Є спогади, які пахнуть чебрецем, теплим хлібом і трохи — нафталіном із дідової шафи. У тій старій сільській хаті мого дитинства завжди панував затишок. Хоча спокій там був явищем тимчасовим — рівно доки я не вирішувала стати «артисткою».
Того дня на потертій дерев’яній підлозі, розклавши перед собою дідове люстерко для гоління, сиділа я — п’ятирічна Улянка.
На голові в мене пишався обшарпаний новорічний «дощик», а на ногах кумедно теліпалися велетенські дідові вовняні шкарпетки.
Замість мікрофона я міцно стискала круглу масажну щітку, серйозно й прискіпливо вдивляючись у своє відображення.
З кухні лунало розмірене цокання годинника, а в залі тихо грала старенька касета.
— Бабо-о-о! — несподівано заволала я на всю хату, аж кіт спросоння гепнувся з печі. — Баааб, а ти в молодості на кого була схожа?!
— На людину, Улю, — долинуло з кухні.
— Це як?
— Та так. Баба твоя не гірша за інших була. Може, й краща за декотрих.
— Серйозно?
— Атож.
— А на кого саме? От дивись, на Ірину Білик? Була на неї схожа?
Я побігла на кухню і тицьнула їй касету, з обкладинки якої принадно дивилася гарна білявка з яскравими губами.
— Ні-і, на неї не була.
— У-у-у… а кажеш, красунею була.
Баба Шура важко зітхнула, поправила окуляри на самісінькому кінчику носа й махнула рукою.
Я повернулася до свого «мікрофона» й знову взялася щось захоплено виспівувати, хитаючи головою в такт.
— Що ти там виєш, Улько? — гукнула баба через поріг.
— Ба, я пісню співаю!
— Пісня — хоч трісни. Що ти хоч співаєш?
— Про дівчинку можу! І не тільки…
— Яку ще дівчинку? Що ти знов вигадуєш? Знову в Оксанки зошит із сороміцькими коломийками поцупила? Ой, я ж їй дам, заразині такій, це ж треба — таку пакість у дім тягти!
— Ні-і-і, — я інстинктивно потерла м’яке місце, яке ще нило від спогадів, як баба мене недавно «приголубила».
Оксанка — це моя тітка, молодша бабина дочка. Сестра моєї мами, вітрогонки, яка замість того, щоб за дитиною глядіти, тягається за своїм чоловіком за місцем його служби. Той усе мріяв до генерала дослужитися, але баба з дідом чудово розуміли, що цей пройдисвіт генеральських погонів у житті не побачить.
Оксанку ж, як любила казати баба, вона “здалася на свою голову”. Бо лихий попутав її того разу піти дідові на поступки й пустити його до себе в ліжко.
— Бабо… а що, як дід ляже в ліжко, то дитина з’явиться?
— Атож.
Ой-йо-йой! А скільки ж разів я прибігала до діда вночі! То сон страшний насниться, то раптом калюжа в ліжку візьметься… ну, це коли трусики «потіють».
— Бабо… а в мене теж Оксанка може зʼявитися?
— З якого це дива?
— Ну я ж із дідом сплю… іноді в одному ліжку.
— Тьху на тебе, пустомеле, вся в матір свою недолугу! Не зʼявиться, це протиприродно.
— Точно?
— Точно.
— Піду в діда перепитаю!
— Я тобі перепитаю! Співай он краще. Про кого ти там вила?
— А-а-а, про дівчинку!
Затягнула я щосили, заплющивши очі для більшого драматизму.
— Що-о-о?! Ой, не можу, ой, тьху на тебе, Улька… Ой, діду-у-у, діду, йди сюди! Аж у боці закололо! Ти послухай, що ця тетеря меле!
— Га? — дід Микола вийшов із кімнати. Як завжди, в окулярах і з газетою в руках. Мені здавалося, він і в школі такий був. — Що тут у вас?
— Онука твоя пісні співає! Улько, ану заспівай дідові!
— Не буду, — насупилася я.
— Та співай уже, марудо!
— Ні! — я ще дужче насупила брови.
— Ой, та й сиди, як пеньок.
Заспівала.Таки не витримала я.
— Аха-ха-ха! Ой, не можу… — баба знову залилася сміхом, витираючи сльози куточком фартуха.
— Та добре вже… Улю, там же «блукач». Блу-кач, — тихо сказав дід, м’яко посміхаючись.
— Пу-кач! — вперто повторила я.
— Блу-ка-ч, — по складах промовив дід.
— Пу-ка-ч! — замотала я головою.
Дід лише приречено похитав головою:
— Навчиться…
— Діду…
— Га?
— Я з тобою більше не ляжу спати.
— Он як… І чого ж це?
— Бо в мене ще Оксанка з’явиться! Або не Оксанка, а якась інша дитина.
— Ти з чого таке взяла, Уляно? Що за дурниці? Хто тобі такої непотребщини наговорив?
— Так ти ж тоді вмовив бабу пустити тебе в ліжко, от і з’явилася Оксанка… бабі на її голову.
Дід недобре зиркнув на бабу Шуру. Та одразу ж замахала руками:
— А я що? Вона ж усе чує, від неї нічого не сховаєш!
— За язиком своїм стеж, бо як помело! — відрізав дід, а тоді лагідно звернувся до мене: — Улечко, дитино, це негарно так казати. Не можна, некрасиво це.
— А чого баба каже?
— А баба з розуму вижила…
— А ти?
— Я ще ні, здається.
— Добре. Тоді, якщо в мене сьогодні знов трусики спітніють, я прийду до тебе казку дослухувати.
— Домовилися. Улю…
— Га?
— А давай ми тобі в животику ввечері будильник заведемо?
— Навіщо, діду? Я ж не проковтну будильника, він он який величезний!
— А нічого ковтати не треба. У тебе в животику є свій годинничок, треба просто його завести. Ходи-но сюди. От дивись, — дід зробив вигляд, ніби крутить невидимий ключик біля мого пупа. — Я завів тобі годинничок. Як тільки твої трусики «захочуть спітніти», будильник спрацює, і ти прокинешся.
— Пра-а-авда?!
— Атож!
— Ого-о-о! Піду Сашкові розкажу! Хоч він і вухатий негідник, і мати в нього — візова коняка, а батько — підкаблучник, але ж він мій друг…
Дід знову важко зітхнув і похитав головою.
Від Сашка я повернулася швидко і страшенно засмучена.
— Що таке, дитино? З Сашком посварилися? — стурбувалася баба.
— Та хай іде під три чорти, пришелепкуватий! Я з ним більше не дружу.
— Чого це?
— Він із Марійкою поїхав на “лісапєдах” кататися! А мені ж не можна… — я жалібно глянула на діда.
— Улю, тобі не просто так не можна, ти ж знаєш.
— Знаю, діду! Бо я дурна як пробка! Не бачу, куди пруся. Трясця б мене взяла, баньки свої витріщу й лізу куди попало. Так ненароком і під машину втраплю, або в закинутий колодязь, або взагалі втечу туди, де козам роги правлять! Діду, а де це козам роги правлять? Ну, щоб я знала і туди не поперлася?
Дід якось дивно кректнув, тоді встав і гучним, командирським голосом покликав:
— Олександро Пилипівно…
— Що таке, Миколо Степановичу? — обізвалася баба медовим голоском.
І бач ти! Бабу Олександрою звати? Та ну, баба Олександра — якось офіційно. Ні, я, як і раніше, зватиму її бабою Шурою.
— Поговорити треба, — суворо сказав дід і попрямував до хати.
Баба слухняно дріботіла слідом.
Ой, що бу-у-уде…
Дід щось монотонно бурчав, баба виправдовувалася. Свариться дід. Хоч би битися не почав… Та ні, він же в нас сумирний, інтелігентик. Ой! Я ж бабі слово дала так про діда не казати. Ну, я ж не вголос…
Я аж із призьби ледь не гепнулася. Ну як із призьби — я туди ще стільчика притягла, на якому баба корову доїть. Тільки баба сидячи доїть, а я стоячи підслуховую.
Ну й мало не впала! Але мене хтось вчасно підхопив. Дядько такий цікавий. Певне, Оксанчин залицяльник.
— Привіт, принцесо.
— Доброго дня, — відповіла я, як вихована дівчинка. — А Оксанки вдома нема. Помчала, поділ задерши, крутихвістка.
— Е-е-е… та я не до Оксанки. Я… власне…
— О! Олексію, добрий день! — баба вийшла з хати червона, як буряк.
«Ось маєш, фашисте, гранату. Це тобі за те, що діда доводиш», — зловтішно подумала я. Ой, не можна ж так про бабу думати! Добре, я думатиму інакше.
— Здрастуй, Олексію, — вийшов і дід.
Дивно. Значить, не Оксанчин кавалер.
— Давненько тебе не було, — додав Микола Степанович.
— Та от, приїхав у справах. Йду повз, дивлюся, — Олексій зловив мій погляд, — дивлюся, принцеса у вас красива на подвір’ї. Дай, думаю, зайду, привітаюся. Нінина?
— Нінина, так.
— Скільки їй?
— Та п’ять уже, така дзиґа! Ніна з Петром там, а вона в нас. Золото наше.
Я ледь слиною не вдавилася. Бо ж якраз набрала її повний рот, смачно цикаючи зубами, — хотіла здивувати того Олексія, як далеко я плюватися вмію.
— Як час летить…
— Атож, Льошко. От тільки в візочку лежала, а тепер що? Читати навчилася, все підряд читає, питання такі ставить… Недавно в Оксанки зошит знайшла, чую — щось бурмоче. А вона сидить, так уважно вичитує…
— А що там?
— Та віршики, коломийки… сороміцькі, Льошко!
Дорослі голосно засміялися. І не збагнеш їх: це погано чи смішно? Дивні вони, ці дорослі.
— Могла б моєю донькою бути, — раптом тихо сказав Олексій.
«Оце ще! Здрастє-приїхали! Звідки ви такі красиві понаїхали?» — подумала я. Нащо мені два тати? Хоча…
Я уважно подивилася на Олексія. Мені раптом страшенно захотілося заспівати, щоб “новий тато” оцінив мої таланти.
Я тихцем прошмигнула в хату, знайшла в шафі бабусину чорну хустку з китицями й накинула на плечі. Чорним олівцем із Оксанчиної косметички навела собі на очах грубі, криві стрілки.
— Ой летіііли дикі вуууси, не робіть мені спокуууси! — примруживши очі й закутавшись у хустку, драматично завила я, стоячи на ґанку.
— Ох, сила нечиста! — не витримала баба.
Дід дрібно трясся від сміху, а Олексій ледь не похлинувся чаєм зі свого горнятка.
Та йдіть ви… Хіба ви щось тямите, нехристи окаянні…
Я ображено крутнулася, втекла за хату і там тихо розплакалася від такої несправедливості.
Саме там мене й знайшов Олексій.
— Улю… — я мовчала, надувши губи. — Улянко… ну чого ти?
— Як ти мене знайшов?
— Тут мама твоя ховатися любила.
— Ти мій новий тато? Ще один?
— На жаль, ні… Ти в нас… капітанська донька.
— Чому?
— Ну, батько ж твій капітан?
— Капітан.
— От… А хочеш, я буду твоїм татом? Тільки нікому не кажи, бо вони не зрозуміють.
— Добре… А чому не зрозуміють?
— Мала ти ще. От виростеш — зрозумієш. Ех ти… капітанська донька… Артисткою хочеш стати?
— Так. Як Ірина Білик!
— А я бачив її.
— Кого?
— Білик.
— Брешеш!
— Ні.
— Ух ти… Вона дуже красива?
— Ти будеш красивішою… Прощавай… не моя донько.
— Прощавай… не мій тату.
***
Тієї ночі я знову притупцяла до діда.
— Діду, діду-у-у!
— Га? Що? Де?
— Діду, будильник спрацював, а я його відключила!
— Оце так… — дід засміявся і солодко позіхнув. — Лягай уже.
— Казку розкажеш? На чому ми там спинилися?
— Ну, як Змій Горинич принцесу вкрав, а вона його по лобі тріснула, і він… а далі не пам’ятаю.
— Ага… Ну от вдарила принцеса Івана-Царевича по лобі кувалдою, хр-р-р…
— Діду!
— Га?!
— Якого Царевича? А Змій де?
— А-а-а… вона на нього скочила і понеслася по небу.
— На Царевича?!
— На Змія… хр-р-р…
Пригорнувшись до теплого дідового плеча, я міцно заснула. І снилося мені, як я літаю на Змієві Гориничу й виспівую на все небо про блукача, що заблукав у диких вусах…
***
Минули роки.
Тепер я справді репетирую роль. Зі словами. І ще там треба співати.
Ніби все добре, все чудово, керівник хвалить, а я все одно чимось невдоволена.
Намотую на шию довжелезний шарф, натягую по самі вуха шапку.
Йду вечірнім містом під ліхтарями, ловлю сніжинки язиком.
Мене наздоганяє Максим — хлопець із нашої трупи. Він мені дуже подобається, але я нізащо і нікому в цьому не зізнаюся.
— Улю… Почекай, підемо разом!
— А тобі що, в цей бік?
— Угу. Улю, а в тебе є хлопець?
— А нащо він мені?
Максим сміється. Він старший на рік, але поруч зі мною завжди почувається молодшим. Бо я… я ніби завжди була дорослою. Навіть тоді, коли носила дощик на голові, горлала пісні й повторювала слівця за бабою Шурою.
— Улю… Я без тебе жити не можу.
— То не живи…
— Ах так?! Тоді я… я зараз із мосту кинуся! От! — він рвучко застрибує на перила.
— Тьху на тебе, бовдуре! Довбня ти кленова, щоб тебе лиха година побила, щоб…
Максим просто бере і закриває мені рота. Поцілунком.
— Дур-р-рний, чи що? Я… Я…
Беру і цілую Максима сама. І раптом мені здається, що звідкись із неба на мене дивиться баба, хитає головою і, ледь помітно посміхаючись, називає мене вітрогонкою та крутихвісткою…
***
Я сиджу при параді у світлій кімнаті. Чекаю на нареченого, Максима. У нас сьогодні весілля.
Там, у коридорі, метушаться дівчата: намалювали якихось кумедних плакатів, готуються до викупу.
Поруч сидить мама, крадькома витираючи сльози щастя, і трохи роздобріла тітка Оксанка.
— Мам… а пам’ятаєш Олексія?
— Якого?
— Не знаю… Він до нас приходив, коли я ще в баби з дідом жила. Він мене капітанською донькою називав, а я ще хотіла, щоб він був моїм татом. Ще одним.
— А-а-а, та це ж Бойко, Ніно! — втручається Оксанка.
Мама чомусь густо червоніє.
— А чого ти про нього згадала?
— Та просто… Я ж тоді так за вами сумувала, а ви все по своїх роботах вешталися… дурненькі ви мої…
— Ну, прокинулася баба Шура! — регоче Оксанка.
— Мовчи вже, крутихвістко, — мляво віджартовуюсь я. — Е-е-х… шкода, що баби з дідом нема.
— Вони все бачать, Улю. Вони за тебе радіють.
— Угу… «трясця б їх взяла», як радіють… Я це точно знаю.
Я хвилююся. І від того хвилювання мелю все, що на думку спаде.
Отака я, Уляна. Вся в бабу.
***
Від редакції:
Ось таку щиру, пронизану світлим щемом історію надіслала до нашої редакції пані Уляна. Читаєш — і мимоволі повертаєшся в той безтурботний час, де всі дитячі страхи лікувалися дідовою казкою, а любов вимірювалася бурчанням і теплим горнятком чаю.
Кажуть, ми назавжди залишаємося зітканими з тих, хто нас виховав, переймаючи їхні жарти, інтонації та приховану ніжність. А які кумедні родинні слівця з вашого дитинства гріють душу вам сьогодні?
