих словах звучав весь всесвіт…
