— Та ти що — там же так гарно! Чисте повітря, ліс, річка! — Тетяна із захватом дивилася на чоловіка.
— Я, взагалі-то, Тетянко, міська людина! І зовсім не розумію всієї краси того сільського життя! — намагався пояснити дружині Петро Юхимович.
— Нічого — я тебе всього навчу! — пообіцяла Таня.
І в цих словах чоловікові вчулася прихована погроза, щось на кшталт: «Ану ж, я тобі ще покажу!»
Спадщина — завжди добре. Це і приємні емоції: адже про тебе не забули! І, звичайно ж, матеріальна частина — ніхто не стверджуватиме, що йому вистачить винятково емоцій.
А Тетяні привалила спадщина. Не сказати, що зовсім несподівано: усе було очікувано. Адже людина смертна. Особливо у поважному віці.
Тому на все в жінки вже були певні плани.
Ось і спочила Танина люба бабуся, а її хата перейшла у спадок до Тетяни — єдиної онуки.
Своя хата на околиці міста чи в селі — просто чудово! Там можна відпочивати влітку, постійно влаштовувати застілля з шашликами, садити городину та робити ще дуже багато приємного й цікавого.
А ще — це, звичайно ж, пам’ять! Про бабусю з дідом і таке щасливе дитинство!
Зайдеш до хати, вдихнеш рідний запах випічки і чогось такого особливого, і здається, що ти знову — маленька дівчинка. І зараз бабуся поставить тобі на стіл тарілку зі стиглою полуницею…
А як, напевно, добре жити постійно в цій чудовій хаті! От би кинути це обридле задушливе місто і махнути на природу!
І там, серед тиші, вдихати свіже повітря й насолоджуватися спокоєм. Тим паче, що ще за життя дід облаштував хату: там були добротна ванна кімната і вбиральня.
— Ну який же там спокій, Таню? — намагався достукатися до дружини Петро. — Ти просто ніколи не жила в селі, візити туди в дитинстві не рахуються.
— От і давай спробуємо! — радісно посміхаючись, пропонувала Тетяна.
— Це ж не котедж з усіма умовами, а стара хатина, — резонно протестував Петя. — До того ж, досить занедбана. У якій довгий час жила сама бабуся.
Тому спершу треба дати їй лад. А потім розмовляти про постійне проживання.
— От переїдемо і почнемо все доводити до пуття! — не поступалася дружина. — Якщо почати жити в хаті, усі недоліки усунемо набагато швидше!
Можливо, Таня мала рацію: от переїдуть, і хоч-не-хоч доведеться швидше метушитися! Але чоловік був більш врівноваженим, порівняно з захопленою дружиною.
І дивився на життя не крізь рожеві окуляри: ах, яка чудова літня злива! А більш реалістично і прагматично: знову дах протік!
Коротше, подружжя світло в кінці тунелю бачило абсолютно по-різному.
Але Тетяна, що перебувала в полоні райдужних дитячих спогадів, натискала:
— Давай, ну давай переїдемо! Ну що ти впираєшся?
Діти вже виросли. Працювати зараз можна дистанційно — так ми, власне, і робимо: і інтернет там є! Постачання гарне — чому б і ні?
І тоді Петя, що любив дружину, частково погодився.
Частково тому, що вирішив провести відпустку з дружиною в цій самій хаті: подивитися, що і як, прикинути вартість робіт й оцінити масштаби катастрофи.
Щойно вони з’явилися на ділянці, зайшла сусідка баба Маруся. Вони з бабусею Тані росли разом, були подругами і майже одночасно поховали своїх чоловіків.
— От і добре, діточки, що приїхали! — підсумувала літня жінка. — Жити на своїй землі — дуже файно! Особливо в теперішній час. Звикайте потихеньку до земельки!
— Та нам ще, здається, зарано! — пожартував Петя.
Але виявилося, що баба Маруся зайшла зовсім не для того, щоб висловити свою радість і засвідчити повагу: тут було присутнє те, що заведено називати власним інтересом.
— Петюню, не допоможеш мені дров нарубати? А то племінник подарував машину дров, а вони — не колоті: так же дешевше! Газ я відключила ще 5 років тому, дорого, холодно і невигідно!
У сусідки була ще й піч, якою вона іноді, навіть улітку, користувалася: люблю, знаєте, на вогонь дивитися! І в хаті стає так затишно! Добре, що не розібрали, коли під газ переробляли усе!
Ну, що — із сусідами треба дружити! До того ж, близький сусід кращий за далекого родича.
Тому Петя вирішив одразу піти нарубати дров — ні, не всю машину, а так, щоб сусідці вистачило на перший час: нехай собі дивиться на вогник…
До того ж, Таня подавала йому знаки і штовхала в бік, що означало: не здумай відмовлятися — сусіди, все-таки!
— Ти йди з дровами допоможи, а я поки приготую вечерю, — вони з’явилися в селі ближче до вечора.
І ось на третьому поліні, коли чоловік укотре замахнувся, щоб спритним рухом розколоти колоду на кілька частин, у нього щось заклинило в спині.
Грижа поперекового відділу! Як він міг про неї забути?
Петя скрикнув, випустив сокиру і схопився за спину.
Прибігла «група підтримки» в особі двох молодиць — сусідки та дружини. І відвели стогнучого Петра до хати.
Він, звісно, припускав щось подібне. Але не так одразу й не так сильно. А, зрештою, нічого з ліків під рукою не виявилося: тут вони явно не додумали.
А в хаті всі ліки були прострочені.
Дякую, баба Маруся принесла таблетку знеболювального. А потім Танька збігала в аптеку.
Ну, що — прийміть вітання: відпустка почалася!
Після трьох днів лежання, завдяки інтенсивній терапії — розтирання, таблетки і навіть уколи (дякую, Танько!) — чоловік став потихеньку вставати. І дещо, не кваплячись, робити по господарству.
Дружина поралася в хаті, а він намагався ліквідувати огріхи з ґанком на вулиці.
«Погода стояла незвичайна», і поволі столярувати на свіжому повітрі було в задоволення.
А потім знову матеріалізувалася баба Маруся:
— Любий, щось із бензопилою — поглянь!
І знову Танька штовхнула його ліктем у бік: мовляв, починай дружити!
І в чоловіка нічого не тьохнуло поцікавитися, а навіщо вісімдесятирічній старенькій бензопила? Що вона нею зібралася «бензопиляти»? Причому, терміново?
Тому добрий сусід пішов лагодити ту саму пилку: руки в нього росли, звідки треба.
І йдучи у напрямку до бензопили, він задумався і випадково впав у компостну яму: у баби Марусі був город, який вимагав постійних добрив.
Яма була зверху закрита шматком клейонки і виглядала абсолютно нешкідливо. Ну, він і наступив… У результаті, Петя, вдарившись об жорсткий край, отримав тріщину великогомілкової кістки.
Усе обмежилося накладанням імобілізаційного бандажа на гомілкостоп і коліно. Але ходити виходило тільки з милицею, позиченою в тієї ж баби Марусі.
Тому Петро вибув із ладу на два тижні. Щоправда, йому вдалося взяти лікарняний: добре, хоч відпустка продовжиться!
— Хоча, як — вибув: руки ж у тебе — вільні! — підсумувала Тетяна. — І швидко знайшла йому заняття: запаювати, навіщось, старі відра й каструлі.
І Петро Юхимович, у якого з цього приводу була інша думка — викинути, та й усе! — сперечатися не став.
А затишно влаштувавшись на вже полагодженому ґанку і поклавши ногу на стару табуретку, паяв, вдихаючи смачний каніфольний дим.
Хтось скаже: у бідолашного Петрика все — штурхани та камінці. Ну, який же ти недотепа, Петюню! Під ноги ж дивитися треба. Або — не доля?
Але хтось, більш обізнаний і просунутий, побачить у цьому щось інше: це ж тобі Всесвіт знаки посилає, щоб ти змотував вудки з цього місця, що абсолютно не підходить для тебе!
А то й Сам Господь дає зрозуміти: вали, добродію, поки тебе зовсім не накрило! Уже двічі… в одну вирву потрапив. Дивись, третій раз може виявитися останнім!
Але матеріаліст й атеїст Петя не звернув на знаки Всесвіту і Самого Всевишнього жодної уваги. І — абсолютно даремно.
Тому що незабаром, після смачної вечері смаженими грибами — (Тетяна сама збирала) — відчув себе погано.
З чоловіком стало відбуватися те, що тямущі українці називають: його рвало і метало. Стан був таким, що його довелося госпіталізувати до інфекційного відділення.
Де Петя провів тиждень: дякувати, що серед хороших, напевно, попався тільки один отруйний гриб. Тому, отруєння було легкого ступеня тяжкості.
Так, Тетянко, гранд мерсі, що не заморила зовсім!
— Ви вже, пильнуйте краще! — порадив йому лікар при виписці. — Щось мені обличчя Ваше знайоме! Не вперше тут?
«І навіть не вдруге!» — подумав Петя.
Йому, справді, довелося робити МРТ попереку та звертатися до травматолога. І це було вже третім зверненням чоловіка до місцевої лікарні.
Але вже тепер-то він буде уважнішим!
Удома на нього чекав сюрприз: під час обіду радісна Тетяна поставила на стіл сковорідку з грибами!
— Ці вже точно добрі — баба Маруся підказала! Разом сьогодні ходили! Тому, все свіженьке — їж, не сумнівайся!
І тоді Петро, не мудруючи лукаво, втік. Хоча стояв білий день у самому розпалі.
А машину чоловік залишив дружині: куди вона в селі без машини? Таня теж непогано керувала.
Остовпіла від таких «незрозумілостей» дружина (усе відбувалося швидко й мовчки) залишилася перебувати в абсолютному здивуванні: що це з ним? Адже в них усе було добре!
Та й до життя на «спадковій площі» чоловік уже став дивитися скептично!
Тому Тетяна щиро не розуміла: що не так? Чудовий повітря, гриби, ягоди, риболовля — ходи і жмурся від задоволення!
Ну, так: прихопило тебе трохи! Так, не «шістнадцять» вже! Хіба ж молоденький! Але ж усе обійшлося!
А Петя їхав додому, і в стукоті коліс йому вчувалося одне слово — розлучення: розлучення-розлучення, розлучення-розлучення…
Адже за цей короткий час відпустки він не тільки не відпочив, але й вимотав собі всі нерви. А про здоров’я й говорити годі.
Напевно, справді, доведеться розлучатися: різні вони виявилися з Танькою люди!
От ти й дружи: адже дрова можуть колоти й жінки — він по телевізору бачив!
А то виходить, що дружба — якась одностороння: вони чай п’ють, а він гарує.
А він теж буде дружити. Тільки з Вітьком — їхнім сусідом по сходовому майданчику.
Та, до речі, сьогодні ввечері вони разом, під… чіпси, дивитимуться півфінал із футболу: вже визначилися всі пари! Ось це — його!
Це вам не дрова колоти. А вже з компостною ямою, взагалі, жодного порівняння.
Добре, коли в тебе все добре! І при цій думці Петя мрійно усміхнувся.
Ось такі знаки Всесвіту.
