Мені 26 років. Я заміжня. Знаходжуся у відпустці по догляду за дитиною (синові 2 роки). Я не відчуваю себе дорослою людиною, відповідальною за себе, сім’ю, дитину, тому що моя мама постійно в цьому житті присутня і, як на мене, керує нею.
З мамою стосунки завжди були дружні, близькі, довірчі. Будь-які питання завжди з нею обговорювала.
Напевно, тому вона зараз вважає нормою постійно щось радити і повчати. Вона весь час за все переживає, дзвонить щодня багато разів.
Намагається контролювати все, починаючи від того, чи добре я поїла, закінчуючи вибором велосипеда для онука. До заміжжя це не напружувало, але зараз дуже дратує, зокрема мого чоловіка.
Розумію, що треба менше їй про все розповідати, але ж хочеться ділитися новинами, радощами тощо. Мама не може відчувати бруд, не бачить, що робити доречно, а що ні, а мені натякнути і тим більше сказати незручно.
Це її образить, а образити рідну людину, яка стільки для мене зробила, я не хочу і не буду. Але отримувати нескінченні повчання дуже важко, не ходити гуляти більше ніж на годину — дитина ж замерзне (а потім ще під час прогулянки дзвонитиме і перевірятиме, як довго гуляємо, чи теплий ніс) тощо.
Або невдоволення, якщо ви купите той велосипед, а він мені не подобається, я все одно куплю інший і мій онук їздитиме на найкращому, а не на цій небезпечній розвалюсі. А якщо розкажеш про якісь успіхи (дитина сіла, пішла, сказала перше слово), то у відповідь отримаєш лише чергову порцію настанов, щоб ми краще стежили за дитиною.
Також вона весь час записує нас до лікарів, роздруковує мені якісь статті, потім починає читати лекції з прочитаного тощо. Якщо я делікатно говорю, що такої її надто активної допомоги не потребую – мама ображається і каже, що нічого поганого ж не робить і бажає мені тільки добра.
Підкажіть, що робити? Як зменшити її присутність у нашому житті?
І показати, що ми самі розуміємо, що за дитиною потрібно стежити, її треба годувати і перевіряти, чи не замерз він? Відчуваю, терпець чоловіка на межі, та я й сама ось-ось зірвусь.
