Віра сиділа на кухні, поглядаючи на чашку чаю, що вже давно охолола. Вона не раз перегравала в голові всі ці нескінченні запитання від знайомих і родичів, що не давали їй спокою вже кілька років. “А в кого такі діти руді?” — звучало в її голові, мов настирлива мелодія, яку неможливо забути.
Вона виросла у невеликому містечку, де люди знали одне одного краще, ніж власну родину. Тут, де будь-яка зміна у зовнішності одразу ставала темою для обговорення на місцевому базарі, Віра вирішила змінити щось у своєму житті.
У підлітковому віці вона почала фарбувати волосся у чорний колір, прагнучи втекти від свого природного рудого відтінку. І з часом це перетворилося на її стиль. Вона стала брюнеткою і більше не уявляла себе інакше.
Здавалося, все склалося чудово: зустріла Ігоря, закохалася, вийшла заміж. Вони були щасливі, а згодом у них з’явилося двоє дітей — син Андрій і донька Марійка. Обоє руденькі, ніби сонечка, зі смішними веснянками на носі. Але з цього моменту все почалося.
Одного разу на сімейному зібранні тітка Галина, розглядаючи малечу, знову задала те саме питання:
— Віро, ну скажи мені, у кого ж ці діти такі руді? — підморгнула вона, не підозрюючи, що заводить стару розмову знову.
Віра зітхнула і ледь помітно посміхнулася:
— Тітко Галю, ну скільки можна? Я ж вам уже казала, що це мій колір. Просто фарбуюся в чорний, бо він мені більше до вподоби.
Тітка не відступала:
— Ну як це так? Ти ж руденька, чого ж фарбуватися? Руде волосся — це ж так гарно, а ти все життя з тим чорним ходиш. А діти… ну, знаєш, вони ж як дзеркало!
Віра змовчала. Вона чула подібні коментарі від мами, подруг, навіть від співробітниць на роботі. Кожен, здається, мав свою думку про її вибір кольору волосся, і жодна з цих думок не давала їй спокою.
Повернувшись додому після чергової зустрічі з родичами, Віра зайшла в кімнату до чоловіка. Ігор, розслабившись у кріслі, читав газету. Він підняв очі на дружину і зрозумів, що щось її турбує.
— Ігоре, ти мене підтримуєш, правда? — запитала вона, сідаючи поруч.
Чоловік відкинув газету і уважно подивився на неї.
— Звичайно, Віро. Що трапилося? Знову ці питання про руде волосся?
Віра лише кивнула, намагаючись стримати сльози.
— Я втомилася, Ігоре. Кожен раз, коли бачать дітей, починаються ті ж самі запитання. І я не знаю, що їм відповідати. Навіщо їм це знати? Наче моє волосся — це якась велика загадка.
Ігор обняв дружину, притиснув її до себе.
— Ти ж знаєш, що це не важливо. Це твоє рішення, і ніхто не має права втручатися. Ти гарна така, яка ти є. І якщо ти хочеш залишитися брюнеткою — будь нею. Не звертай уваги на тих, хто намагається засудити чи нав’язати свою думку.
Віра вдихнула глибше. Вона знала, що Ігор правий, але все одно ці думки не давали їй спокою.
Минуло кілька днів, і одного разу Віра отримала повідомлення від своєї подруги Марини:
— Віро, давай зустрінемося в кафе, треба поговорити.
Зустрівшись з Мариною, вони замовили каву і зайняли столик біля вікна. Марина, подивившись на Віру, одразу зрозуміла, що її щось гнітить.
— Ти що, знову про волосся думаєш? — запитала вона, не приховуючи свого цікавості.
— Так, уявляєш. Всі ці розмови мене просто дістали. Я б і радістю залишила все як є, але вони не дають мені спокою.
Марина посміхнулася.
— Знаєш що, Віро? У наш час всі божеволіють на зовнішності. Але чи це справді важливо? Я думаю, що ти маєш робити те, що робить тебе щасливою. Якщо ти хочеш залишатися брюнеткою — залишайся. Якщо колись вирішиш повернутися до свого натурального кольору — це також буде твоїм вибором.
Віра задумалася, вдивляючись у вікно. Вона зрозуміла, що правда в простих словах. Все це — лише зовнішні речі, які не мають жодного значення перед тим, як ти почуваєшся всередині.
Вона повернулася додому того дня з ясністю в голові. Нехай люди кажуть, що хочуть. Вона вирішила залишатися собою, не зважаючи на чужі думки. Врешті-решт, це її життя, і вона має право бути такою, якою хоче.
Наступного ранку Віра підійшла до дзеркала, провела рукою по гладких чорних пасмах і посміхнулася своєму відображенню. “Я брюнетка,” — подумала вона. І це рішення було її, і лише її.
