Мені 34 роки, 3 роки працювала в компанії, влаштувалася туди по знайомству. Подруга запросила мене до себе в помічники, витягла мене з декрету, виховувала я двійнят та старшу доньку. Досвід у мене був невеликий, зарплата в цій компанії пристойна, умови праці гарні.
Через рік вона пішла в декрет, і через кілька місяців з нею розпрощалися через непотрібність, мовляв, ти нам не потрібна, у нас є вже людина, замість неї взяли обслуговувальну компанію. Я працювала, працювала, періодично у керівництва постало питання про скорочення моєї вакансії через непотрібність і останні роки 2 я жила в підвішеному стані, боячись, що зі мною так само розпрощаються.
Три місяці тому у мене з’явилося нове керівництво в особі 2 осіб (команда), за 2 роки це вже 4 керівництво (попередні не прижилися, їх прибирали). Почали ми працювати, все було нічого, але в якийсь момент у нас стали натягнуті стосунки, мене поставили перед фактом, що додадуть роботи.
При цьому до зарплати додавали невелику премію (наполовину менше того, що я попросила) і те, вона розраховуватиметься виходячи з того, як вчасно я складатиму документи, звіти, адже я їм не знайома людина, і вони не знають, з ким мають справу. Мені стало прикро, що зі мною так роблять.
Для мене це були б нові обов’язки, при цьому з мене прибирати не надто щось хотіли. На емоціях розцінила всю цю ситуацію як виживання мене із компанії, великим навантаженням. Написала заяву, ми обопільно розійшлися.
І ось тут почалося саме копання. Я не можу спати, я звинувачую себе за свій необдуманий вчинок, працювала б собі та працювала. Я розумію, що неправильно розцінила ситуацію, що, можливо, це був шанс набратися досвіду. І я впоралася б з усіма завданнями, може, треба було трохи переглянути, правильно розподілити роботу.
Після написання заяви я зрозуміла, що справді я не була задіяна на повну силу, їхня правда. Але в останній день звільнення, я натякнула, що можна залишитися, мені сказали, що ні, процес вже запущений. Я пішла.
Тепер шкодую. Не знаю, як бути далі, не впевнена в собі, боюся, що роботу не знайду таку ж, а буде гірша і зарплата та умови. Весь час докоряю собі за те, що не правильно оцінила ситуацію. Я не достатня розумна, коли розмовляю з людьми (особливо з керівництвом), боюся сказати щось не так, у результаті плутаються думки і говорю невпопад.
Як піду на співбесіду? Страх не дає мені спокійно жити. Тепер переживаю, чи все робила на роботі правильно, знаю, були помилки. А якщо щось не так, то обговорюватимуть, говорити про мене. Як складно, не можу з собою впоратися, розумію, що маю йти далі, але самооцінка моя нижча за нуль.
Як з нею жити щось? Діти маленькі, 4 роки та старша дочка, треба ставити їх на ноги, а сил немає. Чоловік не бере участі у вихованні, перебуває на заробітках, приїжджає раз на 3 місяці.
Є в мене ще підробіток невеликий, 3 рази на тиждень вечорами, якийсь час врятує, а як бути з роботою? Боюся йти на співбесіди, зганьбиться своєю недосвідченістю, а може піти руками працювати (у сферу краси, манікюру, педикюру).
Хоча теж досвіду нема, кому така потрібна? Не знаю, як вийти із цього стану? Як не думати про старе місце роботи?
О 4-й годині ранку, прокинулася через думки про неї, що не проявила себе, не правильно щось зробила, показала себе не з гарного боку, і взагалі, не вмію будувати стосунки з людьми, спілкуватися, з друзів, одна подруга.
Мені іноді хочеться сховатися від усіх і не вилазити, жахливі відчуття. Не можу ні спати, ні спокійно жити.
