Сіма сиділа в куточку на кухні, скромно опустивши оченята й делікатно прикривши лапки пухнастим хвостиком. Вона скидалася на слухняну, але дуже налякану гостю, яка боїться зайвий раз дихнути чи поворухнутися.
Сіма нічого не просила, не нявчала і не вимагала уваги.
Ця маленька пухнаста душа з вулиці чудово знала: господиня її, м’яко кажучи, не терпить.
А Олена тим часом не знаходила собі місця. Вона міряла кроками кімнату — від вікна до дверей, від дверей до вікна.
То плакала, нервово кусаючи губи, то злилася, то вголос скаржилася комусь невидимому на своє розбите, понівечене життя.
Жінка була настільки занурена у власну образу та внутрішній біль, що навіть не помічала очевидного.
У Сіминій мисочці давно закінчився сухий корм, залишки вологого перетворилися на неапетитні скоринки, у спеціальному фонтанчику висохла вода, а з лоточка у ванній уже тягнуло неприємним душком.
Олена Сіму справді не любила. Здавалося, ця кішка просто дратує її самим фактом свого існування.
Пухнасту приніс додому Андрій, її чоловік. І всі клопоти — вимивати лоток, міняти воду, купувати дорогий корм і видавати смаколики — він покірно взяв на себе.
Це була категорична умова Олени, коли вона, зціпивши зуби, милостиво дозволила залишити тваринку в квартирі.
Два роки тому в їхній родині настала чорна смуга. Той день, що мав стати найщасливішим, обернувся прірвою.
Їхній довгоочікуваний синочок, якого вони вимолювали й чекали цілих сім років, занадто рано попросився у цей світ.
Він побув із ними всього два дні, а потім тихо згас у лікарняній палаті, серед чужих холодних приладів…
— Так буває, природа іноді дає збій, — ховаючи очі, намагалася втішити лікарка.
— Одного разу вийшло, вийде й наступного. Ви ще молоді, обов’язково дочекаєтеся свого щастя.
Але в домі Олени та Андрія оселилася глуха, важка тиша. Така ж тиша скувала й Оленину душу — наче разом із малям безповоротно пішло щось найважливіше.
Їхні спільні мрії, заливистий сміх вечорами, плани на майбутнє — все втратило сенс, вицвіло, як старі фотографії. Кожен проживає горе по-своєму.
Олені було нестерпно боляче дивитися на чоловіка, бо їй здавалося, що він горює «недостатньо», що занадто швидко повернувся до звичного життя.
І коли Андрій приніс додому Сіму, Олена сприйняла це як особисту образу, як доказ своєї гіркої правоти.
— Ти що, вирішив замінити нашу дитину цим вуличним котом зі смітника?! — кричала вона тоді, ковтаючи сльози.
— Ну що ти, Оленко, — терпляче й тихо відповідав Андрій.
— Хіба ж можна кимось замінити нашого хлопчика? Я просто не зміг пройти повз. Ти права, я знайшов її біля баків…
Хтось викинув, а вона сиділа така акуратненька, не нявчала, тільки дивилася такими сумними-сумними очима. А я ж із дитинства мріяв про кота…
— Якщо вона хоч раз напакостить по кутках або почне горлати ночами, я власноруч виставлю її за двері! — жорстко відрізала дружина.
— І доглядатимеш за нею тільки ти.
— Тільки я, — луною відгукнувся чоловік.
Сіма ніби серцем зрозуміла кожнісіньке слово. Вона жодного разу не схибила повз лоточок, ніколи не лазила по столах і не подавала голосу, навіть коли животик зводило від голоду. Дуже делікатна, інтелігентна й тиха кішечка.
Свої муркотливі пісеньки вона співала лише Андрієві, гралася тільки тоді, коли він був поруч.
А до господині ставилася з повагою і… глибоким жалем.
«Вона втратила своє кошеня, — мабуть, так думала Сіма, мружачи очі на Олену. — Її серце стало холодним і порожнім. Як же мені її шкода!»
Ось і зараз, чудово розуміючи напругу в домі, Сіма думала не про те, як сильно їй хочеться їсти чи пити. Вона переживала за свою сувору господиню.
Олена ж бо не знала, що насправді сталося, і накручувала себе, впевнена, що чоловік просто її покинув, уперше в житті не переночувавши вдома.
«От якби я вміла говорити, — зітхала про себе Сіма, — я б розповіла їй, що господарю зараз дуже погано. Що йому конче потрібна її підтримка. Але я тільки кішка, а Олена зараз не чує ні мене, ні власного серця».
Минулого вечора вони страшенно посварилися.
Вперше з того чорного дня тишу їхньої квартири розірвали крики, взаємні звинувачення, гіркі сльози та образливі слова, які б’ють болючіше за батіг. Андрій не витримав, вискочив за двері й пішов у ніч.
Коли він не повернувся ні за годину, ні вночі, ні під ранок, Олена накрутила себе до істерики.
Вона злилася і подумки вже ставила хрест на їхньому нещасливому шлюбі.
Коли несподівано пролунав телефонний дзвінок, жінка здригнулася, а вислухавши перші слова — тихо сповзла по стінці на підлогу.
— Серйозна травма голови. Він якраз купив розкішний букет у квітковому кіоску, а тут… нетверезий водій, — лунав із трубки спокійний голос лікарки.
— Йому вже краще, загрози життю немає, але тижнів зо три доведеться полежати в нас. Телефон у нього розрядився, тому не одразу вам подзвонили, вибачте. До речі… — лікарка трохи затнулася.
— А дитину ви хоч нагодували?
— Яку дитину? — Олена ошелешено кліпала очима, вмить забувши про сльози.
— Ну як яку? Сіму! Ваш чоловік у маренні весь час шепотів: «Оленко, погодуй Сіму, вона дуже їсти хоче».
— Не погодувала… — розгублено прошепотіла жінка.
— Лікарю, а можна мені до нього?
— Зараз не пущу, він спить. Краще поїдьте додому і нагодуйте нарешті дитину!
І коли Олена відключилася, лікарка, мабуть, похитала головою: «От же ж мати! Батько з такою травмою про доньку думає, знає, що мамаша й не згадає погодувати. Мати року, не інакше!»
А Олена вже летіла додому, на ходу витираючи мокрі щоки.
Тільки-но вона переступила поріг, Сіма кинулася їй назустріч. І вперше за весь час Олена почула, як ця мовчазна тваринка голосно і жалібно плаче
. Ні, то був не плач за їжею чи брудним лотком, і навіть не образа за багатомісячну холодність.
Найдивовижнішим було те, що жінка раптом усім серцем зрозуміла котячу мову.
— Я так боялася! Я так переживала! Я так люблю нашого господаря, і мені боляче, що я не можу бути поруч із ним! — скаржилася Сіма, тручись об Оленині ноги.
— І я його дуже люблю! — схлипувала Олена, опускаючись на коліна перед кішкою.
— Але він одужає, уявляєш? Він ніс мені квіти, а я, дурна, думала, що він від мене пішов!
— А я завжди знала, що він тебе дуже-дуже любить, просто ти через свій біль цього не помічала. І не бачила, що я теж тебе полюбила, що я так старалася бути хорошою, а ти дивилася крізь мене, — тихо дорікала киця, заглядаючи в очі.
— Боже, якою ж я була дурепою… — щиро зізналася Олена, гладячи м’яке хутро.
А потім вони їли. Олена сиділа просто на підлозі з бутербродом у руках і відщипувала для Сіми малесенькі шматочки дорогої ковбаски.
А в котячих мисочках уже лежав свіжий вологий корм і хрумтіли сухі подушечки.
У чисто вимитому фонтанчику весело дзюрчала свіжа вода, а лоточок сяяв чистотою.
— Передавай йому від мене привіт, — муркотіла Сіма щоранку, випроводжаючи Олену до лікарні.
— Шкода, що котам туди не можна.
— Справді, якісь дурні правила, — погоджувалася жінка, взуваючись.
— Вони ж там просто не знають, що бувають такі інтелігентні й розумні кішки, як ти!
— Тобі привіт від Сіми, — цілком серйозно передавала Олена чоловікові, який швидко йшов на поправку і вже перебрався до загальної палати.
— Вона сама сказала? — так само серйозно питав Андрій, ховаючи усмішку в кутиках губ.
— Звісно, сама! — з легким удаваним обуренням відповідала дружина.
А ввечері, повернувшись додому, Олена ділилася новинами з пухнастою подружкою:
— Завтра нашого тата вже виписують! Треба готувати святкову вечерю. Як думаєш, запечемо рибку? От чудово, я теж так подумала. Уявляєш, сьогодні зустріла нашу лікарку в коридорі, а вона питає: «А як там ваша донечка Сіма? З ким вона зараз?»
Я кажу: «Сіма сама, вона ж у нас уже доросла дівчинка, їй майже два рочки». Мабуть, — сміялася Олена, — лікарка тепер думає, що мені треба до психіатра. Вона ж не знає, що доньки в мене немає, а є ти!
Сіма солодко замружила оченята, потерлася носом об Оленину руку і подумки промуркотіла:
«Так, іди вже купуй ту рибку, жінко, чиє серце нарешті відтануло!»
І тихо-тихо, так, щоб господиня не почула, додала про себе:
«А донечка в тебе вже є. Просто ти поки що про це не знаєш…»
Ось така історія, яка доводить, що любов здатна розтопити найглибшу кригу, ми підготували за мотивами листа нашої постійної читачки. Іноді доля посилає нам розраду в найнесподіванішому вигляді, варто лише відкрити своє серце і впустити туди трохи світла.
А у вашому житті траплялися випадки, коли маленькі пухнасті друзі допомагали пережити великі душевні бурі?
