«Ти уявляєш, Галю? Вже третю ніч очей не склеплю, п’ю серцеві краплі, а воно все одно ниє, — Зінаїда Миколаївна важко зітхнула, помішуючи ложечкою давно охололий чай. — Рідний син на мене так розгнівався, що хоч із хати тікай. І невістка губи закопилила, і з донькою тепер наче чорна кішка пробігла. А я ж просто хотіла зробити по справедливості…»
— Господи, Зіно, та що ж такого страшного сталося? — сплеснула руками на тому кінці дроту подруга. — Ви ж завжди так дружно жили! Чого діти не поділили?
— Мій заповіт, Галю. Уявляєш, мій Богдан образився, що моя ідея йому «математично не вигідна»!
— А як ти хотіла зробити? — щиро здивувалася подруга. — По-моєму, все логічно: у дітей вже все своє є, квартири, машини, а от онукам ще треба на ноги ставати, обживатися. Це ж споконвіку так ведеться, що баби з дідами майно онукам відписують. Чи твій Бодя рідному сину копійку пожалів?
— Та де там рідному сину! Богдан хоче, щоб я взагалі ніякого заповіту не писала. Щоб усе майно ділилося чітко навпіл: між ним і Наталею, — гірко всміхнулася Зінаїда Миколаївна. — Не повіриш, але вони з невісткою порахували, що мій материнський план дій — вкрай несправедливий.
— Мамо, ти хоч розумієш, що ти робиш? — заявив Богдан, коли Зінаїда зібрала дітей за родинним столом і озвучила свої плани.
— Чому твоє майно має ділитися не на нас двох, як по закону, а на трьох твоїх онуків? Ти ж сама на калькуляторі прикинь: у мене один син, а в сестри — двоє дівчат!
— І що з того? — не зрозуміла тоді мати.
— А те! Виходить, що те майно, яке дісталося б нам із Наталкою порівну, тепер розіб’ється на три частини. Дві третини піде в сім’ю сестри, і тільки одна часточка — моїй дитині! — випалив син, аж почервонівши від напруги.
— Хіба це чесно? Чому сестра має по факту отримати більше тільки через те, що вона двічі ставала мамою? Це було її рішення! От хай сама своїх дівчат і забезпечує, точніше, хай ділить свою законну половину на них двох.
— Бодю, синку, схаменися! Ти хоч чуєш, що ти говориш? Я ж не Наталці більше віддаю, мова про те, що я хочу ПОРІВНУ поділити все між своїми онуками, — ледь стримуючи тремтіння в голосі, відповіла мати.
— Якби у вас теж було двоє діток, усе ділилося б на чотири рівні частини!
— Ах, он як! — раптом різко втрутилася невістка, нервово смикаючи пасок сукні. — Нам тепер ще й нашим горем дорікають? Ви, мамо, чудово знаєте, чому в нас немає другої дитини. Це не наш вибір, це наша велика біда!
Невістка залилася гіркими сльозами. Богдан миттю підхопився, почав її обіймати, заспокоювати.
За п’ять хвилин вони вже одягалися в коридорі, коротко попрощалися і поїхали.
А Зінаїда Миколаївна лишилася сидіти за накритим столом, відчуваючи себе найгіршою людиною у світі. Звісно, вона почувалася винною: ну навіщо було ляпати про кількість дітей?
Не хотіла ж нікого образити, а вийшло, що вдарила в найболючіше місце.
Богдану зараз сорок чотири роки. Наталя трохи старша, їй сорок сім. Обидві дитини — сімейні, самостійні, давно вилетіли з гнізда.
Наталя заміжня, виховує двох донечок — дев’ятнадцять і одинадцять років. У Богдана з дружиною один синок, йому зараз тринадцять.
Самій Зінаїді Миколаївні восени виповниться сімдесят. Її коханий чоловік пішов у засвіти одинадцять років тому, саме коли Наталя чекала на свою другу дитинку.
Після того, як не стало батька діти не стали подавати на спадщину, вирішивши, що це зайва паперова тяганина.
Щоправда, матір віддала доньці батькову машину (сама вона за кермо ніколи не сідала), зате гараж переоформили на сина, бо він живе неподалік.
— Мамо, ну не будемо ж ми з братом твої квартири й дачу шматувати? Які частки, це ж смішно! — казала тоді Наталя, обіймаючи матір. — Оформлюй усе на себе, ми ж у тебе двоє єдиних спадкоємців. Потім, дай Боже не скоро, просто поділимо все навпіл.
Богдан тоді повністю підтримав сестру.
Майна в Зінаїди Миколаївни не те щоб аж цілі статки, але є: хороша трикімнатна квартира, де вони з чоловіком дітей ростили, невелика, але доглянута дача від покійної свекрухи (зараз туди її на літо возить син).
Є ще однокімнатна квартира, де доживала віку мама Зінаїди.
Те житло купували, продавши бабусину хату в іншому місті. Зараз однокімнатна здається квартирантам, і це чудова прибавка до материнської пенсії, на яку діти ніколи не зазіхали.
— Вони ж обоє чудово заробляють, — скаржилася Зінаїда подрузі.
— Колись я хотіла ту велику квартиру продати, купити собі щось менше, а їм гроші віддати. Так вони дружно відмовилися! Кажуть: «Живи, мамо, де звикла, а не вистачатиме на комуналку — ми допоможемо».
Тому я й подумати не могла, що між моїми такими дружними дітьми колись виникнуть подібні розрахунки. Точніше, це Богдан образився, хоча в них же все є, всього вистачає!
У Богдана з дружиною — простора трикімнатна, за яку вже виплатили кредит. У доньки — така сама квартира.
Всі з машинами, щоліта сім’ями їздять відпочивати. В онуків — і дорогі телефони, і гарний одяг, і репетитори. Звичайне, стабільне, хороше життя.
Біда в сина сталася кілька років тому. Невістка чекала на другу дитину, родина так раділа… Але взимку жінка послизнулася і дуже невдало впала.
Те нещастя забрало маля. Потім було ще дві біди по жіночій частині, і врешті-решт лікарі розвели руками — невістка втратила можливість знову стати мамою.
— Ми ж тоді всією родиною її виходжували, підтримували, як могли, — витирає очі мати. — А тут я ляпнула оце своє: «Якби у вас теж було двоє…».
— Та перестань себе картати, Зіно! — махає рукою подруга.
— Ляпнула і ляпнула, ти ж не зі зла. Яке це має відношення до того, що Бодя калькулятор увімкнув? Він же ще до твоїх слів про дітей обурився. Певно, невістка вдома добре накрутила.
— Ну яка невістка накрутила, — Зінаїда Миколаївна не хоче зводити наклеп на рідню.
— Вони ж поруч сиділи, коли я про заповіт завела мову. Ніхто його заздалегідь не накручував. Але сам оцей холодний підрахунок, що і кому дістанеться, мене просто вбив. Я ж хотіла онукам старт у житті дати, а не дітей пересварити! І що тепер виходить?
Наталя зі своєї половини двом дівчатам виділятиме, а Богдан усе своє віддасть одному сину? Який тоді взагалі сенс у тому заповіті?
— Знав би, мамо, що ти отак на старість вирішиш, — заявив Богдан уже на порозі, — не став би тоді від батькової частки відмовлятися. Хоч щось та було б по справедливості!
— Якій ще справедливості? — щиро дивується подруга.
— Те на те й вийшло б. Він би не відмовився, і Наталя б у спадок вступила. Слухай, Зіно, а може, ну його, той заповіт? У чомусь твій син має рацію… Після тебе — двоє прямих спадкоємців. От хай вони потім і ділять, як знають. Тим більше, що помирати ти найближчими роками явно не збираєшся!
Зінаїда Миколаївна помирати справді не планує. Вона просто хотіла зробити як краще, по-бабусиному тепло. Але якщо зараз відмовитися від своїх планів, це ж означатиме піти на поводу в сина?
А як же тоді Наталя та її дівчатка?
***
Ось таку щемливу й непросту історію надіслала нам пані Зінаїда з Черкащини. Знаєте, мабуть, немає нічого складнішого в житті, ніж ділити майно між найріднішими людьми, адже там, де починається суха математика, часто зникає родинне тепло. А як би ви вчинили на місці матері: залишили б усе як є за законом, чи настояли б на рівному поділі між усіма онуками, незважаючи на образи?
