— Твоїй мамі зараз дуже погано. Хочеш її врятувати? — раптом спитав він. — Т-так… А ти звідки знаєш? — відсахнулася дівчина. — Це неважливо. Хапай он ті ампули з експериментальним препаратом, тримайся за мене і нічого не бійся! — скомандував незнайомець. — Швидше, Ніно, бо ми її втратимо

Відтоді, як Ніночка вступила до медичного і поїхала до столиці, Галина Михайлівна залишилася у своїй квартирі зовсім сама.

Чоловік її, Роман, давно майнув до іншої — рівно в той момент, коли зрозумів, що дружина почала хворіти і більше не зможе цілодобово його обслуговувати.

Заради цього комфорту він, правду кажучи, колись і женився. А Галина?

Галина всю себе віддала єдиній донечці. Поки дитина була поруч, жінці здавалося, що вона має крила.

Але як тільки Ніна поїхала вчитися (про що мати так довго мріяла!), на душу раптом лягла важка, холодна пустка.

З самотністю прийшло й усвідомлення віку. Почало пустувати серце — то коле, то тисне. Та доньці вона ні пари з вуст: нащо дитині голову забивати, хай вчиться!

Галина просто жила надією: ось Ніночка закінчить університет, повернеться до рідного міста, вийде заміж, подарує їй онука чи онучку.

І тоді хата знову наповниться сміхом, усе піде по новому колу, з’явиться маленька людина, якій бабуся буде до зарізу потрібна. І в житті знову з’явиться сенс.

Тим часом Ніна вчилася так, що аж іскри летіли. На старших курсах дівчину з головою затягнуло в лабораторні дослідження.

Разом із такими ж фанатиками вона просиджувала в університетських підвалах до глибокої ночі, тестуючи нові препарати. Бувало, що й спала прямо там, на кушетці, забуваючи про час і про те, що за сотні кілометрів, у маленькій кімнатці, на її дзвінок чекає мама.

Одного вечора Галина Михайлівна повернулася з роботи страшенно втомлена, але… з якоюсь дивовижною легкістю на душі.

У них в управлінні з’явився новий співробітник, поруч із яким вона раптом згадала геть забуте відчуття — вона жінка!

Павло Ілліч то шоколадку до чаю принесе, то комплімент такий теплий скаже, що аж щоки червоніють. Це було так незвично і так приємно.

А за якийсь час він підійшов до неї і тихо, але впевнено сказав:

— Галю… Ти така гарна жінка. Вибач, що я так жену коней, але ж ми з тобою не підлітки. Виходь за мене! Я давно сам, уже й не думав, що колись захочу ділити з кимось життя. А зустрів тебе — і зрозумів: ось вона, моя людина.

— Павле, та я навіть не знаю, що сказати… — розгубилася Галина, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг. — Мені треба подумати.

— Подумай, Галочко. Тільки благаю, не тягни довго, — усміхнувся він.

Від цих слів її серце забилося так лунко, ніби їй знову вісімнадцять.

Додому вона не йшла, а летіла. Вперше за стільки років вона почувалася не просто «мамою Ніни», а бажаною, цікавою жінкою. Але вдома радість почала тьмяніти під тягарем сумнівів.

«А що скаже дитина? Чи зрозуміє? Чи не вирішить, що я її зрадила?» — ці думки, мов оси, роїлися в голові.

Галина звикла класти своє життя до ніг доньки. І тепер, коли Ніна була так далеко, мати почувалася винною навіть за саму думку про власне жіноче щастя.

Вона довго сиділа на темній кухні, дивлячись у вікно. Взяла телефон, щоб набрати Ніну… і поклала назад. Ні, не зараз.

«Та куди мені заміж? Життя минуло, здоров’я нема… Тільки людей смішити. Нічого з того не вийде», — шепотіла вона в темряву, вмощуючись у ліжко. Страх розчарування боровся з відчайдушним бажанням тепла.

Вона довго крутилася, аж поки не провалилася в важку дрімоту. І раптом — різкий біль за грудиною. Такий, що ні вдихнути, ні видихнути.

«От і все… А я ще заміж зібралася, дурна стара… Як же там моя Ніночка без мене буде? А Павло… Боже, як же шкода, що все саме так закінчується…» — це були останні свідомі думки Галини Михайлівни.

У ту саму мить, за сотні кілометрів звідти, Ніна різко розплющила очі.

Їй наснився кошмар: мамі погано!

Вона озирнулася — навколо знайомі стіни лабораторії. Заснула прямо за столом. Але стоп… Поруч стояв якийсь хлопець у білому халаті. Ніна ніколи раніше його тут не бачила.

— Твоїй мамі зараз дуже погано. Хочеш її врятувати? — раптом спитав він.

— Т-так… А ти звідки знаєш? — відсахнулася дівчина.

— Це неважливо. Хапай он ті ампули з експериментальним препаратом, тримайся за мене і нічого не бійся! — скомандував незнайомець. — Швидше, Ніно, бо ми її втратимо!

Ніна, сама не розуміючи як, схопила ліки і вчепилася в його руки. А він міцно пригорнув її до себе.

— Тримайся!

І раптом… з-під його халата розгорнулися великі білі крила. Змах — і вони полетіли з такою швидкістю, що перехопило подих.

Мить — і вони в маминій квартирі. Галина Михайлівна лежала на дивані, бліда, без ознак життя.

— Але ж цей препарат ще не пройшов клінічних випробувань! Так не можна! — запанікувала Ніна.

— Можна. Я обіцяю, що все спрацює. Коли я щось обіцяю, то так і буде! — відрізав хлопець. — Давай!

Ніна послухалася. Ввела ліки. Мамині вії ледь здригнулися, вона розплющила очі:

— Доню? А як ти тут…

Але хлопець підхопив Ніну, і вони миттю розчинилися в повітрі.

Повернувшись до лабораторії, дівчина ледь встигла запитати:

— Хто ти такий?

— Я твій янгол. Звати Андрієм. Я просто не міг тебе лишити в біді, бо в тебе ж нікого, крім неї, немає… Будь щаслива, Ніно! — він тепло усміхнувся, і його постать розтанула в повітрі.

Зранку Галина Михайлівна прокинулася такою бадьорою, якою не почувалася вже років десять.

«Який же дивний, але світлий сон мені наснився! Треба буде Ніночці розказати. А заодно і про те, що я таки виходжу заміж за Павла!» — радісно подумала вона.

Ніна теж прокинулася в лабораторії. Сонце било прямо в очі.

«Треба ж, уві сні маму врятувала… До чого б це?»

Раптом у двері постукали. Вона відкрила.

На порозі стояв хлопець.

— Доброго ранку! Це ж лабораторія кафедри? Я новенький, мене сюди на практику направили. Ой, у вас там щось розбилося, давайте допоможу прибрати! Мене, до речі, Андрій звати. А вас?

Ніна стояла ні в сих, ні в тих. Перед нею був точнісінька копія її нічного рятівника! Тільки без крил.

— Ніна… — ледь чутно видихнула вона.

У цю мить задзвонив телефон. «Мама».

— Ніночко, дитино, мені такий сон неймовірний снився! А ти коли приїдеш? Бо в мене тут такі новини!

— Скоро, мамусю! Прямо на ці вихідні приїду! — відповіла дівчина, не зводячи очей з Андрія, який приязно їй усміхався. В його очах світилося те саме тепло, що й уві сні.

А коли Андрій дізнався, куди вона їде, радісно вигукнув:

— О, так я ж родом звідти! Там мої батьки живуть. Може, разом поїдемо?

Поки вони їхали в нічному потязі, проговорили до самого ранку. Здавалося, ніби знають одне одного все життя.
Іноді нам здається, що все, кінець.

Життя добігає кінця, здоров’я сиплеться, а попереду лише сірі будні. А потім — раз! — і ніби чийсь невидимий ангел змахує крилом над твоєю долею.

Галина Михайлівна вийшла заміж за свого Павла. І, знаєте, всі її болячки кудись як рукою зняло! Мабуть, коли жінку щиро люблять, їй просто хочеться жити.

А яким же було її здивування, коли Ніна приїхала в гості не сама, а з цим світлим і добрим Андрієм. Вони сиділи втрьох на кухні, пили чай, згадували ті свої дивні сни і сміялися.

І тільки Ніна, прибираючи з маминого дивана, знайшла маленькеу, сліпучо-білу пір’їнку.

Звідки вона взялася в хаті, де зроду не було птахів — хтозна. Але дівчина лише загадково усміхнулася і сховала його собі на згадку.

Життя триває.

***

А як ви вважаєте, любі читачі, чи справді існують невидимі сили, які в найскладніший момент простягають нам руку допомоги, чи це просто щасливий збіг обставин?