— Ой, Свето, знову моя невістка відзначилася… — Ганна звично зітхнула, спираючись на сусідський паркан.
За її словами, дружина сина не вміла геть нічогісінько, а те, що вміла, робила казна-як.
Поради й нотації свекрухи Наталя завжди вислуховувала з незворушним обличчям. Іноді кивала, але ніколи — чуєте, жодного разу! — не робила так, як їй казали.
Свого нещасного Сергійка вона (о, жах!) часом годує замовленою піцою. І проти шаурми нічого не має.
Зате голубці, його улюблені ще з дитинства, принципово не крутить — хоч Ганна їй сто разів про це нагадувала! Хитра Наталка навіть пельмені не ліпить, а купує в супермаркеті.
А замість варення крутить компоти. Каже, так практичніше: варення ніхто не їсть, а компоти взимку йдуть на ура.
Але найприкріше те, що Сергійко в усьому її слухає! Магазинні пельмені йому, бачте, смакують, варення він не хоче, а від голубців відмовляється.
Бідна жінка й подумати не могла, що її єдиний син у шлюбі перетвориться на такого підкаблучника. Вона ж його зовсім інакше виховувала!
Хотіла, щоб він був головою сім’ї, сам бюджет ділив, сам вирішував, куди у відпустку їхати. А Наталя його притисла. Скрізь зі своєю думкою лізе.
Невістка в Ганни спокійна, мов плесо. Жодного разу вони не сварилися, навіть голосу не підвищували. Наталя, як той кіт Васько: слухає, та їсть. Усе одно зробить по-своєму.
Ганна лютує і Світлані скаржиться. А сусідка, точнісінько як та Наталка, слухає та киває. А Ганні ж так хочеться, щоб їй поспівчували! Щоб пообурювалися разом із нею! Чи хоч би пораду якусь дали.
— Ніякого життя від цієї щебетухи! — бідкалася Ганна. — Пішла вчора із Сергієм яблука на компот збирати, так вона половину забракувала! Биті, каже, червиві, надкльовані. Я їй пояснюю: яка різниця, це ж на компот! Але куди там…
Світлана, звично кивнувши, далі сапала бур’яни на своїх грядках.
— Син від неї вже з розуму сходить, — вела далі Ганна.
— Звідки ти це взяла? — нарешті озвалася сусідка. — Сама ж учора казала, що син нічого не помічає і ходить задоволений.
— Та він просто не зізнається! — махнула рукою Ганна. — Робить вигляд, що все добре, аби я не нервувала. Але ж я відчуваю. Материнське серце не обдуриш!
Світлана відкинула вирвану траву на акуратну купку біля паркану, розігнула спітнілу спину й струснула втомленими руками.
— Кажеш, не пощастило тобі з невісткою? — з ледь помітною усмішкою перепитала вона.
Голос у Світлани був трохи грубуватий, басистий. Сама вона — жінка висока, статна. Ганна подумки жартома називала її «Статуєю Свободи». Тільки замість смолоскипа у Свети — сапа, а замість корони — синьо-зелена хустка.
У молодості дівчата вважали її негарною. Потайки підсміювалися і за конкурентку ніколи не мали. Не було у Свети млосного погляду, ідеальних губ чи осиної талії, якими зводили з розуму сільських кавалерів.
Але в старших класах Світлана почала підфарбовувати очі, носити сукні й накручувати довге волосся в локони.
Дівчата з її старань знову реготали, а закороткі спідниці дружно засуджували.
Після школи місцеві красуні одна за одною повискакували заміж. Ганна від подруг не відставала: прийняла пропозицію від, як тоді здавалося, хорошого хлопця. Зʼявився на світ Сергійко.
А далі сімейне життя пішло шкереберть: чоловік гуляв, удома майже не бував і з дитиною не допомагав.
А от Світлана вийшла заміж аж після інституту. Найпізніше з усіх. Але коли Ганна дізналася, за кого, — ледь не зомліла. Від заздрощів.
Непоказна Света відхопила Кирила Громозду! Син місцевого «шишки» вважався найзавиднішим женихом, за ним дівчата табунами бігали, і раптом… Довго Ганна з подругами перемивали кістки цьому дивному шлюбу.
Пророкували, що Кирило довго не витримає: або зап’є, або до іншої піде.
Чи просто гулятиме направо й наліво.
Не вгадали. Не запив, не пішов і не загуляв. І досі живуть душа в душу в будинку, який Кирило збудував. Збудував саме так, як хотіла «його Світланка».
— Не пощастило, — підтвердила Ганна. — Ой як не пощастило, Світлано!
— Ну, раз вона така погана, що аж син від неї з розуму сходить, то віддайте її нам! — раптом запропонувала сусідка.
Ганна аж рота відкрила від здивування.
— Як це «віддайте»? — не зрозуміла вона. — Вона ж Сергійкова дружина!
— Так він же з нею не щасливий, — нагадала Світлана.
— Ну… так, — навіщось підтвердила Ганна.
— І тобі вона поперек горла, так?
— Так.
— Заважає?
— Заважає.
— Вигнати її хочеш?
— Хочу.
— Матері в неї немає? — продовжувала допит Світлана.
— Немає.
— Братів-сестер теж. Повертатися їй нікуди?
Ганна зовсім розгубилася.
— Виходить, що так, — обережно кивнула вона.
— Тобто нікому Наталка не потрібна?
Ганні стало якось моторошно. Ніяк вона від Світлани такого цинізму не очікувала.
— Може, й потрібна, — невпевнено пробурмотіла вона.
— Кому ж?
— Сергієві моєму.
— Ти ж сама кажеш, що він страждає. Ти це материнським серцем відчуваєш, — знову натиснула Світлана.
— Я-то відчуваю, але ж він сліпий! Йому ця Наталка потрібна, — нервово залепетала Ганна. — І взагалі, тобі вона нащо?
— Як нащо? Микиту свого одружу, — не кліпнувши оком, заявила Світлана. — Старший мій давно вже при сім’ї, а менший усе сам та сам. Наталочка ваша мені дуже до душі. Розумна, роботяща, привітна. Як поговорю з нею, аж настрій піднімається.
— А він погодиться? — ошелешено спитала Ганна.
Світлана засміялася.
— Ще й як! Йому ваша Наталя дуже припала до серця. Він Сергієві твоєму страшенно заздрить. Переживає тільки, що чоловік її не цінує, та й ти, свекруха, поїдом їси. Шкода дівчину!
— Вона що, йому скаржилася?!
Ганна спалахнула. Одразу пригадалося, як вона кілька разів бачила Наталку, що мило розмовляла з сусідським Микитою. А менший у Громоздів — викапаний батько.
Красень, статний, погляд лагідний, голос оксамитовий. У такого закохатися — раз плюнути. А що, як Наталка й плюнула? На всі причіпки, докори й холод. Плюнула і закохалася?
— Ні, вона у вас вихована, — заспокоїла Світлана. — І про тебе, і про Сергія завжди тільки хороше каже. Але ж нас не обдуриш. Ми сусіди, все бачимо й чуємо.
Ганна важко ковтнула і спробувала вичавити із себе усмішку.
— Та хіба ж я коли Наталку кривдила, Свето? Я ж до неї як до рідної доньки!
— Ну не знаю, — протягнула Світлана. — Ми з Микитою порадилися і вирішили: дівку у вас треба забирати. Бо пропаде.
І тут Ганні мов крижаною водою облили: вона ж у школі сохла за Кирилом Громоздою! Вона до нього і так, і сяк, а він узяв і на Светці одружився.
Злякалася Ганна. Раз Свєтка змогла такого хлопця собі відхопити й оком не моргнути, то невістку точно забере!
— Дурниці ти, Світлано, говориш! Не так ти мене зрозуміла, от і напридумувала казна-що! — кинулася виправдовуватися Ганна. — Сергій мій Наталку на руках носить! І я її люблю. А те, що побурчу іноді, — так це ж не зі зла. Це я з добрих намірів!
— Сумніваюся, що з добрих, — похитала головою Світлана і чомусь загадково усміхнулася.
— Знаєш що! Не твоє це діло! — пирхнула Ганна. — І Микиті своєму передай: у моїх дітей усе чудово, хай не лізе в чужу сім’ю! Наталку ми вам не віддамо!
Кинувши це, вона прожогом помчала додому.
А там Наталя сама на кухні порається.
— Ой, Наталочко, які ж у тебе пахощі! — ще з порога защебетала свекруха. — Смакоту якусь готуєш! Як же моєму Сергійкові пощастило! Он, аж сусіди заздрять!
Наталя здивовано глянула на свекруху, а потім — на брудний посуд у мийці. Вона вже приготувалася вислухати звичну лекцію про те, що ложки треба мити під час готування, а не після.
— Ох, золота ти в нас дитина, Наталочко! — не вгамовувалася Ганна. — Всі б таку невістку хотіли! Та тільки ти вже наша, зайнята!
Експерт з ідеальної чистоти дивом не помітила ні брудних тарілок, ні крихт на столі. Наталя лише спантеличено знизала плечима.
Посидівши трохи, Ганна завела довгу пісню про те, який Сергійко в неї чудовий. Про всяк випадок. А раптом Світлана таки вирішить втілити свій підступний план? Рятувати молоду сім’ю треба! А хто ж врятує, як не мати?
…Відтоді Ганна частенько підходила до Світланиного паркану, звично спиралася і починала розмову. Але тепер — про те, яка в неї золота невістка і як синові з нею пощастило.
А от у Свети, мовляв, усе попереду. Ще невідомо, кого той Микита в дім приведе. Певно, якусь скандальну нечепуру.
Ну не може ж Світлані двічі в житті так пощастити! Чи може?
Цю кумедну, але таку життєву історію нам переказала наша читачка. Іноді ми починаємо цінувати своїх близьких лише тоді, коли з’являється ризик їх втратити. А мудрі сусіди, як бачимо, здатні не лише солі позичити, а й міцну родину зберегти!
А вам доводилося зустрічати таких винахідливих жінок, як Світлана?
