Раїса стояла посеред своєї тісної, пропахлої борщем кухні, нервово смикаючи ґудзик на новій карміновій кофтинці. Вона купила її вчора на ринку, віддавши чи не останні до зарплати гривні.
Так хотілося свята. Хотілося, щоб він нарешті подивився на неї “інакше”.
Але Анатолій, її законний чоловік, лише ковзнув по дружині втомленим, майже байдужим поглядом, сьорбнув свій чай і ледь помітно, якось гидливо скривив губи.
І цей один-єдиний порух став тим самим сірником, що впав у суху солому дворічних образ.
— Що, знов не так?! — Раїса спалахнула вмить, її голос зірвався на хрип. — На мені все, як на корові сідло, еге ж? А от на “ній” усе сиділо ідеально! Ну звісно, вона ж у нас писана красуня, янгол небесний, любов усього твого життя!
— Чого ти знов заводишся? — Толя з гуркотом відсунув від себе надщерблене горнятко з недопитим чаєм. — Я тобі хоч слово сказав?
— Та я ж бачу, як ти кривишся весь! — завищала вона. У її погляді змішалися відчай і люта зневага. — Що б я не одягла, що б не зробила — тобі все гидко! Тільки й знаєш, що міни корчити!
— Нічого я не корчив, — Толя втомлено махнув рукою і важко підвівся з-за столу. — Але ж тобі не доведеш. Тобі головне — скандал на порожньому місці закотити.
— На порожньому місці?! Я для тебе порожнє місце?!
Толя дуже необачно кинув ці слова, і Раїса вчепилася в них бульдожою хваткою. Вона тріпала їх, як розлючений собака кістку:
— Звісно, я ж ніхто! Двадцять п’ять років життя тобі віддала, а тепер я порожнє місце! — образа, густо замішана на ненависті, кипіла в ній, як вишневе варення у тісній каструльці — булькала, пінилася, бризкала липкою солодкою отрутою. — Зате вона — свята! Лахудра погана!
— Припини! — Толик підскочив і спробував прослизнути повз неї в коридор, щоб сховатися в спальні, як він це робив завжди.
Але дружина грудьми перекрила йому шлях, уперши руки в боки.
— Що, не подобається?! — її голос злетів до самої стелі, вдарився об стіни і почав битися по кухні, наче величезна перелякана птаха, оглушаючи саму Раїсу. — Бігати до тієї безсоромниці подобалося, а слухати правду — ні?!
— Яка до біса правда?! — вибухнув виснажений щоденними скандалами чоловік. — Тобі ж головне нагорлати, образити, зачепити за живе, а не правду шукати!
— Ой, подивіться на нього, йому боляче! — голос дружини злетів до таких децибел, що, здавалося, у серванті зараз лусне кришталь. — А ти хоч раз спитав, чи не боляче мені?!
— Мамо, тату, може, годі вже? — двадцятирічна Наталка вийшла зі своєї кімнати, затискаючи вуха долонями.
— Остогидло слухати одне й те саме щовечора. Ви ніби з роботи додому приходите тільки для того, щоб гавкати одне на одного! Вам більше зайнятися нічим?
Наталка сама того не розуміючи, хлюпнула бензину в ту розпечену рану. Пекельне полум’я злетіло до небес.
— Остогидло?! — завищала мати. Біль, приниження і відчай змішалися в один клубок.
— А як мені все це остогидло! — голос охрип, у горлі дерло, а м’язи на плечах напружилися так, ніби от-от розірвуть ту саму нову кофтинку, одягнену заради нього. — Ви всі живете, лиха не знаєте, а я одна… геть одна!
Жалість до себе прорвала греблю, полилася гарячими сльозами по щоках:
— Нікому я не потрібна! Всі ви мною нехтуєте!
Впасти на старенький диванчик у коридорі і забитися в істериці було її звичним способом показати свої страждання.
Що Раїса і зробила, не забуваючи краєм ока стежити за реакцією домашніх. Але ті використали момент не для співчуття: Толик шмигнув у спальню, рятуючись за зачиненими дверима, а донька просто повернулася до себе.
— А-а-а! — рознеслося по всіх трьох поверхах їхньої квартири. — Не хочу жи-и-ити!..
— О, сусіди знову виясняють хто правий, — розуміюче хмикали чоловіки за вечерею у квартирах поруч, ховаючи очі від власних дружин, щоб і самим часом не перепало. — Коли їм уже набридне?
А жінки підозріло міряли поглядами своїх благовірних, думаючи про те, що вони б такого точно не терпіли. Зрадив? Речі в зуби — і за поріг!
Та в теорії воно завжди легко — зібрати сумку і виставити геть. А на практиці…
А якщо він не піде? Квартира ж на двох записана, куди його виженеш? А як жити на одну зарплату, піднімаючи дітей?
І найстрашніше, найболючіше — розуміти, що він буде щасливий з “нею”. З тією розлучницею. Будуть собі жити і тихенько насміхатися з покинутої дружини.
Ось саме цього Раїса допустити не могла. Усе можна пережити, майно розділити, самій заробити. Але знати, що він там коханий?
Щоранку прокидатися самій у холодному ліжку і розуміти, що ті двоє зараз п’ють каву на своїй кухні, цілуються перед роботою?
Ні, вона не дозволить зраднику бути щасливим!
Вона зробить усе, щоб він горів у пеклі ще за життя. Кістьми ляже на порозі, за ноги хапатиметься.
— Якщо підеш — їй не жити! — кричала вона якось Толі. — Підстережу, очі видряпаю, кислотою обіллю!
І Толик злякався. Тільки злякався він за “неї”, за коханку. А мав би за дружину законну переживати. Він лишився вдома. Лишився, щоб врятувати “ту”…
— Ненавиджу-у-у! — вила Раїса, хитаючись на диванчику.
— Мамо! — Наталка знову стояла в коридорі, тримаючи в руках велику дорожню сумку. — Це пекло триває вже два роки. Я більше не можу жити з вами. Ви розберіться нарешті з тим, що накоїли: або розлучайтеся, або миріться! А я поки поживу у Вадима.
— І ти матір зраджуєш у такий момент?! — Раїса зірвалася на ноги. — Йди! Куди хочеш іди, невдячна!
— Мамо, ти просто зводиш себе з розуму, — донька обійшла її і вже в дверях кинула: — Якщо не схаменешся, від тебе втечуть усі. І тато, і Вася!
— Хай ідуть! Усі хай ідуть!
Під руку підвернулася глиняна вазочка з полички. Вона полетіла вслід доньці і з дзвоном розлетілася об двері.
На гуркіт визирнув із кімнати шістнадцятирічний син Василь. Він досі сидів у навушниках.
— Зовсім дах поїхав, — буркнув підліток і знову замкнувся на ключ.
Він знав: після істерики мати обов’язково прийде жалітися. Розповідатиме, що в усьому винен батько з тією жінкою, а вона лише рятує сім’ю.
Спочатку Вася її жалів, але сценарій не змінювався місяцями. Тепер він просто чекав. Закінчити школу — і втекти куди подалі від цього шабашу.
Тієї ночі, виснажена сльозами Раїса, спала міцно, без сновидінь. Її психіка давно втягнулася в цей нездоровий режим: після виплеснутого крику душа порожніла, не здатна ні боліти, ні радіти.
Організм просто набирався сил для нового дня.
Який, скоріш за все, закінчиться так само.
Вранці Толика чекав гарячий сніданок і притихла дружина, яка ховала очі і метушливо пакувала їм обом судочки на роботу.
— Слухай, там Коваленко просив сьогодні після зміни помогти диван тещі перевезти, — обережно сказав Толя, зашнуровуючи черевики в коридорі. — Я трохи затримаюся. Ти не хвилюйся.
— Коваленко?.. — перепитала Раїса. Її ніздрі вмить роздулися, а по щоках поповзли червоні плями. — А може…
Толик вискочив у під’їзд так стрімко, ніби за ним гналися, миттєво спітнівши під легкою курткою. Схоже, Коваленку сьогодні доведеться шукати інших вантажників.
А попереду в Толі з Раїсою були ще довгі-довгі роки «щасливого» подружнього життя і спільна старість. Саме така, про яку вони мріяли в молодості.
***
Такі історії завжди залишають по собі гіркий присмак, адже за гучними сварками та розбитими вазами найчастіше ховається величезний страх самотності та відчаю. Замість того, щоб відпустити минуле і дати шанс на спокій собі та дітям, люди роками мучать одне одного, перетворюючи власний дім на поле бою.
А як ви вважаєте, чи варто будь-якою ціною зберігати шлюб, у якому довіра перетворилася на попіл?
