Приблизно в п’ятирічному віці Оленка почала розуміти, що з нею щось не так. Ось узяти до прикладу випадок.
Йде Оленка з мамою спекотного, сонячного дня широкою красивою вулицею з високими будинками, такими високими, що дівчинка ледве бачить, де вони закінчуються.
І квітів навколо багато посаджено різних: синіх, червоних, рожевих, білих, і не просто так, як у бабусі на дачі, а зірочками, ромбиками, трикутниками.
Дивиться Оленька на всі боки, милується, мамі пальчиком на цю красу показує. Аж раптом, вона вже на асфальті лежить – коліно здерте, біль до сліз в очах. Мама смикає Оленку за ручку і каже суворо:
— Не реви! Сама винна! Під ноги треба дивитися.
І хоча коліно сильно болить, і ступати боляче, але десь у потаємному куточку своєї дитячої свідомості Оленка розуміє – а мама ж має рацію, і від розуміння цього сльози в Оленки ллються ще сильніше.
Або ось інший випадок. Ліплять мама з бабусею на кухні вареники. Весь стіл зайнятий: там і тісто, і борошно, і тарілка з начинкою, і велика таця, де рівненько, рядок до рядка лежать акуратно зліплені варенички.
І так хочеться Оленці занурити обидві руки в м’яке, піддатливе тісто, відірвати від нього шматочок, пом’яти його в руках, а потім зліпити з цього шматочка готовий виріб і обов’язково найбільший і найкрасивіший. Але мама не дозволяє.
— Не заважай, – каже вона. – Іди пограйся в кімнату.
А Оленка маму не слухає.
Колами мовчки ходить вона навколо столу, намагаючись зловити момент, коли бабуся з мамою захопляться розмовою і не помітять, як маленька ручка потягнеться до посудини з тістом.
Нарешті заповітний шматочок затиснутий у кулачку.
Але тісто пружне, тягуче, і неприємний шматок не хоче відриватися від решти липкої маси, чіпляючись за неї хвостом, що розтягується.
Мама піднімає очі. Ривок – і перевернута посудина з тістом лежить на підлозі, а відлупцьована Оленка, шморгаючи носом і потираючи сідниці, стоїть у кутку.
— Не скигли, – каже бабуся, витираючи підлогу. – Сама винна, мати тобі казала.
У кутку Оленці робити особливо нічого, крім як нарікати на долю і думати про свою поведінку.
Розмірковуючи деякий час, вона починає думати, а подумавши трохи, визнає: адже й справді мама говорила, чому вона не послухала?
Що старшою Оленка стає, то сильніше в ній міцніє впевненість, що багато чого вона робить не так, як треба.
І всюди цьому знаходиться підтвердження: і забутий до ранку віршик, і розбита за обідом тарілка, і порвані на прогулянці штани, але найвірнішими ознаками цього «не так» були надуті мамині губи й проціджене:
— Усі діти, як діти, а ця…
І тепер Оленка намагається робити все правильно, як треба – як годиться. Коли щось не виходить, Оленка знає: сама винна.
Отримала в школі погану оцінку – не довчила, запізнилася – не стежила за часом, захворіла – вдяглася не за погодою, не звертають уваги хлопчики – тому що вона некрасива.
Але Оленка продовжує старатися, щоб стати такою, як усі нормальні діти, щоб не засмучувати батьків і бабусю, але головне – щоб не бачити надутих маминих губ та її незадоволеного обличчя.
Пройшов час…
«А Даринка моя не старається», – розмірковувала Олена, поспішаючи додому після роботи.
Лютневий вечір видався морозним, і Олена мандрувала обмерзлим тротуаром, насилу утримуючись від падіння.
Йти було не тільки слизько, а й важко – у кожній руці було по повному пакету з продуктами. Олені, єдиній з її сім’ї, купувати продукти було «по дорозі».
Її єдина донька Даринка росла примхливою і норовливою дитиною.
З другою дитиною в Олени та її чоловіка не склалося, чого вона так і не змогла собі пробачити, тож усю свою материнську любов, загострену в рази трьома невдалими зачаттями, Олена спрямувала на Даринку.
Розпещена Даша, яка не знає відмови, ще в дитинстві вила з матері мотузки, а тепер, у підлітковому віці, Олена і зовсім не могла впоратися з дочкою.
— Ось воно – твоє виховання, – говорив Олені чоловік після кожної витівки Дарини. – Пожинай плоди.
І Олена пожинала, раз по раз йдучи на принизливе примирення з дочкою. Напевно, вона погана мати, хоча щосили намагалася бути хорошою. Особливо після випадку з обігрівачем.
Тієї осені в їхній маленькій однокімнатній квартирі було дуже холодно – довго не вмикали опалення. Олена переживала, що Даринка застудиться.
Купити новий, гарний обігрівач вони не могли – на той час у них було непереливки з грішми, і Сергій приніс звідкись додому невеличкий старенький обігрівач із лампами розжарювання, закритими металевими ґратами. Але Олена була рада й такому.
Дашеньці тоді було півтора рочки, і вона вже могла сама зайняти себе іграшками на якийсь час, звільнивши матері руки.
А справ щодня було багато: прибрати у квартирі, приготувати вечерю, випрати і ще так, по дрібницях: зашити, попрасувати.
Коли Даша не спала, Оленка піднімала обігрівач на підвіконня, до якого донька не могла дотягнутися. Той страшний момент Олена запам’ятала на все життя.
Шиплячий звук супу, що втік на плиті, і вона щодуху біжить на кухню. А потім… нестямний дитячий плач, швидка, опіки.
Під час денного сну доньки Олена намагалася зробити якомога більше, бо це був її єдиний «вільний» час. І ось – забігалася й забула підняти обігрівач із підлоги на підвіконня, коли Дашенька прокинулася.
Тонкі дитячі пальчики легко просунулися через решітку обігрівача.
Опік третього ступеня верхніх фаланг двох пальців. Лікар дитячого опікового відділення докірливо хитає головою:
— Що ж ви, матусю, погано стежите за дитиною.
На виході з приймальні їх зустрічає Сергій, який примчав із роботи. Він забирає заплакану Даринку із забинтованою долонькою в пригніченої тим, що трапилося, Олені і зло кидає їй в обличчя:
— Проспала, дурепа!
Олена знає, що винна. Вона мала опікуватися дитиною, очей із доньки не спускати.
Пальчики в Даринки загоїлися, навіть слідів не залишилося, але на стосунках Олени та Сергія після того випадку утворилася маленька тріщинка під назвою «невдоволення».
Попри всі зусилля Олени «зашпаклювати» цю тріщинку, та тільки ширилася.
Ось і зараз, коли Олена зайшла до квартири і, поставивши пакети на підлогу, переганяла подих, чоловік зустрів її з незадоволеним виразом обличчя.
— Ти так і не дістала курку з морозильника, – роздратовано почав Сергій. – Я ж просив…
Олена чортихнулася про себе.
— Вибач, забула, – вона втомлено стягувала з себе важке зимове пальто.
— Звісно, забула! Твоя звичайна відмовка, – Сергій зі злістю рвонув пакунки з підлоги і пішов із ними на кухню, крикнувши в бік Дашиної кімнати:
– Доню, ми сьогодні без вечері! Скажи спасибі своїй мамі!
Олена зітхнула. Знявши нарешті пальто, шапку і чоботи, вона пройшла на кухню за чоловіком.
— Ну чому без вечері, – примирливим тоном сказала жінка. – Зараз я швиденько що-небудь приготую.
— Я по горло ситий твоїми «швиденько»! – дедалі більше заводився Сергій. У кухню увійшла Даша, висока, гарненька дівчина, на обличчі якої часто виникав вираз зневаги до оточуючих, зазвичай властивий людям, яких звеличують без будь-яких зусиль і заслуг з їхнього боку.
— Мамо, ти йогурт купила? – безцеремонно влізла вона в батьківську суперечку.
— Донечко, твого улюбленого не було, я купила інший, але він теж із персиком. – Ольга метушливо почала шукати в одному з пакетів йогурт.
— Господи, мамо, тебе ні про що попросити не можна! – обурено пиркнувши, Даша вибігла з кухні й навмисно голосно грюкнула дверима своєї кімнати.
— Ти нічого не можеш зробити нормально, – зі злістю сказав Сергій. – Навіть дитина це розуміє.
Олена благальними очима подивилася на чоловіка.
— Сергію, я зараз розморожу курку і все приготую. Вибач. Зранку поспішала на роботу, зовсім із голови вилетіло.
— Спасибі, не треба, – Сергій вискочив у коридор і став натягувати черевики. – Я знайду, де повечеряти!
— Сергію… Сергію…, – жінка готова була заплакати, – Сергію… …ну, вибач… лишись…
Вона схопила Сергія за руку, намагаючись його втримати, але він із силою відштовхнув її від себе і, одягнувши куртку, швидко вийшов за двері.
Олена стояла перед зачиненими дверима. Їй стало так важко, ніби на її плечі звалили величезну, непомірну ношу, під вагою якої вона не може зробити й кроку.
Повільно, якоюсь одразу старечою ходою, вона добрела до кухні і впала на стілець. На очі їй попався пакет, у якому вона шукала Даші йогурт.
«Пакет? Навіщо пакет?» – здавалося, Олена навіть не усвідомлює, де перебуває: в якому місці, в якому часі. Ось вона бачить, як батько йде від них, а мама кричить йому, що потрібно було не заміж за нього виходити, а позбавитися дитини, тобто Олени.
А ось все Олена виходить з жіночої консультації після болючої втрати бажаної дитинки, вони з Сергієм їдуть на дачу його батьків, де живуть влітку, і за всю дорогу він не говорить їй жодного слова.
А це Даша плаче, уткнувшись головою в подушку, бо на дитячому святі в неї була найнекрасивіша сукня.
Олена закрила обличчя руками і нахилилася до колін.
Усе, що вона зараз відчувала, – це величезна, всепоглинаюча втома, що накопичилася в неї всередині, наче важкі кругляки, що не дають іти, що тягнуть донизу, і цих кругляків так багато, що вони витіснили вже все інше, що було в Оленці раніше.
В її голові чомусь виник образ потопельника, з прив’язаним до ніг важким вантажем.
Він ширяє в товщі каламутної, зеленуватої води, не опускаючись на дно і не спливаючи на поверхню. Його тіло плавно колишеться з боку в бік, підкоряючись течії.
Жоден звук не проникає до потопельника вниз – там тихо, темно і спокійно. І нікого більше, тільки він і вода. Безтурботність і спокій. Вічний, непорушний.
Олені раптом нестерпно сильно захотілося такого ж спокою, просто зараз, негайно, що це додало їй сил. Тепер вона знала, що потрібно робити.
Жінка рвонулася до кухонного вікна, відчинила його і, колінами ставши на підвіконня, висунула голову назовні. Чорний квадрат двору різко підскочив їй в обличчя, і жінка злякано відсахнулася назад.
Морозне повітря протверезило її, привело до тями.
Якийсь час вона ще стояла біля відчиненого вікна, вдихаючи на повні груди, потім неквапливо закрила його.
Настало спустошення. Олена більше не відчувала нічого: ні страху, ні втоми, ні образи, ні провини.
Її імпульсивний порив, наче коротке замикання, відключив у ній усі емоції та почуття, миттєво випалив те, що було всередині.
Олена підняла з підлоги пакет і машинальними рухами стала перекладати продукти в холодильник.
Пізно ввечері її розбудив дзвінок телефону. Телефонувала Антоніна Василівна, мама Сергія.
— Оленко, – м’яко почала стелити вона, – не знаю вже, що ти там накоїла, – Антоніна Василівна витримала багатозначну паузу, – але Сергійко тобі навіть дзвонити не хоче.
Тому я потайки від нього сама вирішила тобі зателефонувати, щоб ти не переживала.
Сергій сьогодні в нас залишиться ночувати. А ти що, спиш уже? Чоловіка вдома немає, де він, що з ним – невідомо, а вона спати лягла! Навіть не подзвонила, не дізналася…
Сама винна, – байдуже, за звичкою подумала Олена, – Треба було у вікно…
