Ви любите сперечатися? У сенсі тримати парі?
Усе почалося 6 років тому. На той момент ми з Михайлом були одружені півтора року. І зрозуміло ж, що нам потрібна була власна квартира. Але ми не діти мільйонерів, доходи в нас не були позамежними, тому можливості одразу щось купити в нас не було.
Усе почала Вероніка Іванівна, моя свекруха. До себе в квартиру жити вона нас не запросила, але запропонувала інший варіант плюс бонус, він же приз у суперечці, який з великою натяжкою можна порівняти з кешбеком від деяких банків.
Варіантом стала сусідка Вероніки Іванівни, вони дружать багато років, тож сусідка здала нам кімнату в себе за половину ринкової вартості.
Тепер про бонус. Він був шикарним: якщо ми за 5 років купуємо собі квартиру без іпотек, то мати чоловіка купує нам іномарку. У разі нашого програшу, ми зобов’язалися відправити свекруху в круїз Середземним морем. Така ось суперечка.
Михась повірив матері. Я, як дурна, повірила чоловікові.
Ініціатором суперечки була Вероніка Іванівна. За язик її ніхто не тягнув, ніхто нічого не випрошував. Ця обіцянка – купити нам машину, – була повністю її ініціативою. Нам треба було тільки придбати квартиру за свій власний кошт.
— Ви не зможете, кишка тонка, розважатися ви любите більше, ніж думати про майбутнє, – діловито виговорювала нам Вероніка Іванівна.
Ми з Михайлом надихнулися: машина, тим паче нова – дуже хороший бонус і стимул. І, підколоті образливими словами свекрухи, уклали цю суперечку: ми за 5 років купуємо квартиру, свекруха нам дарує машину, якщо термін дотримано.
Вероніка Іванівна раділа нашим успіхам: хвалила чоловіка за перепрацювання, мене – за хазяйновитість і економію.
Матеріально було нелегко. Морально – теж: сусідка доповідала подружці про все, що в нас у побуті відбувалося. Наприклад, свекруха просила рецепт тушкованої капусти, я якось зробила велику каструлю, вміст якої ми три дні їли.
— Смачна, напевно, раз постійно її готуєш, – з усмішкою до вух прокоментувала своє задоволення Вероніка Іванівна.
— Смачно… Як би не так! Дешево й ситно.
Ми несамовито збирали гроші. Старалися. Думали не про сьогодення, а про майбутнє. За 4 роки ми зібрали один мільйон триста тисяч на однокімнатну квартиру.
— Вітаю! – раділа Вероніка Іванівна, вперше прийшовши до нас у гості. – Пам’ятаю про машину, але 5 років ще не минуло, чекайте!
Про круїз, якого їй не бачити, як своїх вух, свекруха теж згадала. Чоловік мамі натякнув, що після сплати боргу у вигляді машини все можливо.
Отже, минуло вже два роки, як ми живемо у своїй квартирі. Машини в нас досі немає. Свекруха всі розмови переводить на жарт. Або відповідає, що не відмовилася б від подяки за те, що нас простимулювала.
У теорії, купити авто ми можемо самі. Але кредит брати не хочемо, збирати – не горимо бажанням, нам вистачило, відзбирали своє харчувалися капустою, тепер хочеться просто жити, ні в чому себе не обмежуючи.
Я розумію, що Вероніка Іванівна розвела нас із цією суперечкою, як дітей. Начебто, має бути прикро, що машина нам просто так не перепала, але образи я не відчуваю. Подяки, втім, теж – не люблю хитрих людей. Це ми працювали, самі накопичили і купили. Тож не розумію, за які заслуги я маю бути комусь вдячна, а тим паче вкладати гроші у відпустку свекрухи?
