Вони познайомилися випадково. Алла закупилася в супермаркеті, вийшла на вулицю з двома величезними пакетами, а там — ожеледиця. Дівчина послизнулася на сходинках і, мабуть, гепнулася б, якби чиїсь дужі руки не підхопили її просто в повітрі.
— Обережніше, — почув голос поруч, — тримайтеся за мене…
Відчувши, що міцно стоїть на ногах, Алла підняла очі на свого рятівника.
— Дуже дякую…
— Чого ж ви так навантажилися? — з усмішкою запитав незнайомець, — та ще й у таку погоду?
— Батьків у гості чекаю, — просто відповіла Алла, — їдуть перевірити, як я в місті живу. Ось і…
— Зрозуміло. І далеко вам це все нести? Може, підвезти?
— Та що ви, незручно. Ви й так мені допомогли. Я сама дійду. Потихеньку. Он мій будинок — зовсім поряд.
Алла, обережно ступаючи, пішла у вказаному напрямку. Чоловік рушив своєю дорогою…
Весь день він намагався зосередитися на роботі, але марно: у пам’яті постійно спливала прекрасна незнайомка. Саме так він називав її у своїх думках.
«Яке миле створіння, — думав він, — відкритий погляд, мінімум косметики, здається, навіть помади не було. І рум’янець… Такий ніжний, ледь помітний… А голос, наче струмок… Ні, я мушу її знайти. Вона сказала, що живе зовсім поруч…»
Микита не був ловеласом, швидше навпаки: ставився до жінок дуже обережно, завжди чекав якогось підступу.
Причиною тому була його перша нещаслива любов, що закінчилася банальною зрадою. З п’ятого класу Микита був закоханий в однокласницю, яка, не дочекавшись поки він закінчить університет, за пів року вийшла заміж за сина якогось бізнесмена.
Коли Микита повернувся, вона, анітрохи не знітившись, видала:
— Микито, не переживай так. Якщо тебе заспокоїть, знай: я досі тебе люблю. Однак, любити й заміж виходити — це різні речі. Ну, що ти можеш мені запропонувати? Життя на орендованій квартирі або, ще краще — в гуртожитку? З вічно порожнім гаманцем? Ні вже. Я хочу жити нормально. Сподіваюся, ти мене розумієш…
Микита все зрозумів. Страждав довго. Навіть випивати почав. Але потім взяв себе в руки, влаштувався на роботу, вступив заочно до університету…
І ось тепер, він — тридцятирічний, самотній, цілком успішний чоловік, розмріявся про дівчину, яку бачив лише раз у житті. Та й то — мигцем.
А все тому, що на серці потепліло. Він стільки років цього чекав. І ось тепер — тьохнуло. А він навіть імені її не знав…
Два тижні Микита стовбичив у тому самому супермаркеті. Чекав на прекрасну незнайомку. І вона з’явилася.
Увечері після роботи Алла зайшла купити що-небудь на вечерю… Дуже розгубилася, коли якийсь чоловік буквально кинувся їй під ноги зі словами:
— Нарешті я вас знайшов!
Впізнавши свого рятівника, посміхнулася:
— А навіщо ви мене шукали?
— Ми забули познайомитися! Я — Микита, а ви?
— Мене звати Аллою, — дівчина з цікавістю дивилася на схвильованого чоловіка, — і що далі, Микито?
— Далі? А далі нас чекає чудова вечеря в ресторані! Ви згодні?
— Не знаю, так несподівано…
— Погоджуйтеся, Алло! — умовляв чоловік, — мені так багато потрібно вам сказати…
Він розповів їй про себе все. Про першу любов, про роки самотності, про те, як радий, що зустрів її і вважає це подарунком долі…
Алла уважно слухала… Цей чоловік, такий зворушливий і трохи наївний, дедалі більше їй подобався…
Вони стали зустрічатися. Практично щодня. І що більше зустрічалися, то сильніше прив’язувалися одне до одного. Їм добре було разом попри те, що Алла виявилася скромною, до себе Микиту не підпускала.
Спочатку чоловіка це здивувало, а потім привело в справжнє захоплення. Тепер він був абсолютно впевнений, що Алла призначена йому долею і чекала тільки його!
Він познайомив Аллу зі своєю мамою. Алла звозила Микиту до своїх батьків у село.
Там Микиті все дуже сподобалося. Простий уклад життя, прості стосунки. Гостинні господарі.
Саме там, у присутності батьків, Микита освідчився Аллі…
На реєстрації були найближчі: так захотіла Алла. Сказала, що не хоче великого торжества, але зате мріє про справжню весільну подорож. Микита погодився. Купив путівки. Від’їзд планувався за місяць після весілля.
І ось уже другий тиждень молодята жили разом. Микита не міг повірити своєму щастю. Щодня після роботи летів додому, як на крилах…
В один із прекрасних сімейних вечорів Микиті здалося, що Алла чимось стривожена.
— Що з тобою, кохана? — турботливо запитав він, — ти здорова? У тебе все гаразд?
— Нам потрібно поговорити, — тихо відповіла молода дружина…
— Говори, я весь увага.
— Не знаю, як ти до цього поставишся, — почала Алла, насилу добираючи слова.
— Нормально поставлюся, — Микита бачив, що дружина сильно хвилюється і спробував її заспокоїти, — щоб не сталося. Ти ж знаєш, як я тебе люблю…
— Я розумію, що мала сказати раніше… Але не змогла…
— Алло, не муч, — Микита вже почав напружуватися, — ти мене розлюбила?
— Ні, звісно. Тільки… Вибач… У мене є діти… Двоє…
— Що? Ти жартуєш? — здивувався Микита, — як таке може бути?
— Я не жартую…
— Але тобі ж усього двадцять один рік! Коли ти встигла? І чому раніше нічого не казала?!
Алла пригорнулася до чоловіка, віддано зазирнула в очі:
— Я боялася, що ти розлюбиш мене і передумаєш одружуватися…
— А тепер? На що ти розраховуєш тепер?!
— Не знаю. Сподіваюся, ти зрозумієш мене і пробачиш…
— Пробачу?! Я?! — Микита все ще не вірив у те, що почув…
— Розумієш, у мене, як і в тебе, була в житті сумна історія. Ми дуже любили одне одного. Коли дізнався, що я при надії, він покинув мене. Злякався. Мені ж усього сімнадцять тоді було. Коли зʼявився син, він одумався, пробачення попросив. Я пробачила. Ми стали жити разом. Ще за рік донька з’явилася на світ. А він, поки я носила під серцем дитину, іншу собі завів. Аріні шість місяців було, коли він знову мене покинув. Тепер уже з двома дітьми.
— І де ж тепер твої діти? Жах якийсь… Я ж був у вас у селі… Батьки твої нічого не сказали. Теж приховали, виходить…
— Діти поки живуть у родичів. Своїх дітей у них немає, ось і запропонували, щоб я малюків у них залишила.
— А батьки, що ж? — не вгамовувався Микита, — невже не шкода онуків?
— Вони їх регулярно відвідують, але до себе брати відмовляються. Кажуть, що не впораються.
— Ясно. Сімейка — та ще…
— Навіщо ти так? Я не хотіла, щоб так вийшло. Зауваж, я ж не нав’язувалася тобі. Ти сам мене знайшов…
— Авжеж…, — кинув Микита, — і цнотливість ти круто розіграла… Я навіть повірив у твою порядність…
— Я просто боялася сильно до тебе прив’язатися. Думала: раптом у нас нічого не вийде…
— А в нас вийшло?
— Звісно! Ми ж любимо одне одного!
— І ти можеш це говорити після такої жахливої брехні? Ти могла розповісти мені все це разів сто до весілля! Але ні! Ти говориш про це зараз, коли ми вже одружені!
— А що змінилося? Це було єдине, що я приховувала. Тепер ти мій чоловік і я більше не хочу тебе обманювати. А ось чи зумієш ти прийняти те, що я сказала, залежить від твоєї любові.
— Тобто, якщо погоджуся виховувати твоїх дітей, значить — люблю. А, якщо відмовлюся — значить ні?
— Якщо відмовишся, вони залишаться в моїх родичів. Ось і все. Якщо хочеш, я навіть не буду з ними зустрічатися.
— Іншими словами, ти готова відмовитися від власних дітей заради мене?
— Готова.
— Але це ж жахливо! Невже ти не розумієш?!
— Просто я дуже сильно люблю тебе…
Микита більше не міг цього чути. Він схопив куртку і вискочив із квартири.
Довго ходив вулицями, намагаючись ні про що не думати. Намагався заспокоїтися.
Потім вирішив зайти до матері. Йому просто необхідно було з кимось поговорити…
— Не знаю, що й сказати, синку, — замислено промовила мати, вислухавши Микиту, — тут ти сам маєш вирішувати.
— Що вирішувати, мамо? Я ж заздалегідь усе знаю: якщо погоджуся — погано буде мені, якщо відмовлюся — позбавлю дітей матері, і всі вони будуть нещасні.
— Тоді не поспішай що-небудь робити. Подумай. Хоча… Не уявляю, як ти житимеш із людиною, здатною на таке…
— Я теж не уявляю…
— То, може, краще вам розлучитися?
— Я люблю її, мамо…
— Тоді не знаю…
Микита залишився з дружиною. Запропонував забрати дітей, але Алла відмовилася:
— Не хочу вішати на тебе такий тягар, — сказала вона абсолютно спокійно, — нехай живуть у родичів, а ми будемо їх відвідувати.
— У якій якості? — втомлено запитав Микита, — вони, напевно, твою тітку вже мамою називають.
— І нехай. Їм там добре, я впевнена. А це найголовніше.
— Дивись сама, — кинув у відповідь Микита і більше не повертався до цієї теми.
До дітей вони з’їздили кілька разів. Спостерігаючи, як дружина порається з ними, Микита мимоволі думав:
— Цікаво, що буде, коли в нас з’явиться дитина? Раптом, зі мною щось трапиться? І що тоді? Вона і його сюди відвезе?
Через рік Микита подав на розлучення…
Не зміг так жити…
Та й любов кудись вивітрилася…
Ось такою сумною історією поділилася наша читачка. Життя…
