— Я тебе не кохаю, — сказала вона мені, байдуже збираючи речі в якісь коробки. Спокійно і розмірено, як вона все робить.
— Це жарт такий?
— Ні.
Вона дивиться мені в очі, не відводячи погляду своїх бурштинових, трохи котячих очей.
— Навіщо ти виходила за мене заміж?
Вона знизує плечима.
— Навіщо подарувала мені дитину… адже… це ж моя дитина?
— Можеш не сумніватися. Не треба мені говорити, що у нас була шалена любов чи пристрасть. Дитина твоя, можеш і не сумніватися. Я кохала тебе, а тепер не кохаю. Бачити сина ти, звичайно, будеш, але мене в твоєму житті більше не буде, вибач.
— Як у тебе все просто.
— А, як ти хотів? Щоб були скандали, сварки, бійки? Це не про мене, ти ж знаєш.
***
Ось так, без пояснень, сліз та істерик ми розійшлися. Просто зібрала речі, взяла сина й пішла.
Вона й заміж так за мене вийшла: ми зустрічалися пару разів на місяць, близько року, нарешті, вона сказала, що зустрічей більше не буде. На моє здивоване питання відповіла, що — або ми одружимося, або вона йде.
Напевно, у мене були почуття до цієї холодної жінки, інакше навіщо б я одружився.
Коли зʼявився син, я був на сьомому небі від щастя, мені здавалося, що у мене звичайна сім’я. Я став більше працювати, щоб у моїх усе було. Постійно допомагав по господарству і з сином.
Вона не була якоюсь злою, противною, все, як завжди… У неї навіть під час виношування дитини не зіпсувався характер.
Характер у дружини ніколи не змінювався, завжди була з посмішкою або просто зі спокійним обличчям, я вважав, що мені пощастило, вона, мабуть, вважала інакше.
Я згадую родини моїх батьків — так, я не помилився, саме родини, а не родину. Батьки розійшлися, коли мені було п’ять років.
Розходилися вони бурхливо, скандально, зі сльозами та істериками. Ділили мене і речі, речі і мене.
Мене тоді забрала до себе тітка по батькові, його сестра, вона була старша за батька на двадцять років, була йому скоріше матір’ю, а мені бабусею.
Їхні з чоловіком діти вже виросли, але ще не мали своїх дітей, я був для всіх маленьким. Спочатку я плакав, а потім так звик до бабусі й дідуся, так я їх називав, що нізащо не хотів їхати звідти.
Батьки все ділили час, який я мав проводити з кожним із них. Спочатку це було так — тато кричав, що мама більшу частину часу забрала собі, що він майже не бачить дитину, мама, навпаки, лаялася, що я більше часу проводжу з батьком. А потім… потім навпаки. Так, так теж буває.
Мама кричала татові, що він зовсім не займається дитиною, а проводить весь час тільки з цією своєю, тут мама говорила лайливі слова.
Тато ж парирував матері, що вона зовсім закинула мене, все намагається кудись збагрити і бігає, піднявши хвоста, по чоловіках.
А я мріяв приїхати до бабусі Льолі і дідуся Миколи, щоб спокійно гуляти гаєм, збирати суниці, їсти солодку малину та ожину, бігати наввипередки з сусідським хлопчаком, слухати розповіді про ельфа, про колишні битви і засинати на травичці під ласкавий голос німфи.
Я до самої юності вірив, що вони існують. І лише подорослішавши, я зрозумів, що існують вони тільки в моїй уяві.
У нових родинах батьків теж були то затишшя, то буря, а я так мріяв про тишу… Я так радів своїй родині, але все перекреслили ці слова…
«Я тебе не кохаю. Я тебе не кохаю. Не кохаю…»
Стукають колеса потяга, б’ються в голові й серці ці злі слова.
До села мого дитинства можна добратися на потязі, потім старенький автобус везтиме мене польовою дорогою, поміж достигаючої пшениці, він зупиниться на повороті й водій весело запитає мене: “До Малинівки?”
Я кивну.
Він запропонує або поїхати з ним до кінцевої зупинки, а на зворотному шляху він завезе мене, або вийти зараз і три кілометри через лісок.
Звичайно, я вийду зараз.
Я йду через поле до ліска, вітер роздуває моє волосся, лоскоче мені вухо і намагається співати якусь веселу пісню… Все менше стукають слова в серці… «Я тебе не кохаю…»
— Тату… а я пити хочу.
Я згадую, що я не один, а з сином… Зупиняюся, дістаю з рюкзака пляшку.
— Ууу, вона тепла.
— Слухай, якщо ти потерпиш, ми нап’ємося холодної водички.
— Холодної?
— Ага, такої, що зуби ломить.
— Татку, ти зовсім забув, чи що, що тобі мама наказувала, ніякої холодної води.
— Добре, я покладу пляшку з водою в струмок, вона трохи охолоне і ти поп’єш, добре?
— Так, — киває син, і ми продовжуємо з ним іти.
— Втомився?
— Трохи.
Я беру сина на руки, він не чинить опору, а вдячно зітхає.
— Татку, тобі важко, напевно.
— Нііі, ти що, сину, своя ноша не тягне.
Син киває.
Я вношу його під склепіння «мого гаю» і… вітаюся. Я так завжди робив. Син просить, щоб я опустив його на землю.
— Чим так пахне, тату?
Запах прілого, старого листя перемішується з новою зеленню, цвітуть медуниці та конвалії, вдалині дзюрчить струмочок, мій старий друг.
— Так пахне дитинство, маленький, запам’ятай це…
— Твоє?
— І моє теж.
Ми біжимо з сином до струмка… Я припадаю до холодної води і починаю пити. Син чекає, коли охолоне пляшка з його водичкою, але не витримує, зачерпує в долоні води і починає обережно пити…
— Тату… вона солодка.
— Дивись обережно не застуди горло…
— Мені здається, це жива вода… І тому в мене нічого не заболить.
Перепочивши, ми йдемо далі. Я бачу, що син іде і починає спотикатися.
— Втомився?
— Нііі, — очки його заплющуються.
— Іди сюди, — я беру сина на руки, він блаженно прикриває очі й кладе свою голову мені на плече.
— Я трохи відпочину, тату…
— Так, малий.
— Татку… я прийду потім, добре. Ні, я не злякаюся…
Я не надаю значення бурмотінню сина, мабуть, втомився, багато емоцій і малюк базікає уві сні…
Ми живемо вже тиждень у бабусі, діда не стало два роки тому.
Я лагоджу їй дах, піднімаю повалений паркан, слухаю про непутящого сина Петра, який ніяк не хоче одружуватися, а мотається все по якихось метеостанціях.
Про доньку Оленку, яка вийшла заміж за іспанця і онуків тепер бабуся бачить тільки по відеозв’язку.
— Приїжджай частіше, Юрочко, — просить бабуся, — і Олексійка привозь, який він… Юра… точно, як ти в дитинстві… Дивлюся нещодавно, зібрався кудись…
Я питаю, куди, мовляв, Олексику. А він мені відповідає, що швидко збігає суниць, нарве… Адже запам’ятав, Юрочко… Два рази з ним сходила…
— А де він зараз? — я сполошився.
— Та чого ти, любий, спить Олексійко наш, це ж він зранку бігав…
Я вирішив простежити за сином, куди він ходить… Наступного дня прокинувся раніше за нього і зробив вигляд, що сплю.
Дивлюся, швидко зібрався і пірнув у лаз у паркані, ще мій лаз… Я перемахнув через паркан і поспішив слідом за сином.
Підходячи до гаю, я почув дзвінкий голосок сина і ще чиїсь голоси…
— Ми билися, як леви…
— Зачекай, Ельфе… давай ми спочатку побігаємо з Олексійком…
Я мало не впав коли побачив Русалок, Німф та Ельфів, взявшись за руки, водять навколо Олексійка хоровод…
— Вони що, справжні? — прошепотів я вголос.
— Звичайно, Юрочко, просто ти виріс і більше не зміг їх побачити… або не захотів.
— Але зараз-то я бачу.
— Так.
— Але… як.
— Ти просто захотів побачити… Вони чекали на тебе і дуже переживали, що ти про них забув… Ви, люди, стаючи дорослими, перестаєте вірити в (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) диво… Ви не вірите своїм очам і вухам, ви вірите тільки тому, що вам говорить хтось, тому, у що вам наказують вірити… Вам говорять, що дива не існує, і ви вірите. А насправді, Юро, кожна хвилина твого життя — це диво.
— Хто це говорить?
— Дух лісу, хлопче…
Я бачу, як Німфа колише мого сина, а Ельф тихенько розповідає йому свою нескінченну пісню слави, і хтось грає на своїй чарівній сопілці…
— Здрастуй, хлопче, — шепочуть вони мені, — ти прийшов… ми щасливі…
***
Коли я став старим, мій син зробив мене дідом, я поїхав у село до моєї тітки-бабусі, щоранку я йшов у гай і ставав там хлопчиком…
Щоранку я слухав розповіді Ельфа, перед моїми очима проходили строєм ельфійські полки, старий фавн просив мене пробігти з ним, а німфа гладила мене по голові й просила, щоб я заплющував очки і спав…
— Батьку… ти не старієш зовсім… Знаєш, коли я був маленьким, я придумав собі, що в гаю живе старий фавн, німфа та ельф… — говорить мені син, що приїхав у гості з онуком.
— А зараз ти їх не бачиш?
— Ні, звичайно, батьку… Це були дитячі фантазії. Слухай, а ти не бачив Антона?
Антон — це мій онук, і я не скажу Олексію, що Антон ходить вранці по суниці… Поки не скажу…
— Та спить он…
— Добре… добре у тебе тут, батьку.
— Добре…
У якийсь момент ми дійсно перестаємо вірити в диво, а тих, хто вірить… люди називають чудаками і сміються над ними.
Але, настає момент, і ти розумієш, що все не вічне, і тільки віра в диво може бути нескінченною… І тільки це допомагає вижити і не зійти з розуму у наш нелегкий час…
