Свого нещасного Сергійка вона (о, жах!) часом годує замовленою піцою. І проти шаурми нічого не має. Зате голубці, його улюблені ще з дитинства, принципово не крутить — хоч Ганна їй сто разів про це нагадувала! Хитра Наталка навіть пельмені не ліпить, а купує в супермаркеті

— Ой, Свето, знову моя невістка відзначилася… — Ганна звично зітхнула, спираючись на сусідський паркан.
За її словами, дружина сина не вміла геть нічогісінько, а те, що вміла, робила казна-як.

Поради й нотації свекрухи Наталя завжди вислуховувала з незворушним обличчям. Іноді кивала, але ніколи — чуєте, жодного разу! — не робила так, як їй казали.

Свого нещасного Сергійка вона (о, жах!) часом годує замовленою піцою. І проти шаурми нічого не має.

Зате голубці, його улюблені ще з дитинства, принципово не крутить — хоч Ганна їй сто разів про це нагадувала! Хитра Наталка навіть пельмені не ліпить, а купує в супермаркеті.

А замість варення крутить компоти. Каже, так практичніше: варення ніхто не їсть, а компоти взимку йдуть на ура.

Але найприкріше те, що Сергійко в усьому її слухає! Магазинні пельмені йому, бачте, смакують, варення він не хоче, а від голубців відмовляється.

Бідна жінка й подумати не могла, що її єдиний син у шлюбі перетвориться на такого підкаблучника. Вона ж його зовсім інакше виховувала!

Хотіла, щоб він був головою сім’ї, сам бюджет ділив, сам вирішував, куди у відпустку їхати. А Наталя його притисла. Скрізь зі своєю думкою лізе.

Невістка в Ганни спокійна, мов плесо. Жодного разу вони не сварилися, навіть голосу не підвищували. Наталя, як той кіт Васько: слухає, та їсть. Усе одно зробить по-своєму.

Ганна лютує і Світлані скаржиться. А сусідка, точнісінько як та Наталка, слухає та киває. А Ганні ж так хочеться, щоб їй поспівчували! Щоб пообурювалися разом із нею! Чи хоч би пораду якусь дали.

— Ніякого життя від цієї щебетухи! — бідкалася Ганна. — Пішла вчора із Сергієм яблука на компот збирати, так вона половину забракувала! Биті, каже, червиві, надкльовані. Я їй пояснюю: яка різниця, це ж на компот! Але куди там…

Світлана, звично кивнувши, далі сапала бур’яни на своїх грядках.

— Син від неї вже з розуму сходить, — вела далі Ганна.

— Звідки ти це взяла? — нарешті озвалася сусідка. — Сама ж учора казала, що син нічого не помічає і ходить задоволений.

— Та він просто не зізнається! — махнула рукою Ганна. — Робить вигляд, що все добре, аби я не нервувала. Але ж я відчуваю. Материнське серце не обдуриш!

Світлана відкинула вирвану траву на акуратну купку біля паркану, розігнула спітнілу спину й струснула втомленими руками.

— Кажеш, не пощастило тобі з невісткою? — з ледь помітною усмішкою перепитала вона.

Голос у Світлани був трохи грубуватий, басистий. Сама вона — жінка висока, статна. Ганна подумки жартома називала її «Статуєю Свободи». Тільки замість смолоскипа у Свети — сапа, а замість корони — синьо-зелена хустка.

У молодості дівчата вважали її негарною. Потайки підсміювалися і за конкурентку ніколи не мали. Не було у Свети млосного погляду, ідеальних губ чи осиної талії, якими зводили з розуму сільських кавалерів.

Але в старших класах Світлана почала підфарбовувати очі, носити сукні й накручувати довге волосся в локони.

Дівчата з її старань знову реготали, а закороткі спідниці дружно засуджували.

Після школи місцеві красуні одна за одною повискакували заміж. Ганна від подруг не відставала: прийняла пропозицію від, як тоді здавалося, хорошого хлопця. Зʼявився на світ Сергійко.

А далі сімейне життя пішло шкереберть: чоловік гуляв, удома майже не бував і з дитиною не допомагав.

А от Світлана вийшла заміж аж після інституту. Найпізніше з усіх. Але коли Ганна дізналася, за кого, — ледь не зомліла. Від заздрощів.

Непоказна Света відхопила Кирила Громозду! Син місцевого «шишки» вважався найзавиднішим женихом, за ним дівчата табунами бігали, і раптом… Довго Ганна з подругами перемивали кістки цьому дивному шлюбу.

Пророкували, що Кирило довго не витримає: або зап’є, або до іншої піде.

Чи просто гулятиме направо й наліво.

Не вгадали. Не запив, не пішов і не загуляв. І досі живуть душа в душу в будинку, який Кирило збудував. Збудував саме так, як хотіла «його Світланка».

— Не пощастило, — підтвердила Ганна. — Ой як не пощастило, Світлано!

— Ну, раз вона така погана, що аж син від неї з розуму сходить, то віддайте її нам! — раптом запропонувала сусідка.

Ганна аж рота відкрила від здивування.

— Як це «віддайте»? — не зрозуміла вона. — Вона ж Сергійкова дружина!

— Так він же з нею не щасливий, — нагадала Світлана.

— Ну… так, — навіщось підтвердила Ганна.

— І тобі вона поперек горла, так?

— Так.

— Заважає?

— Заважає.

— Вигнати її хочеш?

— Хочу.

— Матері в неї немає? — продовжувала допит Світлана.

— Немає.

— Братів-сестер теж. Повертатися їй нікуди?

Ганна зовсім розгубилася.

— Виходить, що так, — обережно кивнула вона.

— Тобто нікому Наталка не потрібна?

Ганні стало якось моторошно. Ніяк вона від Світлани такого цинізму не очікувала.

— Може, й потрібна, — невпевнено пробурмотіла вона.

— Кому ж?

— Сергієві моєму.

— Ти ж сама кажеш, що він страждає. Ти це материнським серцем відчуваєш, — знову натиснула Світлана.

— Я-то відчуваю, але ж він сліпий! Йому ця Наталка потрібна, — нервово залепетала Ганна. — І взагалі, тобі вона нащо?

— Як нащо? Микиту свого одружу, — не кліпнувши оком, заявила Світлана. — Старший мій давно вже при сім’ї, а менший усе сам та сам. Наталочка ваша мені дуже до душі. Розумна, роботяща, привітна. Як поговорю з нею, аж настрій піднімається.

— А він погодиться? — ошелешено спитала Ганна.

Світлана засміялася.

— Ще й як! Йому ваша Наталя дуже припала до серця. Він Сергієві твоєму страшенно заздрить. Переживає тільки, що чоловік її не цінує, та й ти, свекруха, поїдом їси. Шкода дівчину!

— Вона що, йому скаржилася?!

Ганна спалахнула. Одразу пригадалося, як вона кілька разів бачила Наталку, що мило розмовляла з сусідським Микитою. А менший у Громоздів — викапаний батько.

Красень, статний, погляд лагідний, голос оксамитовий. У такого закохатися — раз плюнути. А що, як Наталка й плюнула? На всі причіпки, докори й холод. Плюнула і закохалася?

— Ні, вона у вас вихована, — заспокоїла Світлана. — І про тебе, і про Сергія завжди тільки хороше каже. Але ж нас не обдуриш. Ми сусіди, все бачимо й чуємо.

Ганна важко ковтнула і спробувала вичавити із себе усмішку.

— Та хіба ж я коли Наталку кривдила, Свето? Я ж до неї як до рідної доньки!

— Ну не знаю, — протягнула Світлана. — Ми з Микитою порадилися і вирішили: дівку у вас треба забирати. Бо пропаде.

І тут Ганні мов крижаною водою облили: вона ж у школі сохла за Кирилом Громоздою! Вона до нього і так, і сяк, а він узяв і на Светці одружився.

Злякалася Ганна. Раз Свєтка змогла такого хлопця собі відхопити й оком не моргнути, то невістку точно забере!

— Дурниці ти, Світлано, говориш! Не так ти мене зрозуміла, от і напридумувала казна-що! — кинулася виправдовуватися Ганна. — Сергій мій Наталку на руках носить! І я її люблю. А те, що побурчу іноді, — так це ж не зі зла. Це я з добрих намірів!

— Сумніваюся, що з добрих, — похитала головою Світлана і чомусь загадково усміхнулася.

— Знаєш що! Не твоє це діло! — пирхнула Ганна. — І Микиті своєму передай: у моїх дітей усе чудово, хай не лізе в чужу сім’ю! Наталку ми вам не віддамо!

Кинувши це, вона прожогом помчала додому.

А там Наталя сама на кухні порається.

— Ой, Наталочко, які ж у тебе пахощі! — ще з порога защебетала свекруха. — Смакоту якусь готуєш! Як же моєму Сергійкові пощастило! Он, аж сусіди заздрять!

Наталя здивовано глянула на свекруху, а потім — на брудний посуд у мийці. Вона вже приготувалася вислухати звичну лекцію про те, що ложки треба мити під час готування, а не після.

— Ох, золота ти в нас дитина, Наталочко! — не вгамовувалася Ганна. — Всі б таку невістку хотіли! Та тільки ти вже наша, зайнята!

Експерт з ідеальної чистоти дивом не помітила ні брудних тарілок, ні крихт на столі. Наталя лише спантеличено знизала плечима.

Посидівши трохи, Ганна завела довгу пісню про те, який Сергійко в неї чудовий. Про всяк випадок. А раптом Світлана таки вирішить втілити свій підступний план? Рятувати молоду сім’ю треба! А хто ж врятує, як не мати?

…Відтоді Ганна частенько підходила до Світланиного паркану, звично спиралася і починала розмову. Але тепер — про те, яка в неї золота невістка і як синові з нею пощастило.

А от у Свети, мовляв, усе попереду. Ще невідомо, кого той Микита в дім приведе. Певно, якусь скандальну нечепуру.

Ну не може ж Світлані двічі в житті так пощастити! Чи може?

Цю кумедну, але таку життєву історію нам переказала наша читачка. Іноді ми починаємо цінувати своїх близьких лише тоді, коли з’являється ризик їх втратити. А мудрі сусіди, як бачимо, здатні не лише солі позичити, а й міцну родину зберегти!

А вам доводилося зустрічати таких винахідливих жінок, як Світлана?