— Ох же, класно тобі, Оленко, живеш, як у раю! — Ніна зітхнула заздрісно, розмішуючи в чашці дорогу каву.
– Усе в тебе є, і хата класна, і чоловік багатий, і робота не тяжка, не те що я сама-одна, без чоловіка, без квартири, без роботи нормальної, доньку тягну з останніх сил… Пощастило тобі, що й казати!
— Пощастило, кажеш? — задумливо сказала Олена, вибираючи з бляшаної коробки печеньку смачнішу.
— А то ні! Ми ж усі після школи однакові були, і за достатком, і за походженням, і за зовнішністю…
На цих словах господиня квартири іронічно хмикнула й похитала головою.
— Не хмикай! — сердито перервала її Ніна.
– Скажеш, я не права? Усі з небагатих сімей, це в Юльки тато заможним вважався, то вона з нами особливо й не контактувала, у неї своя тусовка була. Чи ти про інше?
— І про те, й про інше, — невизначено знизала плечима Олена.
— Про що, про інше? — Ніну вже трохи починало заносити. — Ти ж сама розумієш, що за зовнішністю ти попереду всіх не гарцювала! В Ольки й фігура була стрункіша, й ноги довші…
— …а ти в нас лицем вийшла, визнана красуня за цим показником була! — Олена відпила кави й, строго дивлячись на подругу, додала:
— Це я без іронії, якщо що!
— З іронією, без іронії, яка тепер різниця! — буркнула Ніна, трохи остигаючи. — Факт той, що б’юся тепер як риба об лід, Олька теж у соболях не ходить, а ти в нас попереду всіх!
— А з чого ти вирішила, що я попереду всіх і живу, немов цариця? — Олена поставила запитання тихо, але чітко.
– Ти тільки зовнішнє бачиш, а глибини не розумієш! Так, квартира в нас шикарна, в престижному будинку, поліпшений проєкт, три кімнати! В одній ми з Вадимом, в іншій, дитячій — Артемчик.
А в найбільшій — господиня всієї цієї пишноти, свекрушенька моя, Дарія Євгенівна, керівник і натхненник наших перемог!
Вже вона-то знає, що приготувати, як прибрати, коли працювати, а коли гуляти піти. Усе розпише, вибудує, схвалить до виконання! Крок ліворуч, крок праворуч — сама знаєш.
— Оце так номер! Я-то думала, що це ваше, з Вадимом…
— Ага, з Вадимом, але не наше, а їхнє з мамою. Оформлено за рік до нашого весілля, тож я тут ніби квартирантка.
— Але ж ти казала…
— Нічого я не казала! — відмахнулася Олена, — Я ці теми не обговорювала взагалі — ні в мережі, ні в особистих бесідах!
— А що Вадим? — після незручного мовчання запитала Ніна.
— А що йому зробиться, Вадиму. Працює, гроші заробляє.
— Ну, хоч гроші заробляє! — радісно вигукнула подруга. — А велика в нього зарплата?
— Велика, напевно, — байдуже знизала плечима Олена, — мені-то звідки знати?
— Тобто, як це, «звідки знати», — отетеріла співрозмовниця, — ти дружина йому, чи хто?
— Чи хто, напевно. У нас у сім’ї всі фінанси тримає Дарія Євгенівна, і тільки вона точно знає, хто скільки заробив і як цими заробітками розпорядитися…
— Ну, ви, друзі, даєте! — Ніна мала зовсім прибитий вигляд. — А… це, де ж твої всі?
— Де-де, Вадик на роботі, Артемко з бабусею на тренуванні. Ти, до речі, готуйся на вихід через п’ятнадцять хвилин, вибач за прямоту.
Баба Даша приведе його скоро, нагодує, і мені сідати з ним за уроки — це нудно й нецікаво, тому на мене й звалюють.
Та й прибрати тут треба, Вадим з роботи прийде втомлений, злий, безладу не любить, а рука в нього важка…
— О-ох! — Ніна притиснула долоні до скронь, — він що, розпускає руки тебе?
— Ну, як тобі сказати, — потупилася Олена.
— І не кажи нічого, не треба, сама все бачу. Вибач, побіжу я, пора вже мені, те та се…
Бувай, подруго, тримайся тут…
Ніна, переповнена емоціями, втекла, а Олена, усміхаючись, взялася до прибирання.
Невдовзі пролунав дзвінок, прийшли Артемко з бабусею.
Малюк повис на мамі, балакаючи без упину, повідомляючи останні новини, засипаючи маму запитаннями, плануючи вечірні уроки, які вони завжди робили разом, перетворюючи щоразу на захопливу гру.
— Даріє Євгенівно, я там оплату за замовлення отримала, на господарську картку скинула, розберетеся потім, добре?
— Добре, добре, ледащо ти така, все на мене спихаєш!
— Ну як же, у мене ж, серйозно, організаційно-фінансовий кретинізм, я сама, без вашої допомоги, спущу все до копійки, а чоловіка, самі знаєте, до цієї справи підпускати не можна!
— Ти не тільки ледарка, а й хитрюга! — усміхнулася бабуся.
– Добре, що вже тепер міняти, давай, ми поки з (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) Артемчиком поїмо, що залишилося, а ти йди, приготуй своє фірмове печене коханому чоловікові, а то, сама знаєш — рука в нього важка!
— А то, не знаю! Як тільки ви примудрилися такого ведмедя виростити? Мало не щодня примудряється щось розтрощити, то тарілку, то чашку, то глечик!
Хоча б зі злості колов, а то просто рукою потягнеться — і немає тарілки. Я гарний посуд купувати перестала, все норовлю знайти простіший та дешевший.
— Нічого, переживете, — засміялася свекруха, — він завдяки тобі все більше заробляє, все вище росте! Ти ж у нього одразу повірила, давай тягнути вгору, а потім він і сам пішов, та так, що не зупиниш!
— Ну, от і добре! — Олена усміхнулася. — Піду я на кухню, моє місце там! Зате тепер ніхто заздрити не буде й отруюватися — ще й поспівчувають!
— Це ти до чого? — здивувалася свекруха.
— Та так, до слова прийшлося… — Олена махнула рукою й пішла готувати вечерю.
А ви як вважаєте, чи все що відбувається в родині потрібно розповідати подружкам?
