— От скажи мені, Галю, як воно так треба примудритися прожити життя, щоб на старість літ не мати за душею геть нічого? — емоційно ділилася вона з давньою коліжанкою.
— Ти тільки уяви: чоловік, дружина, троє вже майже дорослих дітей, а свого кутка як не було, так і нема! Суцільні орендовані квартири!
— Ну, мабуть, на такого, як твій Артемчик, і сподівалися. Думали, прийде в родину зять із приданим і махом вирішить усі їхні проблеми, авжеж, — іронічно всміхнулася подруга.
— А вони що, погорільці якісь? Чи, може, переселенці? Та навіть якщо приїжджі, ну має ж у них бути хоч якась хатина в селі чи хоч якісь заощадження?
— Та мали б бути, але ж катма! — ще дужче сердилася Ірина Федорівна. — Як я зрозуміла, змолоду микалися то з одними батьками, то з іншими, горшки побили, а тепер, видно, планують дітям на шию сісти. Оце так сімейка, нічого не скажеш. Золоту, просто золоту дружину знайшов собі мій син!
Сама Ірина Федорівна тягнула свого єдиного сина самотужки ще з його чотирьох рочків. Жінка й сама не кривить душею: зізнається, що замолоду теж вітру в голові вистачало.
Спочатку жили зі свекрухою, лаялися так, що аж шибки дрижали. А коли вже чекала на дитину, вони з чоловіком грюкнули дверима й пішли на орендовану квартиру.
Згодом сім’я розпалася. Ірина залишилася сама — у тих же чужих стінах, ще й із маленьким синочком на руках.
— До мами вертатися ой як не хотілося. Вона б, звісно, пустила до хати, але то було б не життя — стосунки в нас завжди були, м’яко кажучи, натягнуті. Та й гордість не дозволяла на мамину шию сісти. Сказала собі: раз така дурна, що в халепу вскочила, то сама мушу те все й розхльобувати, — згадує жінка.
І таки розхльобала. Гарувала, як проклята, недосипала, рахувала кожну копійчину. За три роки стягнулася на кімнатку в гуртожитку. Потім потихеньку пішла вгору на роботі.
А коли Артемові виповнилося дванадцять, вони вже святкували входини у власній двокімнатній квартирі.
Ірина Федорівна має повне право пишатися собою: з мізерними аліментами, без жодної допомоги, вона й житло купила, і керівницею стала, і сина на ноги поставила.
Зараз у жінки є машина, а головне — ще одна, однокімнатна квартира, яку вона завбачливо придбала для сина.
Такий собі трамплін для дорослого життя. Артему вже двадцять шість, має вищу освіту, працює. Ірина Федорівна ще й гривень на депозиті відклала — мало що в житті буває.
Здавалося б, видихни та живи спокійно! Про якесь нове заміжжя чи розширення житла вона й чути не хотіла.
— Моє перше заміжжя на все життя відбило охоту до таких пригод, — відверто зізнається вона.
— На каву сходити, в театр — це одне, а от жити під одним дахом… Ні, красненько дякую, мені й самій добре.
Своє майбутнє і майбутнє сина Ірина малювала цілком логічно: вона залишається у своїй двокімнатній квартирі, син одружується. На перших порах молодятам з головою вистачить однокімнатної.
А там, дай Боже, стануть на ноги, трохи підзбирають грошей і візьмуть у кредит щось просторіше.
Вона навіть планувала подарувати їм солідну суму на весільну подорож, коли почула, що син зустрічається з дівчиною і в них, схоже, все йде до рушників.
Щоправда, подробиць про родину обраниці Артема Ірина Федорівна довго не знала. Тільки те, що приїжджі, що є батько, мати й троє дітей — усі дівчата. Аліса — найстарша.
Дівчина приємна, ввічлива. Зрештою, головне ж, щоб син був щасливий, правда?
Але материнська любов очі жінці не замилювала. За документами квартиру на сина вона не переписувала.
Та й пускати туди Артема, поки він не одружений, відмовилася навідріз — нема чого. Там жили квартиранти, і житло приносило стабільну копійчину.
— А папери я не переоформлювала, бо знаєш, як буває, — пояснює вона. — Продасть хтось із молодят своє, дошлюбне, а куплять уже спільне. І шукай вітра в полі! Я ж хотіла як краще: щоб Артем сам навчився заощаджувати. А ту однокімнатну потім знову б здавали, щоб легше було за їхній майбутній кредит платити. Але бачиш, куди воно хилить…
Десь місяць тому син з Алісою подали заяву до РАЦСу. Квартиранти на той час уже з’їхали, в кімнатах саме робили легенький косметичний ремонт.
І тоді ж, як Пилип з конопель, почали вилазити цікаві подробиці про родину майбутньої невістки.
Якось між словом Артем обмовився, що родина Аліси переїжджає.
Ірина Федорівна поцікавилася:
— А що, своє житло нарешті купили?
— Та ні, мамо. Просто ту квартиру, де вони жили, господарі продають, — як ні в чому не бувало відповів Артем. — Тому терміново довелося шукати нову. От я й помагаю речі перевозити.
— Ти тільки уяви! — сплескує руками Ірина Федорівна. — Найстаршій дочці двадцять п’ять! Вони двадцять років у Києві живуть і весь час по чужих кутках! Обоє батьків працюють, потім у них з’явилося ще двоє дівчат (одній зараз вісімнадцять, меншій — чотирнадцять), і всі гуртом туляться по орендованих квартирах! Це ж як треба жити?
— А що знімають? Хоч трикімнатну? — поцікавилася Галина.
— Та де там! Двокімнатну, а іноді й в однокімнатній тулилися, — гірко всміхається Ірина Федорівна.
— Я все розумію, не всім бути начальниками, не в усіх золоті гори замість зарплати. Але за двадцять років не нажити нічого, окрім трьох дітей, привезених у чуже місто на зйомну квартиру…
Це треба мати неабиякий хист. Питання одне: навіщо? І відповіді я не знаходжу. Аліса ж он теж уже кілька років працює. Виходить, троє дорослих при грошах, а свого кутка як не було, так і нема!
З Артемових розповідей склалася така картина: колись давно жили в невеликому містечку з батьками Алісиної мами.
Зять із тестем не вжилися. Перебралися до його матері — там нова біда: свекруха з невісткою зчепилися так, що пір’я летіло. Зрештою, кинули там усе й поїхали підкорювати столицю з малою дитиною на руках.
— Ну то й підкорювали б з однією дитиною, нащо було ще дітей в нікуди планувати? — дивується подруга. — І легше було б, і на своє житло давно б стягнулися.
Як з’ясувала Ірина Федорівна, хата мами майбутньої свахи взагалі розвалилася, її продали за безцінь, а ті смішні гроші просто розійшлися на продукти.
А мати майбутнього свата все своє майно відписала дочці — так би мовити, помстилася синові за нелюбу невістку та втечу до столиці всупереч її волі. У підсумку: ні спадку, ні нажитого.
Так би Ірина Федорівна побідкалася та й забула б. Зрештою, хрестити дітей із новою ріднею її ніхто не змушує, чужі проблеми — не її клопіт.
Але тут рідний син видав таке, що хоч стій, хоч падай.
— Мамо, а ти точно не будеш ту квартиру на мене переписувати? — якось невинно запитав Артем. — Ти ж ніби для мене її купувала.
Ірина Федорівна від такого питання ледь не сіла там, де стояла. Вони ж це обговорювали сотню разів! До чого ці розмови? А син тим часом пояснив:
— Ти ж нам гроші обіцяла дати на весільну подорож… У мене теж трохи відкладено. Ми з Алісою хочемо квартиру купити.
— Та ви спочатку поживіть, придивіться одне до одного, підзбирайте грошенят, — порадила матір. — Твоїх заощаджень і мого подарунка на житло точно не вистачить.
— Нормально вистачить! Ми кредит візьмемо, якраз на трикімнатну стягнемося. Будемо частину платити з тих грошей, що за оренду нашої кімнати візьмемо, та й працюють у нас усі, — відповів син.
Ірина Федорівна спершу кліпала очима, а потім як зрозуміла… Ох і гарно ж хлопця обробили!
Виявляється, нова рідня посиділа, подумала і вирішила, що іпотеку треба брати всім разом — великим табором.
На тестя, на тещу, на Артема й на Алісу. І неодмінно велику квартиру, щоб і Алісиним сестрам було де жити!
— Ти при своєму розумі, синку? — вже не стримала емоцій Ірина Федорівна. — Навіщо тобі впрягатися в борги і купувати житло для чужих людей?
— Та які ж вони чужі? — закліпав очима Артем.
— До того ж, якщо четверо дорослих скидатимуться, то швидко той кредит виплатимо. А там і середня сестра на роботу піде. І коли з’явиться дитинка, теж легше буде — завжди знайдеться кому з малечею посидіти. Нам би тільки на перший внесок нашкребти…
Ірина Федорівна тоді не витримала. Жорстко і прямо дала синові зрозуміти: спонсорувати це божевілля вона не збирається.
Жодних грошей, жодних доходів з оренди!
Жінка так розлютилася, що заявила: навіть тимчасово на поріг своєї квартири він з Алісою не ступить.
Бо їй зовсім не усміхається купувати житло чужій родині, а потім ще роками оббивати пороги судів, допомагаючи синові вигризти свою частку, коли той з Алісою розлучиться.
— Куди він пішов жити — чи до тестів пристав, чи знімають вони з Алісою якийсь куток — я не знаю. Не спілкуємося ми зараз, наговорили одне одному багато зайвого. Але нічого, життя навчить.
Включиться розум — ще прийде і спасибі скаже. А не включиться… що ж. Зате хоч майно не пустить за вітром. Принаймні моє, — впевнена жінка.
Від редакції. Іноді найскладніший прояв материнської любові — це вміння вчасно сказати жорстке «ні», щоб не дати дитині наробити непоправних помилок. Адже справжнє дорослішання починається там, де молода людина бере відповідальність за власні вчинки, а не розраховує на материнський гаманець.
Цікаво, чи завжди батьківська принциповість здатна вберегти дітей від гіркого досвіду?
