— Семен у мене – завидний наречений, – накладала мені картоплю Марія Михайлівна, – працьовитий, не те що нинішня молодь. А у вас із ним все серйозно? Тільки я відкрила рота, щоб заперечити, як почула Семена: — Так, мамо, – сказав молодик, якого я бачила втретє в житті, вважаючи 30-хвилинну поїздку на трамваї, – ми збираємося одружитися
— Дівчино, дозвольте поряд з вами присісти? – У майже порожньому трамваї поруч зі мною, що сидить біля вікна, зупинився дуже симпатичний хлопець. Звичайно ж, він міг зайняти
— Тітко Галю, – проговорив він, – Значить так! Ми підписали договір. Виходить дача – моя. Тепер я дарую її вам. Так, усно дарую. Без оформлення. Живіть сто років — ваша дача. Тільки продати її більше не зможете. Для мене ці гроші особливої ​​ролі не грають, а Вітьку вашому ви допомогли. От і вистачить, нічого мати доїти
Галина вже днів п’ять блукала своїм дачним будиночком і ділянкою. Здавалося, щось забула, не доробила, не побачила. Продала дачу. Вона розглядала, чіпала нескінченні дорогі серцю дрібниці — старі
— Ось що я за магніт для брехунів і фантазерів, – розповідає Світлана, – нічому життя не вчить. Треба менше вірити на слово, а я не можу: вуха розвішаю і жалію, співчуваю, розумію, входжу в становище. Але ж і на роботі так: попросять вийти у свято, підмінити когось. Або на шкоду собі на незручний час відпустки погоджуся
— Я на зорі наших стосунків із Михайлом навіть пишалася, що він розповідав мені про проблеми й образи свого дитинства, – каже Світлана, — Мені здавалося, що це
— Я, – каже, – за грошима прийшла. — За якими грошима? — За “гробовими”, за якими ж іще! Я все ж таки сподівалася вижити, а ти, якби ті гроші знайшла, то неодмінно б до своїх ручок чіпких і прибрала. От я тітці Марії й віддала, у неї надійніше. Зателефонувала синові, і потім грошики віднесла
Я – та сама невістка, яка вийшла заміж, щоб обдурити наївного хлопчика, яка мріяла заволодіти його грошима, квадратними метрами свекрухи. Меркантильна, нахабна, вискочка без роду і племені. —
— Вовчику, ти де більше хочеш жити у нас чи в дитячому будинку? — Я хочу жити вдома, сам. — Але вдома тобі жити не дозволять. Тобі ж лише сім років. Так що ти маєш вибрати. — Тоді у дядька Івана
У Івана сьогодні був дуже важкий день. Він ховав сестру. Нехай недолугу, але все ж таки рідну. Вони не бачилися з нею близько п’яти років і така трагедія.
— Чудово! – сказала тоді я, – пару курочок візьмеш, фрукти з морозилки на компот, “закривачок” кілька банок. — Ви, тітко Таня, не зрозуміли, – заперечила Марина, – продукти мені не потрібні. Ми вирішили скинутися на доставку, – і назвала суму, що дорівнює третині моєї зарплати
Ми з моїм чоловіком люди немолоді й досить багато пережили. Зустрілися, коли обом було “за 40”. Мій дорослий син жив за кордоном. Його донька теж. У мене позаду
— Та нехай уже кого завгодно знайде собі. Молодість минає, здоров’я – теж. Я будь-якому зятю буду рада. Тільки б одна не зачахла! Правду кажуть: бійтеся своїх бажань – вони мають властивість збуватися. А деякі прохання краще деталізувати конкретніше
Образ грубого чоловіка часто спливав перед очима Марії перед сном. Коли вона переверталася і не могла заснути через гнів і почуття безсилля. Образ хотілося стерти. Зробити так, ніби
Моя сім’я теж намагається економно витрачати гроші, мама робить сама напівфабрикати, батько навіть шинку та ковбасу готує сам. Але в нас ніколи не доходили до такого крихоборства. Хочеться тортика просто так? Купували торт, чи мама пекла сама. Я, приміром, не можу без сиру. А курка зі свининою набридають. Хочеться і яловичини та рибки
— Ми не збираємося жити з нею вічно, але поки іншого виходу немає, нам треба збирати гроші на свою квартиру, до того ж у квартирі свекрухи половина належить
Перші місяці, коли малюк його не розумів свого імені, бабуся, яка приходила до онука, називала малюка ласкаво: кошенятком, своєю дитиночкою, ягідкою, бусинкою. Доки Людмила не зробив їй зауваження: “У онука є ім’я, йому треба до нього звикати”. — Ну гаразд, – знизала плечима Олена Миколаївна
— Мало того, що вона назвала онука так дивно, так вона тепер ще й знущається з мене, – вважає Олена Миколаївна, – аж до того, що пообіцяла мені
І ось, виявляється, бабуся знайшла своє перше шкільне кохання і заповідала свою двокімнатну квартиру його онуку, продовжуючи приймати допомогу від мене та мого чоловіка, не кажучи ні слова. І мама, яка знала про рішення бабусі, також мовчала
— Так вирішила бабуся, – сказала моя мама, – я не маю права оскаржити її рішення, тим більше, що ти сама винна. На тебе покладалися такі надії, а

You cannot copy content of this page