Різниця між онуками в Тамари Петрівни — два роки та місяць. Старшому онукові зараз три роки з хвостиком, молодшому — лише рік.
Про старшого онука любляча бабуся знає все досконально: з якою вагою той зʼявився на світ, як набирав вагу, скільки становила надбавка за кожен місяць протягом першого року життя, якого числа якого місяця виліз перший зуб, другий.
Коли малюк почав перевертатися на животик, коли сів, коли поповз, що з їжі найбільше любить, словом, усе-усе-усе.
Про молодшого онука жінка не знає практично нічого.
Ні, вона, звісно, пам’ятає, як звуть малюка, але постійно плутає навіть те коли йому день народження: чи то 17-те, чи то 19-те, щоб точно відповісти, треба зазирнути в нотатки на телефоні.
А вже такі подробиці, як перший зуб, слово чи крок, — їй зовсім невідомі.
— Я дарую їм подарунки рівноцінні, намагаюся не ображати. Але, наприклад, я із задоволенням сиділа й сиджу зі старшим онуком і ніколи не погоджуюся залишитися з молодшим, — знизує жінка плечима.
Розгадка цієї ситуації не лише в тому, що старший онук — від доньки, а молодший — від сина.
Діти від доньки бабусям і дідусям найчастіше ближчі, це зрозуміло: за будь-якого розкладу зі шлюбом, діти доньки залишаються, як правило, в родині.
Але є й свекрухи, які трепетно люблять своїх онучат, багато таких прикладів.
Та в Тамари Петрівни все інакше, хоча донька її живе досить далеко від мами, й доїхати, щоб побачити онука, — той ще квест, простіше таксі взяти, ніж із пересадками добиратися.
Зять, якщо треба, щоб теща з дитиною посиділа, частенько або сам таксі викликає, і гроші списуються з його рахунку, або приїжджає за Тамарою Петрівною машиною.
— І щоразу дякує. Я не про доньку, я про зятя, — усміхається Тамара Петрівна. — Хоча теж міг би вирішити, що я допомагаю рідній доньці, а він дякувати не зобов’язаний. Як Світлана. У тієї спасибі не дочекаєшся, вона вважає, що я допомагаю синові, він і має дякувати за все.
Світлана — невістка жінки.
Мати того самого молодшого онука, про якого бабуся майже нічого не знає, хоча живе син із невісткою від неї в сусідньому будинку, шість хвилин ходи.
Рівно, навіть якщо неквапливим кроком.
— Іпотеку там узяли півтора року тому, коли Світлана ще в положенні була, — пояснює Тамара Петрівна. — Напевно, з тим розрахунком, що я буду напохваті.
Але щоб бабуся була помічницею, вважає Тамара Петрівна, невістка від самого початку мала ставитися до неї інакше.
Батьки Світлани далеко, в розлученні, живуть кожен своїм життям, і їм не до доньки.
У такій ситуації, здавалося б, дружина сина мала розуміти, що єдиний варіант, звідки можна отримати підтримку, — свекруха, яка живе поруч.
Але стосунки між Світланою та свекрухою не склалися від самого початку, хоча Тамара Петрівна зробила не одну спробу до зближення.
— Подарунки дарувала їй гарні, — згадує вона. — Подаруєш, а вона скаже: «А…» — і все. Таке відчуття, що їй не сподобалася косметика, постільна білизна, набір посуду, ланцюжок.
Ну й плюнула я на цю справу, навіщо дарувати, якщо «А…».
Мені вона в житті жодного разу взагалі нічого не подарувала.
Чергову спробу зблизитися зі Світланою Тамара Петрівна зробила, коли та дізналася, що чекає малятко: писала, телефонувала, цікавилася здоров’ям, аналізами, пропонувала свою допомогу у виборі та придбанні дитячого приданого, до того ж донька пропонувала багато віддати, у неї син уже підріс.
Світлана відповідала на запитання про здоров’я односкладно: «нормально», «так», «ні», «не треба».
На пропозицію допомоги — ухильно: «подивимося», «я подумаю», «потім вирішу».
При цьому ображалася, як син мамі докоряв, що свекруха не цікавиться майбутнім онуком.
— А як треба було цікавитися? Вона мені — «подивимося», а мені треба було уточнювати: звідки, коли, як і чи можна її завтра знову про це перепитати? — не витримала Тамара Петрівна своєї обіцянки не критикувати невістку перед сином і теж висловилася прямо.
— Ну, вона така, мамо, стримана, — пояснив син.
— Не стримана, а не вважає за потрібне, — відповіла тоді Тамара Петрівна. — З мамою вона щебече ніжно, хоча свасі взагалі байдуже, як ви живете, чим живете. А мені твоя Світлана жодного привітного слова не сказала.
Тамара Петрівна спробувала ще раз налагодити контакт: організувала виписку невістки, з кульками, квітами, квартиру прикрасила.
Звичайне «Аааа…» невістки списала на погане самопочуття, три дні вдома син був, потім вона прийшла зранку.
Зварила обід, приготувала вечерю, переодягла онука, погойдала на руках.
Невістка сиділа в цей час у телефоні, на свекруху навіть очей не підняла, чаю не запропонувала випити, борщу, звареного свекрухою ж, не запропонувала поїсти.
І з того дня Тамара Петрівна на Світлану махнула рукою.
Онуком цікавиться в сина, з ввічливості, а не тому, що їй справді цікаво. Фото дитини теж перестала просити.
До дня народження сина дарує гроші, до Нового року на онука знову переказує синові гроші, на рік купила візочок-велосипед, дорогий візочок, між іншим.
Син дякує, а невістка за традицією завжди мовчить.
Правда, був випадок, коли сина з дружиною кудись (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) запросили, й вони попросили Тамару Петрівну посидіти з онуком з обіду й до пізнього вечора. Відмовилася.
— Мамо, ну єдиний раз тебе попросили, — образився син на відмову. — Чому ти завжди летиш до сестри, сидиш із тим онуком із радістю, а з нашою дитиною єдиний раз попросили й ти відмовилася!
— Бо ту дитину я знаю вздовж і впоперек, — відповіла Тамара Петрівна. — А ваш хлопчик для мене — незнайома дитина. Я намагалася, чесно. Допомагати, брати участь, сидіти, бути в курсі. Що я отримувала?
Задумливий погляд твоєї дружини? Вибач, сину, але Світлана сама винна. Я не звикла до вашого сина, я його не знаю, не знаю його звичок, а він не знає мене. Так і рік минув — начебто поруч, але — чужі.
— Мамо, а хто тобі не давав приходити, допомагати, бути в курсі? Тебе ж не гнали. Приходила б, спілкувалася, цікавилася, допомагала…
— А навіщо? — знизала Тамара Петрівна плечима. — Навіщо мені грати в одні ворота? Навіщо допомагати, якщо все одно за це спасибі ніхто не скаже?
У кращому разі — не обмовлять, що це ваша справа, в гіршому – промовчать?
Ні вже, сину. Не треба на мене звалювати. У тому, що в твоєї дитини немає бабусі, яка могла б допомогти, вини свою дружину.
Що думаєте?
Тамара Петрівна права чи ні?
