Кухонний годинник невблаганно відраховував хвилини, а в сусідній кімнаті тихо сопів дворічний Юрчик. Мар’яна обхопила голову руками, бездумно дивлячись у прочинене вікно.
— Олю, я просто у відчаї. Я не знаю, як нам вижити, — голос молодої жінки зрадливо затремтів. — Зняла нам цю чужу квартиру на місяць, вигребла останні копійки. А що завтра? Що робити далі — розум не прикладу.
Оля, її найближча інститутська подруга, сиділа навпроти і ховала очі. Їй було нестерпно шкода Мар’яну, але й самій від себе було соромно, бо запропонувати прихисток вона не могла. Ну як вона допоможе?
У них із чоловіком тісна однокімнатна квартирка в кредит, вона теж у декреті, донечці ледь рочок виповнився.
Куди їй пустити подругу, та ще й із дитиною? Сваритися з чоловіком? Чи, відриваючи від своєї дитини, годувати Мар’яниного сина?
— Мар’янко, може, пошукаєш житло десь далі від міста, у селі чи райцентрі? — несміливо порадила Оля. — Там же оренда дешевша, раз ти все одно поки не працюєш?
— Куди далі, Олю? — по щоках жінки вже котилися гарячі сльози.
— Ну, поїду я світ за очі, у якусь глухомань, і що з того? Приїду на голе місце, без копійки в кишені. Я ж навіть ліжечко малому купити не зможу, а на носі холоди, теплий одяг треба купувати. Їсти теж щось треба щодня.
І головне — там не буде ні нормального садочка, ні поліклініки. А через рік як на роботу виходити? Знов зриватися, кудись переїжджати, а дитину куди дівати? Аліменти чоловік, звісно, платитиме.
Але ж він хитрий: або зробить мінімалку, бо в нього адвокати, зв’язки і гроші, або взагалі в тінь піде. А хто я проти нього?
Оля обережно торкнулася руки подруги:
— Тоді, може… може, твоя мама мала рацію? Залиш Юрчика тимчасово з батьком. Станеш на ноги, знайдеш роботу, відкладеш копійку — і тоді забереш сина?
— Навіть не кажи мені такого! — Мар’яна різко відсмикнула руку, ніби обпеклася. — Якщо я зараз залишу дитину йому, я більше ніколи свого хлопчика не побачу.
Він одразу ж побіжить в опіку, по судах, оформить усе так, що я буду ніхто. Я коли на ту квартиру зароблю? Через п’ять років? Через десять?
Мар’яні лише двадцять вісім. Вона ще навіть не подала на розлучення — просто зібрала речі й втекла від чоловіка півтора тижня тому.
Грошей, які вдалося відкласти з декретних, вистачить хіба на пару місяців оренди, та ще соціальна виплата на дитину — щоб з голоду не вмерти. А далі — суцільна темрява.
А як же все гарно починалося! Подруги колись заздрили білою заздрістю: чоловік ставний, із заможної родини, на хорошій посаді, та ще й батьки бізнес мають і синові копійку підкидають.
До весілля він мав свою двокімнатну квартиру, а перед самим розписом, не без допомоги свекрів, купили простору трикімнатну. Зробили розкішний ремонт — Мар’яна прийшла на все готове.
Перші два роки чоловік її на руках носив: одягав у дорогих крамницях, возив на відпочинок, квітами засипав.
А потім, коли Мар’яна чекала на дитину (важко носила, скільки місяців по лікарнях на збереженні вилежала), чоловіка ніби підмінили.
Жінка підозрює, що саме тоді в нього й з’явилася інша. А після того дня, як з’явився Юрчик, життя взагалі перетворилося на пекло.
Кількість причіпок росла в геометричній прогресії. А коли Мар’яна почала вимагати пояснень, де він ночує і чому зовсім не бачить дитини, стало тільки гірше.
— Він вирішив мене грошима карати, — гірко всміхнулася жінка. — Каже: «Давай, скидаймося на життя порівну, раз ти така розумна і смієш від мене звіт вимагати!». З чого мені скидатися, Олю? Я ж з малим вдома сиджу!
Останнім часом чоловік міг по кілька днів не приходити додому.
Свекри одразу вмили руки: «Ваша сім’я — самі й розбирайтеся». А потім пролунали ті найстрашніші слова:
— Щось не подобається? Двері он там. Залишай малого і йди на всі чотири сторони.
— Дитину я тобі нізащо не віддам! — кричала тоді Мар’яна. — Я мати! Ти ж навіть не знаєш, скільки в твого сина зубів і які щеплення йому робили!
Коли чоловік відверто вказав на двері, Мар’яна, ковтаючи сльози, подзвонила матері, яка жила в сусідньому райцентрі.
Стосунки в них завжди були прохолодні: мама двічі розлучена, тягне на собі молодшого сина-школяра. Але донька наївно сподівалася, що рідна кров не відцурається в таку чорну годину.
— Мамо, мені б тільки куток на перший час. Я б сама і себе, і малого годувала, тільки пусти… — благала Мар’яна.
Але відповідь матері була мов крижаний душ.
— Якщо жити несила — розлучайся, йди від нього. Але не до мене. Вибач, але ти вже доросла жінка, і приймати тебе з дитиною я не зобов’язана. І до чого тут «сама прогодую»? А місце? Ти погіршиш життя мені і своєму братові.
Куди я вас покладу? До малого в кімнату? До себе? Чи мені з підлітком на одному ліжку спати доведеться? Чи вам на нашій п’ятиметровій кухні стелити? Ні, доню, це дурниці. Що тобі робити? А я звідки знаю?
Залишай Юрчика батькові й розлучайся.
— Мамо, ти при своєму розумі?! — Мар’яна не повірила власним вухам.
— Абсолютно, — спокійно відрізала матір.
— У нього дві квартири, хороша робота, гроші, батьки. Він спокійно винайме няню або свекруха з малим посидить. У нього є умови, яких у тебе ніколи не буде. Чого ти соплі розпустила? Платитимеш аліменти, станеш на ноги — забереш сина, якщо захочеш. Мільйони чоловіків так живуть і не бідкаються.
Он хоч на твого батька подивися, хоч на батька твого брата… Живуть собі в задоволення! А я вас сама лікувала, вчила, обпирала, ночі не спала, над уроками сиділа…
Подумай, Мар’яно, не тільки про свої образи, а про те, що краще для дитини. У батька Юрчику буде ситніше, вже вибач. І взагалі, не вішай на мене свої проблеми, ти вже велика дівчинка.
Від цих слів у Мар’яни просто потьмарилося в очах. До рідного батька звернутися? Він давно живе в іншому місті, там нова дружина, двої інших дітей. Там вона й поготів нікому не потрібна.
І що тепер робити?
Віддати свого маленького, найріднішого хлопчика чоловікові? Платити аліменти, судомно намагатися заробити на якесь житло, а потім роками судитися з колишнім?
Стати для власного сина «недільною мамою»?
— Олю, я ж знаю його, — Мар’яна витирала обличчя, яке вже змарніло від безсонних ночей.
— Він же буде всіляко з мене знущатися, кістьми ляже, але не дасть мені бачитися з малим. Це буде справжнє пекло. Але ж і як я без Юрчика житиму… Я просто не уявляю.
***
Від редакції:
Кажуть, що материнське серце здатне витримати будь-які випробування, але як же боляче, коли найрідніші люди замість руки допомоги простягають холодні, жорстокі поради. Життя часто ставить жінок перед неможливим вибором, де на шальках терезів опиняються матеріальний добробут дитини та її потреба в материнській любові.
Цікаво, чи завжди гроші та квадратні метри здатні замінити тепло маминих обіймів, і чи справді варто слухати тих, хто радить віддати найцінніше?
