— Ну а що ж ви хотіли, роки ж беруть своє. Давайте я вам якісь ліки випишу? — лікарка навіть оком не кліпнула в бік пацієнта, тільки швидко клацала по клавіатурі.
— Не треба, лікарю, ніяких ліків, у мене від них печія. У мене на все, що дорожче сотні гривень, одразу печія починається.
— Та-а-ак… — жінка в білому халаті продовжила щось вбивати в електронну картку. — Ну, тоді не знаю. Попийте якісь трав’яні збори. Вони недорогі, від них печії точно не буде.
Ігор Іванович вийшов із кабінету терапевта і вже в коридорі згадав, що хотів спитати про УЗД. Але в двері вже прослизнула якась буркотлива й нудна жіночка, яка до того встигла дістати всю чергу. Тож чоловік лише махнув рукою, закрив рота і поплентався додому.
— Що там лікарка сказала? Мий руки й носа, з милом обов’язково! — дружина, Марія Василівна, вже чекала його біля вмивальника.
Ігор Іванович слухняно виконав усі водні процедури й пройшов на кухню, де на нього вже чекали велике горнятко чаю та тарілка з кашею.
— Та нічого не сказала. Травʼяні збори, каже, попийте, — розвів руками він.
— Ти диви на неї! І за що їм тільки зарплату платять? Щось же не так, раз воно тебе турбує, і ти це знаєш, і я. Не може воно просто так боліти.
— Звісно, не може. Вткнулася в монітор крізь ті свої окуляри і тільки клацала та клацала. На мене й не глянула. Написала мій зріст, вагу, тиск… Ну добре, зріст і вагу з минулого разу переписала, а тиск? Може, він у мене зараз зашкалює!
— Ой-йой, Ігорю… Треба щось із цим робити.
Ігор Іванович, який з самого ранку ріски в роті не мав, жадібно взявся за їжу, а Марія Василівна сіла навпроти, підперши щоку рукою.
За годину забігла донька, привела молодшу онучку, Оксанку, на пару годин, бо треба було у справах мотнутися. Мати одразу ж доповіла: батько знову до поліклініки сходив, як на прогулянку. І знову ні тобі аналізів, ні УЗД не призначили.
Донька матір підтримала: теж довго обурювалася й бідкалася, що зараз толкового лікаря, якому не байдуже, вдень зі свічкою не знайдеш.
— Тату, а давай я тебе в приватну клініку запишу? Ми з Оксанкою туди до педіатра ходимо. Я все оплачу, тільки сходи. За гроші, може, хоч щось путнє порадять. Там лікарі хороші.
Батько лише плечима знизав.
— Почекайте-но, зараз подзвоню, дізнаюся, — відмахнулася донька.
Ігор Іванович, який уже подумки вирішив, що на сьогодні його медичні походеньки завершені, розлігся на дивані, відпочиваючи після ситного сніданку.
Він замахав руками, мовляв, обійдуся якось, але донька вже набрала номер клініки й записала батька на прийом після обіду. Йти нікуди страшенно не хотілося, але донька відрізала: друга думка ніколи не завадить, тим паче така дорога.
— Мені цю лікарку дуже радили. Кажуть, досвідчена, уважна. Тож, тату, збирайся і йди.
Що ж поробиш… Довелося збиратися, тим паче, що донька вже домовилася, та й під шлунком знову зрадливо занило.
За всі свої сімдесят років Ігор Іванович у приватних клініках був лише раз у житті — зуб рвав. А в цій опинився вперше. Все навколо таке чистеньке, ремонт свіжий, наче не в лікарню потрапив.
Навіть пахло тут якось по-особливому: легко, з ледь вловимим ароматом лаванди та свіжості. Жодного натяку на ту їдку хлорку чи аптечні краплі.
Стіни пофарбовані в ніжний кремовий колір. М’які диванчики та крісла, оббиті приємною тканиною пастельних відтінків, стояли так, щоб кожен міг знайти собі затишний куточок. На скляних столиках лежали свіжі глянцеві журнали, але їх мало хто брав — сама атмосфера налаштовувала на якийсь спокій.
«Не лікарня, а якийсь санаторій у Трускавці! Їй-богу, можна переплутати», — промайнуло в голові Ігоря Івановича.
Посередині холу красувалася стійка реєстрації зі світлого дерева, гладенька й прохолодна на дотик. За нею сиділи двоє молодих дівчат в охайній уніформі.
Перша, з копицею рудуватого волосся, зібраного в акуратний пучок, і ластовинням на носі, саме схилилася над комп’ютером. Її пальці напрочуд легко пурхали по клавіатурі, але щойно вона помітила пацієнта, одразу підвела голову й щиро, привітно усміхнулася.
— Доброго дня! Чим можу вам допомогти? — пролунав її мелодійний голос.
Друга, каштановокоса дівчина з великими, добрими очима, вже тримала в руках планшет. Вона теж усміхалася, і в тій усмішці було щось таке, що миттю знімало будь-яку напругу.
— Вітаю! Ви до терапевта на п’яту годину, правильно? Прошу, присядьте, ми вас зараз запросимо.
Її рухи були плавними, а тон — таким турботливим, що Ігор Іванович був готовий прямо зараз викреслити зі свого паспорта рік народження, скинути років із тридцять і просто стояти біля тієї стійки, заграючи з цими красунями.
Черг тут просто не існувало. Кожен пацієнт, здавалося, був тут довгоочікуваним гостем. Дівчата в реєстратурі не просто робили свою роботу — вони огортали увагою. Зверталися на ім’я та по батькові, могли двома-трьома словами підтримати легку розмову, якщо бачили, що людина до цього схильна.
У звичайній поліклініці Ігоря Івановича могли б просто послати… в кабінет, жбурнувши папірець назад на стійку, а тут усе інакше.
«От що гроші роблять», — похитав він головою. А він же все життя свої кровні податки віддавав, і на ту саму медицину теж… Всі ми віддавали, а маємо те, що маємо.
— Проходьте, будь ласка, — каштановокоса дівчина провела чоловіка до потрібних дверей і запропонувала присісти.
— Почекайте хвилинку. Лікар зараз звільниться, — усміхнулася вона й пішла у своїх справах.
Тільки-но черговий пацієнт вийшов із кабінету, на порозі одразу з’явилася медсестра й запросила Ігоря Івановича зайти.
Він переступив поріг, зробив два кроки і… завмер як укопаний.
Чоловік навіть озирнувся на двері. Ні, поліклініка точно інша: і ремонт шикарний, і тієї буркотливої баби з ранкової черги тут не було. Були інші люди, але сиділи тихо, плакати розглядали, бахілами шурхотіли та смоктали безкоштовні карамельки, що їх на вході роздають.
Ігор Іванович міцно-міцно замружився, відкрив очі й знову подивився на лікарку.
— Сідайте, прошу, — тоненьким голоском озвалася медсестра і всілася на своє місце.
Ігор Іванович опустився на стілець і прочитав на бейджі: «Дарина Сергіївна Зам’ятіна».
Усе сходилося. Тільки от зранку він був на прийомі в державній поліклініці… рівно в цього ж самого терапевта!
Тільки зараз лікарка дивилася не в монітор, а просто на нього, і якось трохи втомлено, але тепло усміхалася.
Чоловік згадав, скільки донька заплатила за цей прийом, і почав слово в слово повторювати свою ранкову розповідь про болі під ребрами. Намагався пригадати всі деталі, що мав значення, щось додавав.
Лікарка уважно кивала, крутила в руках ручку і щось швидко друкувала, при цьому встигаючи дивитися пацієнту в очі.
Коли Ігор Іванович закінчив, то аж видихнув із полегшенням.
— Ну а що ж ви хотіли, роки ж беруть своє! — почала зі своєї коронної фрази лікарка.
Ігор Іванович тільки стримано кашлянув у кулак.
— Давайте-но тиск поміряємо.
Медсестра миттю підскочила з тонометром і спритно виміряла тиск.
Він виявився трохи підвищеним, але нічого критичного.
І тут розмова пішла геть в іншому руслі. Терапевт явно зацікавлено вела прийом.
— Ось перелік аналізів та обстежень, які нам з вами треба пройти, щоб точно зрозуміти причину болю.
Ігор Іванович і без окулярів бачив, що списочок там вийшов солідний.
— На реєстратурі дівчата вам розкажуть, що і скільки коштує. Запишіться, а як усе пройдете, я призначу вам повторний прийом, щоб обговорити результати. Тоді вже буде чітко зрозуміло, як вас лікувати.
— А в нашій поліклініці можна буде це все пройти безкоштовно? — одразу примружився Ігор Іванович. — Ну, там, де ви теж працюєте, — з натиском додав він.
Молоденька медсестра аж сіпнулася.
— Дещо можна, звісно, — спокійно відповіла Дарина Сергіївна. — Але тут питання: вам потрібен результат чи безкоштовна медицина? Аналізи ви, звісно, здасте ще цього тижня. А от обстеження… Там запис на два місяці наперед.
Ігор Іванович тільки мовчки кивнув. Сказав «дякую» і попрощався.
Біля стійки попросив тих милих дівчат прописати ціни напроти кожного пункту і розказати, коли є вільні віконця.
Вдома донька глянула на папірець:
— Тату, дванадцять тисяч гривень — це ще по-божому, — усміхнулася вона. — Це прямо дуже по-людськи.
— По-людськи?! — аж підскочив батько. — Та це ж майже три мої пенсії! Завтра піду до тієї Зам’ятіної і буду вимагати безкоштовні направлення. Вона має свою зарплату відпрацьовувати на будь-якому робочому місці!
Наступного ранку Ігор Іванович ледь світ почимчикував до державної поліклініки. Зайняв чергу, довго сидів під кабінетом, вислуховуючи запальних дідусів та жіночок, які скаржилися на всі світові біди.
Коли він нарешті зайшов, лікарка… усміхнулася.
— А я чомусь була впевнена, що ви сьогодні до мене навідаєтеся.
— Доброго ранку. Ну, прийшов.
— За безкоштовними направленнями прийшли? — запитала вона, а літня медсестра поруч аж стрепенулася.
— Саме так! — як відрізав пацієнт.
— Та-а-ак…
— Оце здасте наступного тижня, — вона поклала перед чоловіком стопку папірців.
— Що я там вам ще виписувала? — запитала вона, і він простягнув учорашній листок.
— Оцього в нас узагалі не роблять, — вона рішуче викреслила один пункт. — Цього теж. На оце черга через три місяці підійде, а на це — через два.
— У понеділок приходьте на другу годину, спитаєте, хто крайній за талончиками до Ніни Григорівни. Посидите в черзі, вона видасть направлення. Якщо, звісно, вони будуть.
— Як це — «якщо будуть»?
— А отак. Буває, що талонів просто немає. Або лікар захворів. Ми ж теж люди, теж хворіємо.
— Тобто мені три місяці чекати обстеження?! Так у мене всі ці аналізи до того часу протухнуть!
Лікарка лише гірко посміхнулася.
— Нічого страшного, підете здасте по другому колу. Якраз динаміку побачимо.
— А що, немає нічого середнього між оцим вашим «платно» і «безкоштовно»? — з відчаєм запитав Ігор Іванович.
Тут уже навіть літня медсестра не витримала:
— Чоловіче, ви справді хворий чи тільки прикидаєтеся? Є гроші — йдете в приватну і робите швидко. Немає грошей — сидите і чекаєте своєї черги! Тут всього два виходи, третього не дано.
— Та дорого ж як! — обурився пацієнт.
— Дорого, Ігорю Івановичу, коштує увага. А здоров’я взагалі ні за які гроші не купиш, — спокійно сказала лікарка і попросила покликати наступного.
Додому Ігор Іванович повертався в глибоких роздумах. Страшенно жаба давила платити за те, що за законом мало б бути безкоштовним. Але ж і шлунок крутив так, що ні про що інше думати було неможливо.
Вдома вони з дружиною сіли, погомоніли і вирішили: візьме він ті безкоштовні талончики й направлення. А як уже зовсім припече, то піде за гроші.
Та коли донька дізналася про батькову самодіяльність, вона просто мовчки записала його в приватну клініку на всю діагностику зі списку і суворо наказала навіть не думати про гроші.
— Здаси свою кров у поліклініці, щоб серце не боліло, а на всі апарати підеш платно! — відрізала вона, вирішивши все за всіх.
Так Ігор Іванович і зробив. За результатами нічого аж такого страшного не знайшли: призначили лікування, прописали сувору дієту. А от по лікарях Ігор Іванович відтоді ходити страх як не любить.
Ані за гроші, ані безкоштовно.
Цю до болю знайому багатьом історію з нашого сьогодення надіслала до редакції читачка, а ми лише трохи причесали її для вас. Кажуть, безкоштовний сир буває тільки в мишоловці, але коли справа стосується здоров’я, обирати між гаманцем і чергами стає особливо важко.
А як ви зазвичай вирішуєте цю дилему: готові чекати місяцями в державній поліклініці чи віддаєте останнє в платній лікарні? Поділіться досвідом 
