Телефон задзвонив у найбільш невідповідний момент. Наталя якраз закінчувала фарбувати останнє яйце, акуратно виводячи візерунок із квіточок і завитків.
— Алло, – притиснула вона слухавку плечем до вуха, намагаючись не забруднити телефон фарбою.
— Наталонько, голубонько! З наступаючим вас! – пролунав бадьорий голос свекрухи.
— Здрастуйте і спасибі, Ганно Петрівно, – автоматично відповіла Наталя.
— Так ми завтра до вас приїдемо, як домовлялися. Паски вже спекла, яйця пофарбувала. І Микола Іванович м’ясо зробив, пальчики оближеш!
Наталя завмерла. Які домовленості? Про що вона говорить?
— Ганно Петрівно, ми ж… У нас інші плани на завтра.
— Які ще плани? Великдень – сімейне свято! Ми щороку у вас збираємося.
— Але ми з Сергієм вирішили цього року на дачу поїхати. Друзів запросили, рідню. Хочемо город посадити, а ввечері шашлики.
У слухавці повисла така тиша, що Наталя навіть перевірила, чи не перервався зв’язок.
— Город? На Великдень? – голос свекрухи став крижаним. – Ти при своєму розумі, дівчинко? У таке світле свято – копатися в землі?
— Ганно Петрівно, ми ж не до церкви зібралися, ми просто…
— Сергій знає про ці ваші плани?
— Звичайно, ми разом вирішили.
— Дай-но мені сина.
Наталя зітхнула і покликала чоловіка. Сергій витер руки рушником і взяв слухавку.
— Привіт, мамо… Що? Ні, ми… Але ми ж… – він відвернувся від дружини, понизивши голос. – Добре, мамо. Так. Зрозумів. Звичайно.
Коли він поклав слухавку, обличчя його виражало суміш провини і розгубленості.
— Наталочко, тут така справа… Мама каже, що на Великдень працювати не можна. Це гріх.
— Сергію, ти серйозно? Ми ж не настільки віруючі. Просто хотіли приємно час провести.
— Знаєш, як у нас у сім’ї кажуть: «На Великдень землю турбувати – врожаю не бачити». Давай перенесемо посадки на наступні вихідні?
— А друзі? Ми ж усіх запросили вже!
— Ну, шашлики ніхто не відміняв, – посміхнувся він примирливо. – Просто без городу.
Наталя відчула, як усередині закипає роздратування.
— Тобто ти зараз ось так просто змінюєш наші плани через мамині забобони?
— Це не забобони, Наталю. Це традиції. Сімейні.
— А ми з тобою – не сім’я?
Сергій потер перенісся.
— Ти не розумієш. Для мами це важливо. Вона щороку…
— Для мене теж важливо! – Наталя підвищила голос. – Важливо, щоб ми самі вирішували, як нам жити!
— Наталю, ну чого ти кип’ятишся? Подумаєш, город на тиждень пізніше посадимо.
— Справа не в городі! Річ у тім, що твоя мама телефонує, і ти одразу ж змінюєш наші плани, навіть не порадившись зі мною!
Сергій розвів руками.
— Я вже пообіцяв.
— Чудово, – Наталя зняла фартух і кинула його на стіл. – Просто чудово.
***
Великодній ранок почався з метушні. Наталя з шостої ранку була на ногах – готувала, прибирала, накривала на стіл. Сергій намагався допомогти, але більше заважав під ногами.
— Може, зателефонуємо друзям? Скажемо, що плани змінилися, але ввечері все одно чекаємо на шашлики? – запропонував він.
—Уже подзвонила, – сухо відповіла Наталя. – Вони поїдуть на дачу до Светки. Без нас.
— Ну й добре, – знизав плечима Сергій. – Зате мама буде задоволена.
Дзвінок у двері пролунав рівно о дванадцятій. На порозі стояли не тільки свекруха зі свекром, а й тітка Клава з дядьком Михайлом, і двоюрідна сестра чоловіка Ірка з чоловіком і дітьми.
— Христос воскрес! – радісно сповістила Ганна Петрівна, простягаючи Наталі величезну корзину з пасками.
— Воістину воскрес, – видавила Наталя, гарячково прикидаючи, чи вистачить їжі на таку ораву.
— А ми тут усією сім’єю вирішили до вас! – оголосила свекруха, проходячи у квартиру. – Як годиться, на Великдень уся сім’я має бути разом.
Наталя зловила погляд чоловіка – у ньому читалося щире здивування. Значить, і його не попередили.
— Мамо, а що ж ти не сказала, що всі приїдуть? – запитав Сергій.
— А що тут говорити? – здивувалася Ганна Петрівна. – Великдень – сімейне свято. Завжди так було.
Тітка Клава вже розкладала по тарілках привезену їжу, дядько Михайло діставав із пакета пляшки, діти носилися квартирою, перекидаючи все на своєму шляху.
— Наталю, а що це в тебе стіл такий скромний? – з легким докором запитала свекруха. – Добре, що ми своє привезли.
Наталя стиснула зуби й усміхнулася.
— Не очікувала такої великої компанії, Ганно Петрівно.
— Ех, молодь-молодь, – похитала головою свекруха. – Усьому вас вчити треба. На Великдень стіл має ломитися! Це ж не просто свято, це…
— Я знаю, що таке Великдень, – перебила Наталя. – Просто в нас були інші плани.
— Які ще плани можуть бути важливішими за сім’ю? – щиро здивувалася Ганна Петрівна.
Наталя хотіла відповісти, але Сергій поклав руку їй на плече.
— Мамо, ми хотіли на дачу поїхати. Город посадити.
—На Великдень? – ахнула свекруха. – Гріх який! Земля відпочиває в такий день!
— Анька має рацію, – підтримав дядько Мишко. – Моя бабця, царство їй небесне, казала: «Хто на Великдень у землі копається, той свою могилу риє».
— Ось-ось, – закивала тітка Клава. – А ще прикмета є: якщо на Великдень працювати, весь рік маятися будеш.
Наталя закотила очі. Сергій винувато посміхнувся.
— Гаразд, давайте за стіл, – сказав він. – Раз вже зібралися.
***
До вечора квартира нагадувала суцільний хаос. Всюди стояли брудні тарілки, на підлозі валялися крихти, у повітрі висів важкий запах їжі та парфумів тітки Клави.
— А тепер, за традицією, фільм дивитися будемо! – оголосила Ганна Петрівна, дістаючи з сумки флешку. – «Страсті Христові»! Щороку дивимося.
— Може, не треба? – обережно запропонував Сергій. – Діти ж…
— Діти нехай теж дивляться, не все по-нашому православному, але для тих, хто мало знає про Христа, це буде корисно, – відрізала свекруха.
Наталя непомітно вислизнула на кухню. Дістала телефон, набрала Светку.
— Як ви там? – запитала вона пошепки.
— Чудово! – донісся до неї веселий голос подруги. – Город майже весь посадили, шашлики смажаться. Шкода, що ви не з нами.
— І мені шкода, – зітхнула Наталя.
У кімнаті пролунали голосіння тітки Клави – мабуть, фільм почався.
— Слухай, а може, ви до нас ще приїдете? – запропонувала Светка. – Ми до ночі тут будемо.
Наталя задумалася. А чому б і ні?
Вона повернулася в кімнату. Усі, включно із Сергієм, із благоговінням (розповідь спеціально для сайту Рідне слово) дивилися на екран.
— Сергію, – тихо покликала вона. – Можна тебе на хвилинку?
Вони вийшли в коридор.
— Светка дзвонила. Вони все ще на дачі. Поїхали до них?
— Зараз? – здивувався Сергій. – А як же…
Він кивнув у бік кімнати.
— А що вони? Дивляться свій фільм, їм і без нас добре.
— Наталко, незручно якось. Мама образиться.
— А на мої почуття тобі наплювати? – Наталя відчула, як до горла підкочує клубок. – Я весь день терплю це вторгнення, посміхаюся, вдаю привітну господиню. А ти навіть не хочеш зробити щось для мене?
Сергій помовчав, потім зітхнув.
— Добре. Давай з’їздимо. Тільки ненадовго.
Наталя просяяла і чмокнула його в щоку.
— Я зберуся швидко.
Вони вже були в передпокої, коли з кімнати вийшла Ганна Петрівна.
— Ви куди це зібралися? – підозріло запитала вона.
— Мамо, ми ненадовго, – почав Сергій. – До друзів на дачу заїдемо і повернемося.
— На дачу? – свекруха сплеснула руками. – Сергію, ти що, не чув, про що ми весь день говорили? На Великдень працювати не можна!
— Ми не працюватимемо, мамо. Просто в гості.
— Знаю я ці гості! – Ганна Петрівна стиснула губи. – Спочатку в гості, потім у город полізете. Ні вже, сиди вдома. Сімейне свято ще не закінчилося.
Наталя побачила, як обличчя чоловіка змінюється.
Він завжди ставав схожим на хлопчиська, що нашкодив, коли мати його вичитувала.
— Ганно Петрівно, – почала вона. – Ми справді тільки в гості. Ніякого городу.
— Наталю, не втручайся, – відрізала свекруха. – Це наші сімейні традиції, тобі не зрозуміти.
— Не зрозуміти? – Наталя відчула, як усередині щось обірвалося. – Я вже десять років у вашій родині, але досі для вас чужа?
— Я не це мала на увазі, – зніяковіла Ганна Петрівна. – Просто ти виросла в іншій родині, з іншими цінностями.
— З якими ж?
— Ну, ви ж… невіруючі, – свекруха вимовила це слово так, ніби йшлося про якусь страшну хворобу.
— Мамо, – втрутився Сергій. – Не починай, будь ласка.
—А що я такого сказала? – обурилася Ганна Петрівна. – Правду кажу! От скажи, Сергію, коли ти востаннє в церкві був?
— До чого тут це? – Сергій почав дратуватися. – Ми просто хочемо до друзів з’їздити.
— У таке світле свято потрібно бути з сім’єю! – відрізала свекруха. – А не вештатися по дачах.
— Ми і є сім’я, – тихо сказала Наталя. – Я і Сергій. І ми маємо право вирішувати, як нам проводити свята.
Ганна Петрівна стиснула губи.
— Сергію, ти як хочеш, а я проти. Не по праведному це.
Наталя подивилася на чоловіка. Зараз він мав стати на її бік.
Повинен був сказати матері, що вони дорослі люди й самі вирішують, як їм жити.
Сергій переводив погляд з матері на дружину і назад. Потім зітхнув і зняв куртку.
— Наталко, може, справді не поїдемо? Уже пізно, та й незручно гостей залишати.
Наталя не повірила своїм вухам.
— Сергію, ти серйозно?
— Ну а що такого? – він розвів руками. – Посидимо ще трохи, фільм додивимося. А на наступних вихідних поїдемо на дачу, обіцяю.
Ганна Петрівна переможно посміхнулася.
—Ось і правильно. Ходімо, там якраз найцікавіше починається.
Вона розвернулася і пішла в кімнату. Сергій винувато подивився на дружину.
— Наталко, ну не ображайся. Заради миру в родині.
— У якій родині, Сергію? – тихо запитала Наталя. – У тій, де твоя думка нічого не значить, чи в тій, де моя?
Вона зняла куртку, повісила її в шафу і пройшла на кухню. Сіла за стіл, дістала телефон.
“Світлано, я не приїду. Сімейні обставини”, – написала вона подрузі.
“Розумію, – відповіла та. – Свекруха?”
“Не тільки вона. Чоловік теж”.
Наталя відклала телефон і подивилася у вікно. Там, за склом, була весна. Яскраве сонце, зеленіючі дерева, люди, що поспішають у своїх справах.
Вільні люди.
З кімнати лунали вигуки і коментарі родичів, які дивилися фільм. Сергій так і не прийшов на кухню – мабуть, вирішив, що дружина сама заспокоїться.
Наталя зітхнула і відкрила холодильник. Дістала яйце, яке розфарбувала вчора особливо ретельно – з візерунком із квітів і птахів. Покрутила в руках, милуючись роботою. Потім рішуче стукнула його об край столу.
— Христос воскрес, – прошепотіла вона, очищаючи шкаралупу. – Зі святом, Наталко.
І відкусила половину яйця, відчуваючи, як по щоці котиться сльоза.
А які у вас традиції на Великдень?
