Усе селище облетіла новина: приїхала нова фельдшерка, і їхній фельдшерсько-акушерський пункт знову продовжить роботу.
Новою працівницею виявилася струнка дівчина, випускниця медичного коледжу, яка приїхала працювати за розподілом щонайменше на два роки.
Мешканці поспішили познайомитися, особливо пенсіонерки, і залишилися задоволені. Дівчина, а точніше, Ксенія Андріївна, була привітною, уважною та акуратною. Вона досить вправно робила всі маніпуляції, перев’язки на ранах та огляд хворих.
— Нічого, — говорили літні жінки, яким вона надавала допомогу, — і тиск добре вимірює, і уважна, і не відмовила з уколами, що лікар у місті призначив.
— Хоч би прижилася вона у нас, може й залишиться, а то кепсько нам без медпрацівника, — погоджувалися й молоді жінки, — стільки дітей…
Ще до приїзду Ксенії будівельна бригада з трьох чоловіків зробила невеликий ремонт у призначеному для неї будиночку, що стояв поруч із медпунктом.
У бригаді працював і Валерка, який минулого року закінчив школу, і оскільки йому ще не було вісімнадцяти, він влаштувався різноробом у сільськогосподарську місцеву фірму, очікуючи вступу до університету.
Хлопець був хоч і не дурним, і вчився в школі добре, але дисципліна його завжди «шкутильгала на обидві ноги», як казала його класна керівниця.
— Ох, і змучилася з тобою твоя мати! — сварила хлопця вчителька, — як тобі не соромно? І сади у людей оббираєте, і палите за рогом, і всяку гидоту рідку вже пробуєте!
Але Валерка навіть не реагував на зауваження вчительки, не відчуваючи докорів сумління. Сади? Та це дитячі пустощі…
Він уже давно тримав усіх хлопчаків селища у страху. Валера був страшний шибеник і любитель розпускати руки, а якщо вже хтось із хлопців завинив, сказавши щось про Валерка непотрібне за очі або в очі, то й давав він в око так, що ходив його кривдник із синцем і опухлим обличчям, і всі знали, чия це «робота».
Кілька разів Валера викрадав із сараїв та з дворів залишені без нагляду мопеди, велосипеди і навіть мотоцикли, щоб покататися.
Звісно, він повертав потім їх на місце, підкидаючи в темряві, але без пального і досить брудними, і на те, що власник місця не знаходив, шукаючи викрадача, Валеркою особливо не звертав уваги.
Не раз дільничний погрожував йому судом, і лише сльози матері та згода господарів «взятої напрокат техніки» не порушувати справу, рятували безвідповідального хлопця від покарання.
Коли Валерка побачив нову медичну працівницю, то аж примружився. Такою вона йому здалася красивою, немов з телеекрана зійшла…
Ксенія була старша за хлопця на три роки, їй вже виповнилося двадцять. Тому вона не звернула уваги на хлопця, що витріщався на неї. На неї все селище приходило витріщатися, адже вона новенька.
А Валерка закохався з першого погляду. Він не вмів залицятися до дівчат, та й закоханість ця дуже відрізнялася від попередніх його загравань з ровесницями.
Якось він зайшов до неї наприкінці робочого дня, а точніше, сидів на сходинках медпункту, а вона вийшла і, побачивши його, запитала:
— Ти до мене? Якщо ні, то я зачиняюся.
— До тебе, ось тільки не по здоров’ю, а дізнатися, як житло? Ми ж там ремонт робили, та от поспішали… Чесно кажучи, робили не як для себе, а щоб скоріше, як завжди… Може, я подивлюся?
Щось доробити треба? Чи не дме у рами? І хоча зараз літо, а восени може й задувати… — невпевнено він добирав слова.
— Та начебто поки нічого переробляти не треба, — задумалася Ксенія, — а втім, якщо щось і виявиться, то я попрошу допомогти. Дякую, Валеро…
Вона пішла додому, а він ішов поруч.
— Ти одразу до мене звертайся. І хоч я не найголовніший там, а все ж справа швидше піде. Я-то вже знаю, — він зазирав у її очі, — і взагалі, якщо хтось ображатиме, або чіплятиметься, теж одразу до мене. Це вже по моїй частині. Розумієш? Я ж не подивлюся ні на що, і одразу провчу як слід.
Ксенія подивилася на нього уважно, вже починаючи здогадуватися, в чому річ.
— Обов’язково, Валерко, домовилися. Одразу — до тебе, якщо що. Дякую за заступництво. Мені дуже приємно, що мене тут так зустрічають. Немов рідні кругом люди…
— Ти запам’ятай мою адресу, або будь-якому хлопчиськові зустрічному тільки скажи, і вони мені миттю передадуть твоє прохання. Вже мене тут кожна собака знає… Валерій Миколайович я, Степаненко, якщо що…
Ксенія вже ледве стримувала посмішку, і коли увійшла на ґанок, Валерко махнув їй рукою, щасливий від того, що провів її до самого дому, задоволений повернувся, і насвистуючи пішов геть.
Тепер він частенько зустрічав її після роботи і вірним блазнем проводжав до самого дому.
Бувало, що навіть не встигнувши зайти додому, у робочому одязі він біг до її пункту, щоб тільки подивитися на неї, не запізнитися до закінчення її роботи.
— Може, ти даремно так часто проводжаєш мене? — одного разу запитала Ксенія, — здається, моєму життю нічого не загрожує. І до дому мені два кроки, тільки обійти навколо робоче місце.
— А хіба я проводжаю? Я тільки переконатися, що все добре… — розгубився Валерко, — ну, я ж не заважаю?
— Не заважаєш, але я не маленька, щоб за мною так стежити. Все-таки люди тут добрі, хороші, і я не потребую такої опіки… Дякую, Валерко, — ласкаво, але твердо відповіла Ксенія.
Валерка, не звиклий, щоб його відштовхували дівчата, знітився. Він був набагато вищої думки про себе, але тепер виявилося, та, про яку він і мріяти боявся, не хоче так часто бачити його…
Вдома мати помітила поганий настрій сина.
— Що з тобою? І не їси нічого, і вдома сидиш, нікуди носа не показуєш. Навіть твої дружки питають про твоє здоров’я.
— А ну їх… — тихо відгукнувся син, — набридли… Не хлопчик я вже з ними по парканах лазити в чужі сади. І кулаками махати набридло…
— Невже? А що сталося? — мати сіла на диван до сина і погладила його по плечу.
— Нічого… Та ти й сама знаєш. От не люблю, коли підкатуєш, і вдаєш, що нічого не розумієш… Краще б порадила щось… — вигляд Валери був жалюгідним і безпорадним.
— Ну, здогадуюся. І скажу, що з усіма це буває. Не пощастило тобі. Тримайся, і знай своє місце, — відповіла мати.
— Як це? — скипів Валера. Не чекав він від матері такої відвертості. Замість підтримки та втіхи, вона вказала йому на місце.
— А так. Не пара вона тобі. По-перше, дівчина серйозна, й освічена. А ти — поки ніхто. І молодший, і на навчання йдеш восени. Місцевий хуліган, із сумнівною репутацією, — продовжувала мати.
Валерка помовчав, опустивши голову, а потім запитав:
— І ти б з таким не стала дружити?
— З таким би ні, але у кожної людини є шанс. Завжди. І якщо його використати правильно, то все може бути… — загадково відповіла мама.
— Шанс? Це як же? — Валера підняв голову.
— По-перше, треба вчитися, але це вже після університету. Обов’язково. Неуком залишатися не можна. По-друге, насильно милим не будеш. Треба завойовувати серце дівчини. Залицятися, квіти дарувати.
А ти і лаєшся, і напоями балуватися звик, і димиш, як паровоз. Як це може сподобатися нормальній дівчині?
Виправляй недоліки. Працюй над собою і побачиш, що все стане на свої місця, синку…
Якби тато був живий, мені б з тобою не довелося так говорити, він би тобі це давно сам пояснив… — мати зітхнула і пішла на кухню, — і треба нормально їсти. А то скоро від тебе скелет залишиться, а тобі навчатися треба.
Починай займатися щодня!
Валерка, хоч зовні й ставився до матері глузливо, але пораду її цього разу прийняв.
Він рішуче налаштувався побороти свої недоліки.
Валерка подумки уявляв, як здивується Ксенія, коли дізнається, що він кинув палити і почав займатися спортом.
Тепер, коли він у магазині чув від своїх же дружків лайку серед нормальної лексики, то одразу ж діловито робив зауваження, чим дивував хлопців і викликав вдячну посмішку продавчині Юлі, його сусідки.
Вранці та ввечері Валерка висів на своєму старенькому турніку на вулиці біля дому, де й почали збиратися його товариші, влаштовуючи змагання з підтягування, віджимання і навіть з бігу на довгу дистанцію.
Треба було пробігти від дому Валери до медпункту і назад…
Одного разу Ксенія виявила у себе на робочому ґанку квіти, відкриваючи вранці фельдшерський пункт.
Букет із ромашок вона поставила в банку з водою на підвіконня, не уявляючи, хто б міг його принести. Букети почали з’являтися щодня. То польові дзвіночки, то садові лілії, а то й троянди.
Дівчина не встигала міняти букети й відносила вже квіти й додому, на роботі не вистачало місця їх ставити.
Якось вона прийшла на роботу раніше і побачила хлопчика, який клав квіти на ґанок.
— Ти чий? — з подивом запитала Ксенія, — і чому носиш мені квіти?
— Я нічий, я мамин і татів, — усміхнувся хлопчик років семи, — а квіти наші, з палісадника. Валерка заплатив мені, на цукерки грошей дав і велів приносити. Та я й не один ношу. Ще й Сергійко, мій друг носить, і Олексій…
— Так, значить, Валерка? Дякую, — кивнула Ксенія, — вона вже й забула свого проводжатого, адже минув майже місяць, як він перестав до неї приходити…
Лише зрідка вони ненароком зустрічалися то в магазині, то на шляху до клубу, де показували кіно, або в бібліотеці, до якої Ксенія одразу записалася.
Квіти приносили Ксенії все літо.
Раз або двічі на тиждень. Вона звикла до букетів. І лише, коли восени Валера поїхав на навчання в університет, квіти носити перестали.
Ксенія зітхнула з полегшенням. Вона не хотіла турбувати хлопця, молодшого за неї і не зачепившого її серця.
Через півроку вона вийшла заміж у місті, звідки й приїхала. І навесні вже нова жінка з сім’єю заселялася в будиночок працівника фельдшерського пункту…
Звісно, Валерка знав про те, що відбувається в його селищі від матері, друзів і дзвінків Юлі, сусідки та продавчині магазину.
З Юлею він дружив з дитинства, і вона була закохана в нього зі школи. Валера знав про це, бачив по очах її особливу увагу, і це йому лестило.
Але після закоханості в Ксенію, і фактичної відмови цієї суворої та красивої «медички», Валерка немов переродився.
Він зрозумів, що дитинство минуло, і особливо відчув це під час навчання.
Повідомлення, які почала надсилати йому Юля, спочатку викликали лише інтерес, а потім, коли вони іноді трохи затримувалися, Валера місця собі не знаходив, так (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) хотілося дізнатися про новини селища, і в кінці прочитати ті необхідні кожному студенту теплі рядки про те, як сумує, і любить…
Валері Юля і мати повідомили про заміжжя Ксенії та її від’їзд із селища назавжди.
Валера кілька днів думав про неї, і потім навіть був радий її від’їзду, що не буде вона маячити перед очима така красива, серйозна, а тепер і заміжня.
Повернувся Валера додому схудлим, але повним сил. Фізпідготовка далася взнаки. Хлопець навіть став вищим на зріст. Мати повисла на ньому, мало не ридаючи:
— Ну, тепер ти став чоловіком, синку. Побіч усі дитячі бійки, і чудацтва, і хуліганство. Дай мені слово!
— Звісно, мамо, заспокойся. Я ж ще нічого не зробив, тільки поріг переступив, — розсміявся син, — і минуле життя залишилося тільки в пам’яті… А де Юля?
— Ти б запитав, як я себе почуваю, як сама… А ти одразу про Юлю… Та що їй зробиться? Кохає тебе, як і раніше, і чекає не дочекається. Певно, вже знає, що ти приїхав. Але я спершу тебе нагодую, потім все інше.
Нашвидку поївши, обійшовши будинок і сад, Валера поспішив до Юлі. Був ранній ранок. В інший час купа товаришів зустрічала б його.
А поки всі спали, Валера йшов знайомою стежкою до дому дівчини. І точно, мати не помилилася. На ґанку сиділа в халатику, прикрившись курткою, Юлька.
Побачивши його, вона зависла, схопилася і стрибнула йому на шию, щось лепечучи, шепочучи і цілуючи.
— Ну, ось і все… Повернувся, та тихо ти, не реви… — Валера приймав її ласку, міцно тримаючи дівчину у своїх обіймах.
— Так і думала, що ранковим потягом прикотиш… Серце відчуло, Валерочко… — Юля не відпускала його.
— І я скучив, — шепотів він їй, цілуючи в шию, — дякую тобі за листи, ти дуже добра, і як я раніше не розумів цього? Моя ти, Юлько, моя єдина…
Ось так буває у житті. Певна людина може стати серйозним поштовхом для кардинальних змін в житті іншого.
Нехай всім щастить).
