Ти вибач, мамочко, ти мене вчила іншим допомагати, а сама завжди була сильна, красива! Ну я й звик, та ти в мене й зараз найкрасивіша, мамо! – Антон обійняв Валентину Висилівну
Вночі вона знову не спала. Ноги так крутило, що не знала, куди їх тільки подіти. Ходила, розтирала, мазала мазями, але не допомогло, крутить і ниє кожна кісточка, ради
— У них бруду в квартирі по щиколотки, – шепотів народ. — Вони їдять недогризки зі смітника! Я сам бачив! — Немає холодильника і пральної машини! — На підлозі сплять, просто в смітті! — І Светка одна серед них дівчинка, як не соромно так жити
Подейкували, що Світлана, моя однокласниця, зʼявилася на світ на звалищі за містом. Принаймні їхній зовнішній вигляд і спосіб життя наштовхували на думки про щось подібне. Ця жінка вешталася
Але найбільше я не хотіла, щоб чоловік розпускав свій вкрай довгий язик. Спілкування з рідними – це прекрасно. Але міра! Бісова міра має бути в усьому. Ми з чоловіком уклали угоду: у нас вдома жодної рідні
У мене другий шлюб і я просто в шоці. У моїй сім’ї, як і в сім’ї мого колишнього чоловіка, було не заведено нав’язувати іншим свою думку. Не заведено
— Ну ти й калоша, Вірко! – сама собі, роздягаючись перед дзеркалом, говорила Віра Сергіївна. – До чого ти дійшла, що від тебе залишилося? У тебе навіть заощаджень майже немає! Вже не кажучи про якісь цінні папери. Ти на себе подивися, на ногах сині зірочки. На боках і животі складки. Шия, Боже мій, ну чому у Лільки така гладка шия, а у мене вже давно не так. Ну куди мені ще чоловіка? Що мені з ним робити, тільки ганьбитися?
— Слухай, а ти в чому заощадження свої зберігаєш? На рахунках, в акціях якихось або інших цінних паперах? – приголомшила Віру Сергіївну запитанням подруга. Останнім часом Віра Сергіївна
— О! – Віра розсміялася. – Це бабусин код. Бачиш, три хрестики? Значить, тісто має підходити тричі. А ці закарлючки – вона так відзначала, для якого настрою який пиріг. — Для настрою? — Ну так. Ось цей, з маком – від безсоння. Цей, із вишнею – для важливих розмов. А ось цей… – Віра запнулася, – цей вона пекла востаннє
— Не можу я більше так! – Віра жбурнула сумку на диван із такою силою, що кіт Паштет, який дрімав на подушці, підстрибнув і з обуреним нявчанням помчав
— Великдень вдався, але паски у тебе вийшли сухі та низькі. Треба було довше тісто вимішувати. І масла побільше наступного разу клади. Ти якось халатно до цього поставилася, Аліно. У мене такі завжди пишні, як хмари. А у тебе вони — як цеглини. — А яйця чому такі бляклі? — підхопила сетриця, крутячи в руках великоднє яйце
— Алінко, а ти не забула, що завтра Великдень? — Гліб увійшов на кухню, грюкнувши дверима трохи голосніше, ніж зазвичай. На кухні пахло ваніллю та апельсиновою цедрою. Аліна
Днями телефонує синові й ниє, що так їй хочеться сир з виноградом. А сир, між іншим, той, що за шалені гроші. У фермерському магазині найдорожчий — її найулюбленіший. І не соромно синові телефонувати? Мені не набирає, через нього зайшла
— Ого, вона що теж «на ручки» хоче? — питає Ларису подруга сміючись. Маючи на увазі свекруху жінки. – А то ж невістці зараз зовсім легко, правда? І
— Мамо, – каже Аліна, – ну це ж нестерпно: посміхається в очі мені лицемірною посмішкою, а позаочі бабусі каже, що я її старою каргою називаю. Але ж не було такого ніколи. Бабуся при ній почала мене вичитувати, я розревілася, а вона така задоволена сидить
А чи чули ви в дитинстві від своїх батьків фразу: «Не смій дружити з тим чи з тим»? Я от чула. І тільки зараз розумію, що це була
— Ану нагадай, навіщо ми сюди їдемо? Я міг би зараз на роботі доробляти квартальний звіт. — Тому що це твій спадок, і потрібно вирішити, що з ним робити, — Марина постукувала по екрану телефона. — Шість соток землі під Києвом. Знаєш, скільки це зараз коштує?
— Моя дача, дістанеться всім онукам порівну, я так вирішила, – говорила завжди Ганна Петрівна Так і сталося. Троє спадкоємців отримали по дві сотки землі та один старенький
— Якщо тобі треба – залишай дитину. Я від своїх прав на дитину вирішив відмовитися, – сказав він одного вечора. Позбавлятися вже пізно, можеш здати його куди слід, справа твоя. Ось, тут невелика сума, щоб тобі вистачило на перший час. Вважай це моїм подарунком на нашу річницю
— Донечко, прошу тебе… вислухай мене! – ридала свекруха. — Ні, Віро Василівно. Говорити нам нема про що, – відрізала Олена. Жінка подивилася на чотирирічного Іванка. Він був

You cannot copy content of this page