Ніна Анатоліївна сиділа на лавці біля під’їзду, з сумом дивлячись на дітлахів, які граються в пісочниці. Вона нещодавно переїхала в це містечко, залишивши єдиному синові будинок у селищі міського типу.
— Тепер тобі, мамо, треба зі зручностями жити. Та й навіщо тобі такий великий будинок? Нам би з Іриною впоратися. А тобі ось – однокімнатна, невелика, з ванною, балконом, і лікарня під боком, і ринок знову ж таки, поруч. А ми до тебе приїжджати будемо. Не нудьгуй! – заспокоював маму син.
Ніні Анатоліївні було вже сімдесят років, здоров’я не поліпшувалося, з кожним роком жінка ставала слабшою. Але, ось, що так хвилююче вона сприйме свій переїзд до міста, не думала.
Напевно, справа була ще в зміні оточення. Там, у селищі, всі сусіди як рідня, старі подруги залишилися, ті, що ще живі… А вона тепер тут одна. Син спочатку дзвонив часто, а потім йому стало ніколи, зайнялися вони з дружиною ремонтом будинку. Зрозуміло, що їм потрібна велика житлоплоща, і вони правильно роблять, що налагоджують свій побут за сучасними мірками. Знову ж таки, онуку Антошці потрібне своє містечко для ігор і навчання, а там вони відвели йому гарну, світлу і простору кімнату. Цьому Ніна Анатоліївна дуже раділа і вважала свою жертву – поступку молодим, святою справою.
Тепер вона живе в їхній квартирці, а вони – там, їхнє родове гніздо покращують.
Ось тільки треба якось звикнути до нового життя Ніні Анатоліївні, а як – вона й сама не знає. Місцеві магазини вона вже обійшла, погуляла парком, і сусідні аптеки оглянула.
— Добрий день, сусідко, – почувся приємний жіночий голос, – ви не сумуєте? Як ваші справи, як здоров’я? Звикаєте до нового дому?
Миловидна, струнка жінка за сімдесят, присіла поруч.
— Будемо знайомі, я Інна Вікторівна, з другого поверху. Над вами якраз і живу. А ви дуже спокійна сусідка, тиха, нам пощастило, – продовжувала вона, – у нас, знаєте, так підібралося, що майже всі мешканці – пенсіонери. А нам що треба? Спокій. І тільки – спокій. Музику ніхто голосно не вмикає, не шумить, навіть рано спати всі лягаємо.
— Це добре. А мені пощастило, що на першому поверсі живу, – підтримала розмову Ніна Анатоліївна, – як у себе ви селі. Рада, що сходами не треба ходити, ноги боліти стали…
— Ви не нудьгуйте. Якщо що треба – приходьте, запитуйте, підкажемо, допоможемо, чим можемо, – усміхалася Інна Вікторівна, – ми – це я про Федора Івановича. Він навпроти вас живе. Теж один. Дочка його з сім’єю в столиці, рідко відвідують, більше телефонують. У мене теж саме. Мої діти також в столиці. І я не наполягаю, щоб вони до мене часто їздили. Не хочу турбувати. Адже в них своє життя, діти, робота, турботи.
— Так, із Федором Івановичем ми вітаємося. Він, напевно, такого ж віку, як і ми, – відповіла Ніна Анатоліївна.
— У свій час він сильно хворів – зламав ногу. Довго гоївся перелом. А потім Федір відновлювався, так ми йому всім під’їздом допомагали: і продукти приносили, і квартиру прибирали, і гуляти його виводили. Але, все тепер добре.
— Значить, пощастило мені із сусідами, – сказала Ніна Анатоліївна.
З цього часу жінки стали зустрічатися вдень на прогулянках. А одного разу в суботу Інна Вікторівна повела свою нову подругу на виставу в Будинок культури. Перед виставою Ніна Анатоліївна вбралася, зробила легкий макіяж за наполяганням Інни, і потім була дуже задоволена їхнім культпоходом.
Тепер Ніна Анатоліївна стала балакучішою, веселішою, і скоро від колишньої депресії не залишилося й сліду. Вона так раділа, що Інна постійно підбадьорювала її, знаходила добрі слова, навіть компліменти.
— Ви ж молодші за мене на вісім років, – якось сказала вона Ніні Анатоліївні, – вам треба триматися, не старіти завчасно.
— А я думала, що ми ровесниці. Ви маєте дуже гарний вигляд. Напевно, здоров’я вам дозволяє так стежити за собою. Молодчина… – захопилася Ніна Анатоліївна, – ви для мене приклад.
Інна Вікторівна якось сумно посміхнулася.
— Швидше, звичка і самодисципліна. Адже я в минулому – лікар. Завжди намагалася вести правильний спосіб життя, харчуватися добре. А ось гуляти більше стала тільки на пенсії, не було часу, коли працювала, тільки встигала бігом з роботи – на роботу і домашні справи переробити… – розповідала Інна Вікторівна.
Жінки мало говорили про минуле. Чомусь більше насолоджувалися прогулянками, відвідуванням виставок і походами на концерти.
Прийшла зима, і Інна Вікторівна захворіла. Вона помітно схудла за останній час і Ніна Анатоліївна занепокоїлася. Вона хотіла допомогти чимось і постукала до сусідки. Але Федір Іванович, який вийшов на стукіт, сказав, що Інну поклали в лікарню.
— Невже так серйозно? Що з нею? – здивувалася Ніна Анатоліївна, – може, треба сходити до неї? І не сказала нічого, коли їхала…
— Не вийде відвідати. Вона в обласній. Настав час… – скупо поділився Федір Іванович і зітхнув.
— Що значить: не вийде? Далеко, звісно, їхати. Електричкою. Але треба б її підтримати… Знати б, у якому тільки вона відділенні, – запитала Ніна Анатоліївна.
— Ясна річ, у якому, – обернувся на неї Федір Іванович, – в хоспіс.
— Як? – вигукнула Ніна Анатоліївна, – в хоспіс?
Вона розплющила очі й дивилася на Федора Івановича, чекаючи пояснень.
— Так, – сказав він, – ось така вона, наша Інна, ніколи не розповість про свої проблеми, нікого не хоче засмучувати, зобов’язувати. Навіть я довго не знав. Давно вона, виявляється, хворіє. А вона, їдучи, наказувала мені тебе відвідувати і підтримувати. Ось так.
Ніна Анатоліївна мовчала. Вона ніяк не хотіла визнати той факт, що її така тепер близька і добра сусідка тяжко хвора.
«Може, обійдеться? Може, й нічого, і операцію зроблять, і одужає наша Інночка», – думала вона вечорами, дивлячись у віконце.
Але через три тижні прийшла невтішна звістка: Інни не стало. Рідні влаштували похорон, скликали сусідів на поминки. Ніна Анатоліївна була як уві сні. Не могла ні про що думати, нічого робити, нікуди не хотілося йти. Вона сиділа на лавці й дивилася собі під ноги.
— Ну, ти що розкисла знову? – почувся голос Федора Івановича, – пішли в парк погуляємо. Одному нудно, а разом ми хоч потопчемося поруч і поговоримо.
Ніна Анатоліївна послухалася. Адже Інночка наказала йому стежити і підтримувати всіх, особливо – Ніну.
Вони йшли парком, сніжок падав тихо, обережно й ніжно торкаючись щік, дерева були як у казці – одягнені в білі пуховики…
— Ось і погода нас балує. І не холодно зовсім, навіть синиці співають, треба ж, – бурмотів Федір Іванович, – треба гуляти більше. Це для нас зараз і робота, і лікування. І дихання.
— Чому ж вона нічого мені ніколи не говорила про свою хворобу? – усе ще дивувалася Ніна.
— Не хотіла. Я сам дивуюся на неї. Дивовижна жінка. Стійка й мудра. Інші тільки й говорять про свої болячки. А вона тихо пішла. Нікого не напружуючи, не висіла як тягар на плечах у дітей. Мужності не позичати… – говорив Федір Іванович.
— Не можна так все-таки… – схлипнула Ніна Анатоліївна, – не зовсім чужі ми були… Інший раз і пошкодувати людину – як ліки для душі буде. Давай домовимося, Федю, не приховувати одне від одного нічого серйозного. А дріб’язкове, воно й тим більше, не страшно сказати. Гаразд? Щоб хоч попрощатися можна було…
— Гаразд, ми прості смертні, зі звичайного тіста змішані. Не горюй. Я як зберуся йти – відразу до тебе приповзу, – він закашлявся від сміху.
— Сплюнь тричі, – погрозила йому Ніна, – треба жити. А Інночка наша – приклад доброти сердечної. Світла людина.
Люди похилого віку жили довго. Так вони звикли одне до одного, що, якщо не бачилися кілька днів, то йшли до дверей і стукали – відчиняй!
І чай пили разом, і часто гуляли парком у будь-яку погоду – як домовилися: для здоров’я. До них приєднувалися часом й інші пенсіонерки, і тоді було веселіше: розмови, анекдоти, випадки… Розходилися усміхнені, і бажали одна одній здоров’я.
Інну згадували, і тільки добром. У її квартиру в’їхала молода парочка. І незабаром з’явився в будинку малюк – Сергійко.
— От і добре, що молодь у нашому під’їзді зʼявляється, – раділа Ніна Анатоліївна, – не все нам піском сипати. Треба і малюкам гуляти. Адже так, Федю?
— Що? – перепитував глухуватий дід, – пішли гуляти! Погода така чудова!
