Мою подругу звати Лариса. Вона працює у маленькому, затишному магазинчику подарунків, розташованому в центрі великого торгового центру.
Магазинчик схожий на казкову скриньку, де кожен куточок наповнений красивими і витонченими речами: мило у вигляді цукерок і фруктів, маленькі статуетки, блискучі прикраси, різнокольорові свічки. Все тут виглядає, як в казці, і приваблює не лише дорослих, а й дітей, які заходять у магазин разом зі своїми батьками.
Але, як це часто буває, дитяча цікавість не завжди приносить радість. Лариса часто бачила, як маленькі діти, захоплені яскравими фарбами і блискучими вітринами, починали торкатися всього, що тільки бачили. Вітрини магазину, які мали завжди бути ідеально чистими, страждали від дитячих пальчиків, які залишали на склі сліди. Але найгірше, що деякі діти навіть облизували ці вітрини.
— Це просто неможливо! — розповідала мені Лариса одного вечора після роботи, коли ми зустрілися на каву. — Мами дивляться на своїх дітей, а потім просто відвертаються, ніби не бачать, як їхні малюки торкаються всього на своєму шляху. Вони навіть не роблять зауваження, коли діти починають облизувати вітрини!
Лариса добре знала, що власник магазину був дуже вимогливим. Він часто надсилав своїх людей, щоб перевірити роботу продавців і чистоту вітрин. Кожен слід на склі, кожна пляма могла обернутися штрафом для персоналу.
— Мене вже оштрафували за брудне скло, — зі смутком продовжувала Лариса. — А штрафи, знаєш, віднімаються із зарплати, і це зовсім не приємно. Що ж мені робити?
Одного вечора, після чергового важкого робочого дня, Лариса подумала про вихід із ситуації. Вона вирішила застосувати трохи незвичний, але дієвий метод.
— Я вдома взяла рукавички, на ганчірочку вичавила гіркий перець і наступного ранку перед відкриттям магазину протерла цією ганчірочкою вітрину, — із загадковою посмішкою розповіла вона. — Розводи були невеликі, я їх спиртом підтерла трохи. Все вийшло чудово!
Наступного дня у магазині знову з’явилися мами з дітьми. Одна дитина, років трьох, підбігла до вітрини і почала активно торкатися її руками.
Мама стояла поруч, обираючи подарунок, зовсім не звертаючи увагу на свою дитину. Малюк кілька разів лапав вітрину руками, а потім вирішив, як завжди, облизати скло.
І тут сталося те, що Лариса й очікувала: дитина підскочила від несподіваного гіркого смаку і голосно заплакала.
— Що таке? Що сталося? — мама одразу кинулася до дитини.
— Не можна так робити, не можна облизувати вітрину! — швидко пояснила Лариса, намагаючись приховати усмішку.
Відтоді у магазині більше не було проблем із дітьми, які облизували вітрини. Мами стали уважніше стежити за своїми малюками, тримали їх ближче до себе і пояснювали, що так робити не можна.
— За тиждень так п’ять дітей попалися, — розповідала Лариса. — Але тепер усі мами нарешті розуміють, що їхнім дітям потрібно стежити за собою. І навіть якщо мені доведеться кожну зміну протирати вітрину перцем, я готова це робити.
Вона посміхнулася, розуміючи, що її маленька хитрість дала добрий результат. І хоча метод був незвичний, Лариса відчувала, що це справжній урок не лише для дітей, а й для їхніх батьків.
— А як ти думаєш, правильно я вчинила? — запитала вона мене, коли ми допивали каву.
Я задумалася на мить, розуміючи, що ситуація непроста. З одного боку, це був сміливий крок, а з іншого — він змусив батьків звернути більше уваги на своїх дітей.
— Знаєш, Ларисо, можливо, твій метод був незвичним, але іноді такі методи потрібні, щоб люди зрозуміли, що їхня поведінка має наслідки, — відповіла я. — І якщо це допомогло тобі зберегти роботу і навчити батьків бути більш уважними, то чому б і ні?
Лариса полегшено зітхнула, розуміючи, що вона зробила правильний вибір. І, можливо, саме цей досвід допоможе іншим зрозуміти, що кожен маленький вчинок має значення, особливо коли мова йде про виховання дітей.
