— От, тітонько Валю, на весіллі познайомитеся з цікавим чоловіком… Адже як буває: прийшов на чуже весілля і знайшов собі когось…
— Та що ти, Світланко, в мої-то роки… не шукаю я давно нікого, стара я…
Світлана, майстриня салону краси, куди зрідка заглядала Валентина Петрівна, відійшла на крок і осудливо подивилася на клієнтку.
Треба сказати, що Валентину Петрівну знала давно й ставилася як до доброї знайомої.
— Тітонько Валю, це що за слова? Ви остерігайтеся таких слів, а то ж і справді старість вас наздожене.
— Світланко, але ж молодість давно пішла, мені за шістдесят, страшно сказати: шістдесят три вже.
— Перестаньте на себе наговорювати! Ви дуже навіть приваблива жінка! Ну погляньте на себе! — Світлана поправила зачіску своїй клієнтці.
– Сивину зафарбували, стрижку зробили, гляньте, каштановий як вам личить… а ваші очі… вони ж блакитні…
Валентина зніяковіла.
— Ти мене в фарбу вженеш, гаразд, умовила, але щодо «знайти когось» — це вже не для мене.
— Ох, тітонько Валю, не цінуєте ви себе, — зітхнувши, сказала майстриня й зняла накидку. — Готово! Не забудьте гарну сукню…
— Костюм у мене… бірюзового кольору…
— О-оо, класно буде. Ну, удачі вам, вище голову!
З самого ранку в будинку Василенків метушня. Христина стояла перед дзеркалом, вишукуючи огріхи в макіяжі.
— Христинко, та все нормально, — заспокоювала подружка Ганна, — виглядаєш — супер. Давай краще ми тебе сховаємо, а то скоро ж наречений приїде.
Христина, поправивши світло-русяве пасмо, здивовано подивилася на подругу.
— Навіщо? Від Артема чи що ховати?
— Ну так, традиція така. Ми там на сходах викуп візьмемо, конкурси різні проведемо, а коли до квартири увійде, нехай ще й тебе пошукає.
— Дівчата, а замість нареченої іншу «наречену» нареченому підсунемо! — запропонувала Галина Семенівна, бабуся Христини.
— Навіщо? — злякалася наречена.
— А це щоб розіграти його, нерви полоскотати. Увійде він до твоєї кімнати, а там, наприклад… та он хоч Валентина… ми їй на голову ще й накидку, наче фату зробимо, от і буде конфуз…
— А що, Христинко, давай, розіграємо Артема, нехай понервує перед реєстрацією.
— Та не хочеться, щоб нервував, — злякалася наречена.
— Та це ж жартома!
— Ва-алю, — Галина Семенівна покликала свою двоюрідну сестру, — йди сюди, справа є.
Валентина Петрівна з зачіскою та в бірюзовому костюмі виглядала урочисто, видно, що готова разом із гостями їхати до РАЦСу.
— Нареченою будеш! — оголосила Галина Семенівна.
— Знущаєшся чи що? — Валентина відсахнулася.
— Та це жартома. Зараз наречений приїде, а ми пожартуємо з нього, замість Христини в її кімнаті ти сидітимеш…
— Та чому я-то? Ти сама можеш нареченою побути.
— Валю, тобі важко чи що? Я он з місця піднятися толком не можу, ноги болять, а тобі тільки й діла — з кімнати вийти. От, мовляв, хлопці, помилилися ви, тож шукайте наречену в іншій кімнаті.
— Правда, тітонько Валю, побудете там, розіграємо нареченого та його свідка, — запропонувала Ганна, а Христина підтримала її.
Весільний кортеж уже під’їжджав до будинку Василенків.
Наречений, при повному параді, перемовлявся зі своїм свідком Сергієм.
— А чого іншої подружки не знайшлося? — спитав Сергій, згадавши свідка Ганну.
Артем знизав плечима.
— Ну, так Ганна з Христиною зі школи дружать. А тобі не подобається чи що?
— Та гаразд, зійде, — погодився Сергій.
В’їхали на подвір’я, залишили машини й попрямували до під’їзду.
— Я тут побуду, — сказав водій просторої іномарки.
Його машина, хоч і не нова, але ідеально підходила для нареченого й нареченої.
— Та ходімо з нами, — покликав Артем, подивитеся, як ми «прориватися» будемо.
— А-аа, ну так, зараз вас випробовуватимуть, — здогадався водій.
Він неквапливо пішов за ними.
До четвертого поверху на кожних сходах (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) стояли родичі або подружки нареченої, і кожні сходи давалися насилу, гості загадували загадки, просили викуп і тим самим усе більше розпалювали нареченого та свідка.
Покоління батьків посміхалося, терпляче просуваючись уперед і всіляко допомагаючи нареченому.
Нарешті свідок першим прорвався до квартири й з передпокою, відчинивши двері навстіж, крикнув:
— Артеме, давай швидше, я тримаю!
І коли гості опинилися в квартирі, пройшли до зали, де був накритий стіл для фуршету — якраз перед РАЦСом (а саме гуляння передбачалося в кафе) — нареченої там не виявили.
— А де ж наша красуня наречена? — спитали гості.
— А ось пошукайте тепер! — відповіла Ганна, поглядаючи на нареченого та дружка.
— Та зараз знайдемо! — Свідок Сергій показав на зачинену кімнату. — Та вона у своїй кімнаті! Точно там!
— Почекай, — Артем попросив Сергія відійти вбік і, трохи хвилюючись, пішов до спальні, впевнений, що його Христина там.
— Ні-ні-ні, спочатку викуп! — Закричали подружки.
— Знову викуп?! Та ви нас витрусили! — Обурився Сергій і поліз у внутрішню кишеню піджака.
Артем нарешті відчинив двері й увійшов. Але тут же вискочив із кімнатки.
— Втікаєш? — розсміялися родичі нареченої. — Ну вже ні, давай назад, там твоя наречена.
— Це не Христина, мене обдурили, немає там Христини, — розгублено сказав наречений.
Слідом вийшла Валентина Петрівна.
На її каштановому волоссі — легка накидка (залишок білого тюлю). Вона зніяковіло усміхалася.
Хтось із гостей схопив її за руку й підвів до нареченого.
— Ось твоя наречена!
— Це не моя наречена! Викуп взяли?! Давайте Христину! — Сказав наречений.
— Ви кого нам підсунули? — закричав Сергій. Розпалений викупом і самою обстановкою, він зверхньо глянув на Валентину Петрівну. — Заберіть назад, вона ж стара!
На секунду всі замовкли. Валентина Петрівна зніяковіла, навіть рум’янець виступив на щоках:
— Ну так і є, стара я, — відповіла жінка й звернулася до нареченого:
— Артеме, ти пошукай краще, вона ж тут, нікуди не втекла.
І раптом позаду гостей, майже у дверях, почувся голос:
— Сам ти старий! — Крізь натовп протиснувся водій весільної машини.
Це був двоюрідний дядько нареченого. Це його напередодні попросили сісти за кермо, щоб відвезти молодих до РАЦСу й покатати, бо дядько Юра водій досвідчений, хоч і на пенсії.
— Мені подобається наречена, — сказав він чи то жартома, чи то серйозно й підійшов до розгубленої Валентини, — я беру!
І він узяв жінку за руку. Гості, ошелешені непередбаченою (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) затримкою, нагородили оплесками.
Майбутня теща підштовхнула Артема до іншої кімнати й шепнула:
— Бери давай її, та поїхали до РАЦСу.
Артем безперешкодно вивів наречену з кімнати, вона й сама зачекалася й неабияк перехвилювалася.
Під гамір усі вийшли на вулицю, зайняли машини.
Юрій Едуардович (так звали водія весільного автомобіля) особисто провів Валентину Петрівну до мікроавтобуса.
— Дякую, — шепнула вона, — кажуть же, не в свої сани не сідай, а я на старості літ нареченою прикинулася, а дарма. Хоч і жартома…
— Ви не стара. — Упевнено сказав він. — Ви жінка приваблива, я б сказав — красива, але дуже скромна.
Гості веселилися.
Але на самому початку весільного вечора Юрій Едуардович хвилини дві говорив зі свідком.
Сергій і по життю такий — любить себе вільно поводити. Слова водія машини сприйняв спочатку легковажно.
Але Юрій Едуардович знайшов, що сказати, і хлопець підійшов до Валентини Петрівни.
— Вибачте, я не хотів, це на емоціях вийшло, — зізнався він.
— Я не ображаюся, — відповіла жінка, розумію, що жарт. Та й втомилися ви, перехвилювалися…
Наприкінці вечора Юрій Едуардович і Валентина Петрівна, присівши, мирно розмовляли.
— Ви, Валечко, ніколи більше не наговорюйте на себе. А то цей «молодий перець», — він кивнув у бік свідка Сергія, — ляпнув, а ви погоджуєтеся… молода ви ще. І взагалі, старих жінок не буває.
— А які бувають? — спитала Валентина.
— Мудрі, душевні… й красиві.
За законом жанру, напевно, вони мали б одружитися. Юра й Валя. Адже близького віку.
До того ж вона вдова, він давно розлучений, та так і не знайшов другу половинку. Але не сталося.
Вони просто спілкуються, можна сказати, дружать. А жити під одним дахом — це хіба обов’язково? Хоча, хто знає, може й так бути.
Коли вкотре Валя прийшла до своєї улюбленої майстрині, розповіла їй цю історію й пообіцяла.
— Знаєш, Світланко, вже двоє людей категорично заборонили називати себе «старою». Це ти й Юрій Едуардович. І я вирішила дослухатися. Краще буду душевною, мудрою й красивою!
