— Залиш на денці… — темний силует виринув поруч якось раптово. Руслан здригнувся від несподіванки. — Будь людиною, га?
— Залишу, — буркнув він і спробував знову зловити той стан: коли просто сидиш на березі, дивишся на хвилі Дніпра і тобі глибоко фіолетово, де ти і що з тобою.
Але незнайомець у зім’ятій сорочці, від якого тягнуло важким, ядучим духом немитого тіла, миттю сполохав це невагоме, приємне і водночас трохи тужливе відчуття внутрішньої свободи.
І напій одразу став гірким, і вечір здався вогким, а річка перетворилася на брудний потік, що тхнув баговинням і риб’ячими тельбухами.
— Принесла ж тебе нелегка, — пробурмотів Руслан. Він простягнув недопиту пляшку волоцюзі, який нетерпляче переминався з ноги на ногу. — Забирай і не стій над душею.
Той вхопив пляшку, жадібно припав до горлечка, вихилив усе в три ковтки і шумно, з хрипом видихнув.
— Іди звідси, — гидливо скривився Руслан від смороду. — Дихати нічим, поки ти тут стоїш.
Вечір був таким тихим, таким лінивим, і не хотілося його псувати. Але цей смердючий чоловік, що явно мешкав десь по підворіттях, уперто ліз на рожен.
— Дай закурити. — Безхатько нахабнів на очах. Зрозумівши, що Руслан не налаштований на грубість, він вирішив витиснути з нього все можливе. — Дуже хочеться!
— Ти що, добренького знайшов? — залишки спокою ще чіплялися за серце Руслана, намагаючись втриматися бодай на цей вечір. Але нахабність цього бродяги вичавлювала їх з усієї сили. — Пішов звідси, я сказав!
— Не будь жмикрутом, будь людиною! — неохайний чолов’яга, мабуть, вирішив, що вік дає йому якісь привілеї, і молодий просто зобов’язаний йому догоджати. — Не збіднієш від однієї!
Своїм нахабством він раптом нагадав Русланові батька. Того він бачив востаннє років у шість чи сім, коли той відшмагав матір і забрав її свіжу зарплату.
А потім вистрибнув у вікно, злякавшись правоохоронних органів, і назавжди зник із життя сина та дружини.
— Тебе часом не Дмитром звати? — криво всміхнувшись, спитав Руслан. Він примружився, розглядаючи зваляну сиву бороду, яка в сутінках позначала місце, де мало б бути обличчя. — Щось ти мені нагадуєш одного чоловіка…
— Пішов ти… — брудно вилаявся волоцюга. — Не треба мене плутати з усяким непотребом!
— Хто б казав! — Руслан заіржав у голос.
Настільки безглуздо виглядав цей чоловік, який, опустившись на самісіньке дно, примудрявся ще й зневажати інших і вважати їх нижчими за себе. Це ж треба мати таку роздуту гординю!
— А гонору в тобі, дядьку, хоч греблю гати, — вишкірився Руслан. Роздратування почало стрімко витісняти будь-який натяк на спокійний вечір. — Востаннє попереджаю: йди звідси по-доброму!
Із міст позбавлення волі Руслан вийшов кілька днів тому. Його тимчасово прихистив старий знайомий, виділивши продавлений диван на кухні старенької квартирки. Хлопці підкинули трохи грошей, і він вирішив затриматися в обласному центрі на тиждень-другий — просто подихати вільним повітрям.
Треба було їхати до матері й сестри, але він знав: там почнуться нотації, вимоги негайно знайти роботу.
А після трьох років хоч і мізерних, але «шарових» харчів, ворушитися поки не хотілося.
Була й інша причина.
Про неї знали тільки він та Сніжана. Та сама Сніжана, яка колись навідріз відмовилася записувати на нього сина.
Великого кохання ні до неї, ні до дитини, що зʼявилася насвіт, поки він сидів, Руслан не відчував. Десь глибоко в душі бродив лише дурнуватий інтерес: подивитися, на кого схожий той малий.
Саме тому він і сидів зараз на березі. А на тому боці, за водою, бовванів будинок, куди він колись був вхожий і де його, здається, навіть любили.
Але потім сталася та п’яна потасовка. Компанія, слово за слово, комусь проломили голову, і всі дружно вказали на Руська.
Він сам нічого не пам’ятав — теж перебрав, теж гарячкував. З ким пив, з ким зчепився — як у тумані. От і опинився за ґратами.
Сніжана дізналася про його першу (ще юнацьку) судимість тільки на суді. Відрізала всі кінці, відмовилася від побачень, а сина записала на себе.
Руслан не ображався. Надто різними вони були. Студентка з порядної родини і бовдур, що бовтався по життю в пошуках пригод.
Ця пристрасть спалахнула і швидко згоріла.
«Я не хочу псувати синові біографію батьком із судимостями», — написала вона йому в єдиному листі. І він подумки з нею погодився.
— То даси закурити чи ні?!
Волоцюга ступив уперед і ледь не тицьнув Русланові в обличчя брудною долонею.
— Дай, кажу!
Удар ногою прийшовся точно в живіт. Руслан у юності непогано займався єдиноборствами, тіло його було збите з міцних м’язів, тому звалити пияка на землю було справою секунди.
— Собака! — прохрипів повалений. Із губ, схованих у густій бороді, полилася добірна триповерхова лайка. — Я тебе…
Цього Руслан уже не витримав. Він скочив на ноги, і удари посипалися на того, хто, кашляючи і хриплячи, продовжував сипати прокльонами.
У ньому знову прокинувся той звір, який відмикає розум, стирає пам’ять і щоразу приводить його на лаву підсудних.
— Здохни, тварюко!
Втомившись гамселити брудне тіло, він плюнув на нього і спокійно пішов до річки мити руки. А потім довго стояв і дивився на той берег.
Там до нього й підійшли викликані кимось патрульні. Він мовчки поїхав із ними у відділок — у звичне для себе місце. Спав міцно, на жорстких нарах, без жодних сновидінь.
Він чудово знав, що буде далі, і зовсім цього не боявся.
До слідчого Руслан потрапив лише за день. Відпочилий, абсолютно байдужий до всього, він відповідав на питання без заминки. Дата народження, місце, статті, за якими сидів — усе це відскакувало від зубів.
— Позбавив життя через що? — слідчий був його однолітком: такі ж залисини, така ж недбала щетина. — Особиста неприязнь?
— Та яке там особисте, — криво всміхнувся Руслан. — Я його в житті вперше бачив.
Брови слідчого поповзли на лоб. Він мовчки розгорнув і поклав перед ним копію паспорта потерпілого.
У Руслана щелепа ледь не вдарилася об стіл.
— Микитенко Дмитро Федорович… — його здивування було настільки непідробним, що слідчий теж трохи очманів.
— Не знав? — співчутливо спитав він, коли обидва трохи оговталися. — Ти справді не впізнав рідного батька?
— Мені спочатку здалося щось знайоме… Але ж я його не бачив майже тридцять років…
Руслан замовк і втупився в стіл. Лоб вкрився холодною іспариною, щоки різко зблідли і ніби ввалилися всередину.
— А може, це не його паспорт? Звідки в безхатька документи? — спитав він хрипко, намагаючись вхопитися за останню надію. — Може…
— Дільничний його добре знав, — похитав головою слідчий. — Каже, він давно тут крутився. Ще дивувався, що той до тебе підійшов. Зазвичай він людей уникав, усе більше по смітниках нишпорив.
— От тобі й маєш… Доля, чи що, звела… — Руслан знову пішов у себе.
Слідчий запропонував перервати допит, щоб дати йому час переварити те, що сталося.
— Та нормально все, — чоловік підняв голову і задумливо промовив, дивлячись кудись крізь стіну: — Просто подумав… Що мій син мене теж не впізнає, коли я відсиджу строк за свого батька.
***
Слідчий закінчив свої справи пізно, але вирішив зробити гак і заїхати у квітковий магазин.
Зранку вони з дружиною страшенно побили горщики. Ідучи на роботу, він у серцях кинув, що «на біса так жити, краще розлучитися».
Дружина у відповідь зірвалася на крик, що їй теж усе остогидло і вона готова розбігтися хоч сьогодні. А напівсонні діти, розбуджені цим скандалом, стояли в дверях своєї кімнати і з жахом дивилися на дорослих, яким вічно щось заважало жити щасливо.
То грошей не вистачало, то любові, то звичайного терпіння…
***
Цю важку, але повчальну історію ми публікуємо як нагадування про те, що всі наші вчинки луною відбиваються в житті наших дітей. Невирішені образи, спалахи гніву, небажання поступатися — усе це будує невидимі стіни, які згодом можуть обернутися справжньою трагедією.
Як часто ми кидаємося страшними словами, не думаючи про наслідки?
І чи завжди розуміємо, що найстрашніше — це коли найрідніші люди стають одне одному чужими?
Бережіть своїх близьких, поки є час щось виправити.
