— Так це ж мій день народження! Розумієш, мій! — А ти чия дружина? Ти моя дружина. Значить, і день народження теж мій. Частково мій. Я ж думав, сюрприз зроблю, при гостях урочисто вручу ті шістдесят одну тисячу… а тепер що… Люба мовчки лягла, з ніжностю поглядаючи на свого буркотуна. — Ну добре, Колю, я ж ту заначку назад поклала. Ну, хочеш, я взагалі вдам, що нічого не бачила і забуду про неї

У кожній сільській хаті — свої порядки, а після гучних свят — свої маленькі драми. Весняне сонечко вже лагідно заглядало у вікна, на плиті доварювався свіжий борщ, коли Люба зайшла до кімнати і здивовано сплеснула руками.

— А ти чого це вилігся? Надворі білий день, а він боки відлежує. Вночі, чи що, не належався? — Люба з подивом дивилася на чоловіка, заставши його на дивані в горизонтальному положенні. А відлучилася ж усього на якусь годинку до сусідки!

— Та щось мені не можеться, — крекчучи й перевертаючись на спину, озвався Микола.

Люба підійшла до столу і відразу надибала поглядом поспіхом накришені огірочки. А ще на клейонці так і лишилася стояти почата пляшка.

— А це звідки взялося? — суворо спитала господиня, взявши скляну посудину в руки. Вона відкрила корок і принюхалася. — Миколо, де ти це взяв?

— Та де ж беруть? Ясне діло — в крамниці.

Вона підійшла впритул до дивана:

— Колю, що ж ти наробив?

Микола закліпав очима, геть розгубившись від такого питання. Він же нічого особливого не вкоїв, усього-на-всього вирішив трохи поправити здоров’ячко після вчорашнього застілля.

— А що я наробив? — спитав він, абсолютно не розуміючи дружину.

Вона потрусила пляшкою:

— Ти навіщо оце пив? Га?

— Та що «оце»? — щиро дивувався Микола.

— Ох, лишенько моє… ти понюхай, та на етикетку глянь…

— Ну, а що там не так?

— А ти сам не відчуваєш? Ти ж щойно жалівся, що зле тобі… та я й сама бачу: блідий он який, як стіна. Нудить, мабуть?

Микола злякано глянув на дружину і невпевнено кивнув.

— І правда, щось не теє… може, швидку викличемо…

— Ага, спохопився, швидку йому… яка тобі зараз швидка? Поки вона до нашого села доповзе по тих ямах… та й не поїдуть тебе рятувати в таку далечінь. — Люба сіла поруч на краєчок дивана і заголосила: — Ой, як же ти не додивився, чого хильнув… ой, що ж я тепер робитиму… без тебе…

— Любо, ти чого? Все аж так погано?

— Гірше нікуди.

— То це… давай санавіацію викличемо… хай рятують мене, бо й справді, в очах уже туман пливе…

— Зовсім розум втратив, яка авіація? Ти хоч уявляєш, скільки коштує гелікоптер у повітря підняти?

— То що ж робити?! Мені й справді млосно… це ж яку отруту вони мені підсунули? Може, пігулку якусь даси? — вхопивши дружину за руку, з надією спитав Микола.

— Хіба що для полегшення твого переходу, — сумно зітхнула Люба.

— Якого переходу? Я не хочу нікуди переходити…

— Та я ж теж не хочу… а доведеться… лишилося тобі година, не більше. Хіба ти не чув про такі випадки? Раз — і нема чоловіка.

Микола спробував підвестися.

— Та ну, не може такого бути…

— Лежи вже, так хоч сили зекономиш, може, трохи довше протягнеш. — Вона дбайливо вклала чоловіка назад, вкривши теплим ліжником. — Ох, соколе ти мій ясний, лежи, а я тутечки, рядочком побуду. Ти краще в час, що лишився, покайся. Згадай, може, гріх який на душі маєш…

— Та який гріх, Любо?! Гріх, що я ту гидоту в себе влив… і як же не помітив… ох, кепсько мені…

— Ну, а торік на ювілеї у Бондаренків, пам’ятаєш, як із Наталкою витанцьовував…

— Так ти ж сама мене підштовхнула! Сказала, іди, мовляв, кістки розімни…

— Я дозволила, а ти й радий був старатися, коли вона тобі очима кліпала…

— Та ти що, Любасю, я ж за все життя жодного разу, ніколи! Ми ж завжди разом, пліч-о-пліч, клянуся, ти в мене одна-єдина!
— Ой, Коленько, і ти в мене один, ой як же я тепер сиротітиму…

Микола, склавши руки на грудях, приречено дивився в стелю. За якісь лічені хвилини він змарнів, здавалося, навіть схуд.

— Все, Любо, сам чую, що кінець мій прийшов… пробач, якщо щось не так було…

— Коленько, почекай, хоч розсолу принесу тобі холодного, наостанок ковтнеш…

— А можна? — кволо спитав чоловік.

— Тепер, Колю, все можна.

Люба принесла кухлик розсолу.

— Пий, ріднесенький мій… а хочеш, я тобі курячого бульйончику підігрію?

— А гірше не стане?

— Та куди вже гірше?! Посьорбай бульйону, тепер тобі нічого не зашкодить…

Микола смиренно приймав ложку за ложкою наваристого бульйону, дозволивши дружині годувати себе, мов малу дитину. Аж раптом його ніби струмом ударило.

— Любасю! Хай йому грець! Ледь не забув! От зараз би дуба дав, а ти б і не знала, так би й не знайшла нічого… у мене ж там заначка є!

— Яка ще заначка?

— Моя заначка! Глянь там, у веранді, за старим шкафом… іди, глянь швидше.

За п’ять хвилин Люба принесла загорнуті в целофановий пакетик гроші. Це були акуратно складені великі купюри.

— Колю, це навіщо? Це куди? Чи ти відчував, що вже скоро кінець, і на похорон собі відклав?

— Та це я тобі відклав. На день народження, — щиро зізнався Микола.

— Мені?!

— Так, Любасю, тобі. Порахуй, там має бути рівно шістдесят одна тисяча гривень. Тобі ж шістдесят один за тиждень виповнюється, от я й відклав шістдесят одну тисячу… такий от подарунок від мене хотів зробити.

Люба, впустивши голову чоловікові на груди, гірко заридала.

— Ой, Коленько, який же ти в мене хороший! За що ж я… такого золотого чоловіка маю втратити? Та нізащо в світі!

Вона раптом перестала плакати, витерла очі фартухом:

— Колю, доїдай бульйон. А я тобі зараз чайку гарячого заварю, з м’ятою…

— Дякую, Любасю, хоч наостанок побалуюся чайком, любили ми з тобою попити чаю. — Микола пустив скупу чоловічу сльозу. — Скільки там мені ще лишилося? Глянь на годинник, бо, може, й чаю випити не встигну…

— Колю, так уже давно той час минув… а ти живісінький. Чуєш, Колю, може, обійдеться… ану встань, мій рідний, підведися трохи, пішли до столу… ось так. Не хитає тебе?

— Слухай, може, й справді пронесло! — Микола сів за стіл, доїв тарілочку супу і знову з полегшенням ліг на диван.

На ґанку почулися важкі кроки.

— Ой, чи не кум Петро прийшов? — стріпнулася Люба. — Ти лежи, ти ж іще хворієш, а я зустріну, спитаю, чого треба.

Микола з цікавості трохи підвівся на ліктях, ще не до кінця вірячи, що кінець йому так і не настав. Кум Петро щось тихо спитав у Люби, і вона, відкривши шафку, дістала паперовий пакет.

Микола здогадався, що, скоріш за все, кума Надія попросила позичити борошна на пироги. Поки Люба відсипала борошно, Петро, помітивши на столі недопиту пляшку, по-хазяйськи відкрив її і налив собі чарчину.

— Постривай, — голос Миколи десь застряг у горлі від жаху.

Але він не встиг і кроку ступити, як Петро хвацько перехилив ту чарку, а дружина Люба навіть оком не кліпнула!

— Стій! — Микола босоніж кинувся до кума. — Це ж отрута!

— Де отрута? — закліпав очима Петро, витираючи вуса.

— Ой, Колю, та лягай ти вже, тобі відлежатися треба, — спокійно мовила дружина.

— Ти бачила?! — не тямлячи себе, крикнув він до жінки. — Ні, ти це бачила?! Ти чого його не зупинила? Ти ж отруїти його хочеш!

— Та не отруїться він… і ти не отруїшся, лягай уже, хворий мій.

— Що це у вас тут коїться? — геть нічого не розумів Петро.

— Петьо, тримай борошно і йди додому, тебе там Надія чекає, — м’яко випровадила гостя господиня.

— Та я можу й посидіти трохи, ми он з Миколою по чарочці…

— Досить уже присідати. Ви й так три дні сиділи, як почали на вихідних, так і досі зупинитися не можете…

Випровадивши Петра, Люба про всяк випадок сховала ту злощасну пляшку глибоко в шафу — від гріха подалі.

— Я щось не второпаю: це що зараз було? Він при тобі випив отруту, а ти — ні пари з вуст. Це що, значить, усе нормально?!

— Лягай, іди відпочивай, — відмахнулася дружина.

— Ні, почекай… це навіщо був весь цей цирк? — Микола, остаточно оговтавшись і налившись рум’янцем, почав наступати на дружину, так що тій довелося сховатися в спальні.

Грюкнувши кулаком у двері, він закричав:

— Та як ти могла?! Я ж і справді думав, що вмираю…

— А не треба було святкувати три дні поспіль! Мало тобі було зі сватами, з кумами, так ти ще вирішив наодинці «добавки» хильнути…

— Я через тебе ледь Богу душу не віддав… повірив, що й справді палена!

— От бачиш, як я тебе миттю «оздоровила»! Хоч зараз у танок іди, — засміялася з-за дверей дружина.

Микола важко зітхнув, пішов до зали і сів за стіл. Люба тихенько вийшла слідом. Він опустив голову на руки і тужливо завив:

— Заначка-а-а-а… Хай йому грець… так попалився!

Люба сіла поруч, лагідно погладила по спині:

— Ну і чого ти виєш? Нікуди не ділася твоя заначка…

— Ти не розумієш… я оцими руками… оцими мозолястими робочими руками копійку до копійки складав… і так безглуздо спалився!

Аж до самої ночі Микола дувся і не розмовляв із дружиною.

Коли лягли спати, обоє розійшлися по різних краях широкого ліжка, а між ними — хоч КамАЗом проїдь.
Першою не витримала Люба:

— Коль, ну добре вже, чого ти… живий же, слава Богу.

— Ти в мене свято вкрала, — невдоволено буркнув чоловік у подушку.

— Яке свято, Колю? Свята вже давно минули.

— А день народження — не свято, чи що?

Люба підвелася на лікті і зазирнула чоловікові в очі:

— Так це ж мій день народження! Розумієш, мій!

— А ти чия дружина? Ти моя дружина. Значить, і день народження теж мій. Частково мій. Я ж думав, сюрприз зроблю, при гостях урочисто вручу ті шістдесят одну тисячу… а тепер що…

Люба мовчки лягла, з ніжностю поглядаючи на свого буркотуна.

— Ну добре, Колю, я ж ту заначку назад поклала. Ну, хочеш, я взагалі вдам, що нічого не бачила і забуду про неї? — вона підсунулася ближче до чоловіка, дбайливо підтягнула на нього ковдру, щоб не змерз.

З хвилину лежали мовчки. А потім Микола тихо простягнув руку, і вона, не кажучи ні слова, поклала голову йому на надійне плече.

— А що, якби я й справді того… на той світ помандрував би? — тихо і задумливо спитав він.

— Та ти що, Колю, хіба б я дозволила? Такого чоловіка, як ти, я нікуди не відпущу, навіть на той світ.

У хаті було темно і дуже затишно. Тільки кудлатий Сірко зрідка погавкував надворі, сумлінно виконуючи обов’язки сторожа.

І лежали вони так, прислухаючись до тиші, і навіть не підозрювали, що обоє в темряві тепло усміхаються. Задоволені тим, що вони є одне в одного. Що вони просто поруч.

Ось таку кумедну, але водночас глибоко зворушливу історію розповіла нам одна з читачок, а ми лише дбайливо підготували її для вас. У довгому сімейному житті часом буває все: і маленькі хитрощі, і жарти, і образи.

Але найголовніше — це та невидима ниточка любові й турботи, яка змушує нас міцно триматися одне за одного.

А які кумедні випадки чи жіночі хитрощі допомагали вам зберігати мир і тепло у вашій родині?

You cannot copy content of this page