Ти в магазині на ціни зроду не дивишся, кидаєш у кошик усе, що душа забажає, і рибку і ікру. Та за такі блага можна й очі заплющити на дрібні чоловічі грішки. Натура в них така, Діно! Всі вони одним миром мазані

— Ось тобі й на! Оце так зустріч! Ну, здоров була, красуне!

Чоловік — молодий, приємної зовнішності — посміхався, повільно, тихо та розслаблено наближаючись до Діни. А в Діни вмить земля з-під ніг пішла. Вона так перелякалася, що аж заціпеніла, наче в неї відібрало мову й рух.

Застигла на місці, і кроку зробити не може, тільки головою крутить на всі боки, лихоманково міркуючи, куди б дременути.

Але куди тут бігти, коли навкруги — ні душі, тільки порожня вечірня вулиця, де навіть ліхтарі світять якось тьмяно, ніби бояться власної тіні?

Все одно ж наздожене!

Навіть якщо вона кине свої важкі пакети, які, здається, важать цілу тонну, чи втече вона далеко? І навіщо вона пішла в цей магазин саме сьогодні? Хотіла ж завтра зайти!

«Ай, будь що буде», — промайнуло в голові. — «Якщо він зробить хоч крок у мій бік, буду кричати на всю вулицю. Може, хтось та й почує. Та й у магазині, зрештою, люди є, не вічно ж вони там між полицями ходитимуть? Рано чи пізно вийдуть. Та й камери на фасаді висять, як-не-як».

Набравши в груди побільше повітря, Діна надривно закричала:

— Не підходь! Я кричатиму!

Чоловік, глузливо посміхнувшись, зупинився і сказав:

— Та добре, добре, чого ти? Не бійся, не чіпатиму я тебе.

І в ту ж мить Діна згадала, яким жорстоким, емоційним і загрозливим виглядало його повідомлення тоді, рік тому. Він же прямо писав, що краще б вона йому на очі не потрапляла, бо не бачити їй спокою.

Мовляв, «я за себе не ручаюся, ти моє життя понівечила, сім’ю зруйнувала».

Діна тоді тільки пирхнула: цікаве кіно виходить! Вона сім’ю зруйнувала?

А що вона, власне, такого зробила?

Очі дружині на підлість чоловіка відкрила?

Чи себе від брудних пліток захистила?

Після розлучення з чоловіком Діна довгий час була сама не своя. Розлучення, поділ спільного майна — якого, до слова, було «кіт наплакав», а колишній Женька з якоїсь дріб’язкової впертості боровся за кожну ложку та виделку. Так прикро було!

А найгірше, що навіть рідна мати не підтримала її в цьому розлученні. Просто глянула, як на маленьку нерозумну дитину, і пальцем біля скроні покрутила:

— І чого тобі треба, Дінко? Чого ти в позу стала? Ну, подумаєш, велика біда — чоловік «ліворуч» сходив! І що, через це одразу розлучатися? Ну, погуляв Женька, і що з того? Ти думаєш, у інших чоловіки святі?

Думаєш, твій тато — святоша, і все життя мені вірність зберігав? Та якщо хочеш знати, то він, поки молодший був, жодної спідниці не пропускав!

Це зараз, коли вік уже солідний, то притис свого хвоста, і то ще все пижиться, намагається довести, що він «ще ого-го».

Женька в тебе молодець, яких ще пошукати. І робота в нього хороша, і зарплата пристойна. Та іншим жінкам і не снилося таке життя, яке в тебе є.

Ви ж у своє задоволення живете! Ти думаєш, солодко тобі самій буде? На твою зарплату не дуже-то розженешся, а ви ж звикли на широку ногу жити!

Захотіли — до Києва на авто, захотіли — на поїзді поїхали. Ти в магазині на ціни зроду не дивишся, кидаєш у кошик усе, що душа забажає. Та за такі блага можна й очі заплющити на дрібні чоловічі грішки. Натура в них така, Діно! Всі вони одним миром мазані.

Діна, вперто стиснувши губи, мовчала.

Так, вона знала, що мати все життя терпіла батькові походеньки й на всіх його жінок заплющувала очі.

Тому що мати жодного дня в житті не працювала, а батько цілком гідно забезпечував сім’ю. Хто навіяв мамі, що це нормально, що так і має бути, Діна не знала, та й знати не хотіла.

Вона бачила, скільки сліз пролила мама через батька, особливо тоді, коли чергова його інтрижка мало не закінчилася розлученням.

Батько тоді наче збожеволів. Як то кажуть: «Сивина в голову — біс у ребро».

Сварки та скандали в них були ледь не щодня. Мама плакала, принижувалася, благала, щоб батько не рубав із плеча, не йшов.

Батько на неї кричав: «Що ж ти за людина така, Лідо? Чому ти постійно плазуєш? Чому благаєш? Не люблю я тебе, розумієш? Не люблю, хоч ти трісни!».

Мама знову плакала й згадувала той час, коли вони, молоді й щасливі, тільки починали жити:

— Адже кохав же, Павле! А зараз що, любов минула, помідори зав’яли? Чи те, що я вже не молода, а та, інша — молода та гарна — для тебе так важливо?

Батько злився, розмахував руками й відповідав, що не в молодій і гарній справі, а в тому, що вона, Ліда, як п’явка!

«Немає в тобі поваги до самої себе, то за що ж тебе іншим поважати? Була любов, та сплила. Вийшла вся. Потім був побут, терпіння. А зараз нічого, крім жалю, ти в мене не викликаєш, Лідо. Жалка, нікчемна. Дивитися гидко».

Батько тоді навіть йшов із дому, майже місяць жив із іншою, а потім повернувся, бо виявилося, що мама «чекала на дитину».

І батько, як чесна людина, просто не міг дозволити, щоб його дитина росла в неповній сім’ї.

Мама жодного разу в житті не дорікнула йому ні за ті злі слова, ні за цей відхід. Просто прийняла назад, з посмішкою, наче нічого цього й не було.

А потім виявилося, що ніякої дитинки там не було. Діна випадково почула, як мама з подругою розмовляла, дякувала їй за пораду та допомогу. Мовляв, як вправно все вийшло!

Пашка і не зрозумів нічого.

Чи засуджувала Діна матір? Звісно! Навіть були думки про те, щоб розповісти все батькові, але Діна промовчала.

Це їхні справи, нехай самі розбираються. Дуже вже не хотілося їй бути винуватою.

Мама Діні завжди казала, що найголовніше для жінки — вдало вийти заміж:

— От виростеш, Діно, знайдеш собі гарного чоловіка, такого, який забезпечуватиме і тебе, і майбутніх дітей, і все в тебе буде добре. Будеш сидіти вдома і ні в чому не матимеш потреби.

Не обов’язково на роботі «упахуватися», щоб мати все необхідне. Для цього є чоловіки. Вони — сильна стать, вони знають, на що йдуть, коли створюють сім’ю.

У хорошого чоловіка дружині немає потреби працювати. Хіба що вбрання вигулювати.

Діна не хотіла так жити. Ні, це зрозуміло, що хороший чоловік для жінки — вже половина успіху. Тільки часто згадувала вона той місяць, коли батько з ними не жив.

Мама тоді ледь не збожеволіла від горя. Ні, не від великого кохання до свого чоловіка.

Не від того, що так безглуздо розпалася їхня «зразкова» сім’я. Банально, але найбільше жінка переживала про те, як житиме далі. Прощавай, сите, безбідне й безтурботне життя.

Гаразд, аліменти на доньку батько платитиме, тут навіть говорити нема про що. Але для неї, Ліди, він і пальцем більше не поворухне. Це що ж, доведеться на роботу влаштовуватися, щоб кінці з кінцями зводити?

І буде вона, Ліда, прокидатися ні світ ні зоря і штовхатися в громадському транспорті, щоб заробляти «копійки»?

Ну вже ні!

Не для того вона свого часу стільки сил витратила, щоб вдало вийти заміж!

Вона, Ліда, кістьми ляже, але чоловіка в сім’ю поверне.

Тоді-то вони з подругою і вигадали ту «неіснуючу дитину», а потім і «неіснуючий викидень». Це було не так складно, бо в подруги були «свої люди» в лікарні.

Ліда тоді навіть у лікарні кілька днів лежала, а потім, повернувшись додому, одягла на своє красиве обличчя скорботну маску.

Так, що не кажи, а й справді, батько жив із мамою з жалю.

Діна не розуміла матері. Навіщо так принижуватися?

Тільки тому, що не хочеться працювати? Та ну, дурниці! Свої гроші всяко краще. І нехай не надто велика в неї, Діни, зарплата, але все одно, в разі чого не доведеться переживати про те, як жити далі.

Коли Діна дізналася, що Женька їй зраджує, вона не стала робити вигляд, що все добре.

Так, зарплата в нього справді хороша, та й сам він красень, але навіть заради власного безтурботного майбутнього Діна не змогла пересилити себе й пробачити віроломного чоловіка.

Жили вони у квартирі Діни, яку їй купив батько, а тому жінка просто виставила сумки з речами чоловіка за двері.

Женька, звісно, просив вибачення, казав, що його «біс попутав» і такого більше не повториться, але Діна на ці красиві слова не повелася. Зрадив один раз — зрадить і вдруге, і втретє.

Добре, що дітей не встигли «з’явитися». Якось разом із Женькою вирішили вони тоді, що не варто поспішати. Молоді ж, хочеться і для себе пожити.

Може, були б діти — і Діна прогнулася б під цей загальний тиск. Хоча батько не тиснув на неї, не вмовляв. Просто сказав, що це її життя і тільки їй вирішувати, як бути.

Мовляв, я б, Діно, теж ніколи в житті зраду не пробачив. Так, сам каюсь, грішний, а от якби твоя мати…

Після розлучення Діні було тоскливо. Вечорами вона сиділа в соцмережах, тупо гортаючи стрічку і читаючи всяку нісенітницю. Іноді бувало, що й до ранку мучилася безсонням. І повідомлення від незнайомих чоловіків прилітали регулярно.

Переважно такі, від яких хотілося заплющити очі й кинути телефон у стіну. Ну дорослі ж люди, а таку «похабщину» пишуть, аж соромно стає, їй-Богу.

Цей хлопчина дуже вже виділявся з усіх, хто писав Діні до цього. По-перше — симпатичний. Таке відкрите, простодушне обличчя, чесний, навіть трохи наївний погляд. І пише без помилок. А вже це — рідкість.

Слово за слово, і потекло листування. Хлопець написав, мовляв, живу в іншому місті, працюю на СТО. «Що в тебе на особистому, Діно? Як щодо поспілкуватися, зустрітися?».

Діна не стала мудрувати й відповіла, що зовсім нещодавно розлучилася і стосунки їй поки не потрібні. Ніякі.

Ще й пожартувала: «У тебе, мабуть, удома дружина та семеро дітей?».

Він їй смайлик скинув і відповів, що теж розлучений, молодий, холостий і не одружений.

Діна тільки зітхнула: всі вони «молоді, холості й не одружені», а потім з’ясовується раптом, що не такі вже й молоді, та й холостими були багато років тому.

Попрощалася вона з цим хлопцем і забула про нього. Він їй потім писав, але Діна відповідала односкладово, неохоче, та й узагалі через раз.

Незабаром це спілкування зійшло нанівець, а Діна й думати забула про цього хлопця.

Того дня вона з подругами в кафе пішла просто так, розвіятися. Як то кажуть, на людей подивитися і себе показати.

Вони сиділи за своїм столиком, пили ігристе і просто розмовляли, коли до Діни підійшов хлопець.

Вона його й не впізнала спочатку, поки він не нагадав: «Я тобі в соцмережах писав, ми спілкувалися. Я тебе одразу впізнав, Діно. Ти в житті ще гарніша, ніж на фото».

Нічого й не було. Поспілкувалися, разок Руслан на танець Діну запросив, та й усе на цьому.

Звісно, напрошувався в гості, але Діна зробила вигляд, що натяку не зрозуміла, і поїхала додому.

Руслан писав їй наступного дня, красиво писав. Мовляв, доля нас разом зводить, не можна ігнорувати. Раптом у нас щось вийде?

Діна відповіла, що подумає про це, а Руслан написав: «Мені вчора було добре з тобою».

І що до чого? Дивне повідомлення.

Вона вже й думати забула і про Руслана цього, і про кафе. Тим паче, що Женька все спокою їй не давав, та й Руслан кудись зник. Не пише — та й чорт із ним. Не дуже-то й хотілося.

А приблизно через тиждень їй у особисті повідомлення посипалися образливі «листи» від молодої жінки.

Та такі, що Діна розлютилася.

І така Діна, і сяка, раз чужого чоловіка з сім’ї хоче вивести. Мовляв, безсовісна ти! «У нас діти, двоє, навіщо він тобі? Молодшій доньці всього рік. Невже нічого святого в тебе немає? Навіщо ти в нашу сім’ю лізеш?».

Діна спочатку навіть не зрозуміла, що за марення несе ця жінка.

Поки та не скинула їй фото останнього повідомлення Руслана: «Мені вчора було добре з тобою».

Тільки одне повідомлення! А решта листування боягузливо видалена. Мабуть, забув Русик останнє повідомлення видалити перед тим, як додому, до дружини й дітей, поїхав. А як красиво «співав»!

От тобі й «молодий, холостий та не одружений».

Діна від образи аж розплакалася. Господи, ось тільки таких дурних розборок їй не вистачало! Не дай Боже, ще плітки підуть! Містечко маленьке, всі одне в одного на виду.

Не придумавши нічого кращого, Діна просто переслала листування з Русланом його дружині. Усе, від першого повідомлення до останнього.

Нехай почитає і зрозуміє, хто тут чию сім’ю розбиває.

Жінка відповіла їй приблизно через годину. Вибачалася, просила пробачення за свої слова. Діна їй відповіла:

— Розбирайтеся самі. Мені це не цікаво. І чоловік ваш мені не потрібен.

І заблокувала спочатку Руслана, а потім і його дружину. Ну їх, сімейку ідіотів.

Руслан написав їй увечері, з «лівого» акаунта. Погрожував, що голову їй відірве за те, що підставила його перед дружиною.

Мовляв, могла б і промовчати, навіщо листування скидала? «Ти, дурепо, життя моє понівечила, сім’ю зруйнувала. Якщо дружина на розлучення подасть, я тебе знищу. Ходи тепер і озирайся».

Хоч і не сприйняла Діна його погрози серйозно, але все ж побоювалася. Мало що в цього «чокнутого» на думці? Не те щоб вона ходила й озиралася, але все ж намагалася нікуди наодинці не ходити.

Ця історія вже забулася. Навіть Женька заспокоївся вже. Скільки часу минуло? Та майже рік! І ось — «на тобі»! Така зустріч, і як на зло — сутінки, і жодної людини поруч!

Та чого лукавити? У Діни ноги від страху підкосилися, коли побачила вона, як Руслан, посміхаючись, іде в її бік.

Набравши в груди побільше повітря, Діна надривно закричала:

— Не підходь! Я кричатиму!

Посміхнувшись, чоловік зупинився і сказав:

— Та добре, добре, чого ти? Та не бійся, не чіпатиму я тебе.
Руслан підняв руки в примирливому жесті, ніби показуючи, що все гаразд, і зробив ще крок у її бік.

Діна судорожно ковтнула, намагаючись вгамувати шалене серцебиття, і краєм ока помітила чоловіка, що виходив із магазину.

Ну, вже не одна, і то добре. Вона міцніше стиснула ручки пакетів, ніби вони могли стати хоч якимось захистом.

— Чого тобі? — голос здригнувся, але Діна постаралася говорити твердо. — Знову погрожувати будеш чи від слів до дій перейдеш? Врахуй, я не жартую. Я буду кричати.

Руслан несподівано зітхнув і посміхнувся:

— Знаєш, якби я зустрів тебе одразу, того ж дня, не вбив би, звісно, але накричав би — це точно. Я ж тоді весь світ вважав винним, і тебе найпершою. Це ж ти листування дружині «злила».

Я не знав, що це вона вирахувала моє останнє повідомлення. Думав, що ти сама їй написала. Віка на мене «наїхала», погрожувала, що на розлучення подасть.

Вона тільки потім зізналася, що в телефон мій залізла і тобі написала. І все одно, Діно, навіщо ти їй листування скинула? Могла ж промовчати!

Діна аж задихнулася від обурення. Ні, ви тільки подивіться на нього! «Могла б промовчати»!

— Ти зараз серйозно? Промовчати, щоб ти залишився «чистеньким», а я зіпсувала свою репутацію? Та йди ти! І чого я взагалі тут із тобою стою? Чого тобі від мене треба?

— Я з дружиною розлучився, Діно.

— А я тут до чого? Через мене розлучився?

— Та ні, там інші «грішки» були, серйозніші, ніж наше листування. Загалом, я тепер реально молодий, холостий і не одружений, Діно. Може, спробуємо все спочатку?

Насупившись, Діна сказала, що ні, дякую. Один зрадник у неї вже був, і зі зрадниками вона справ не має. Собі дорожче. «Я, мовляв, себе не на смітнику знайшла. Пошукай іншу дурепу».

Діна йшла, і спиною відчувала його погляд. А ще вона дуже боялася і лаяла себе останніми словами.

«Дурепа! Треба було таксі викликати! Ну і що, що тут пішки 5 хвилин! Хто його знає, цього Руслана! Що в нього на думці? Зайде зараз Діна за кут, а він її чимось по голові «тюкнути». І все, поминай, як звали».

Не втримавшись, Діна озирнулася. Руслан стояв на тому ж місці. Побачивши, що вона озирнулася, чоловік помахав їй рукою, ніби прощаючись, розвернувся і закрокував у протилежний бік.

Вона дивилася, як він іде, і якась хвиля жалю накотила на неї. А може, даремно вона з ним так грубо? Все-таки є частка її провини в тому, що з дружиною він розлучився.

Вона вже хотіла було покликати його на ім’я, та вчасно прикусила язик.

«Та тьху ти, дурепа яка! З чого це раптом такі сантименти? Він, значить, гуляє направо і наліво, а вона себе винуватою раптом відчула? Ага, зараз! Ще чого!».

Перехопивши пакети, Діна пішла додому. Пізно вже, нічого тут стояти. «Ти дивися, придумала теж — зрадників жаліти! Вони нікого не жаліють, коли пригоди на стороні шукають. Ні дітей їм не шкода, ні дружин».

Та правильно все ж кажуть: «чорного пса не відмиєш добіла». Так і буде цей Русик від однієї до іншої бігати, поки сили є. А як не буде сили, то спогадами про свої походеньки жити буде.

Життя іноді влаштовує нам такі перевірки, де головне — вчасно зрозуміти, що ми самі є архітекторами власного спокою. Чи варто шкодувати того, хто вже не раз довів, що чужі почуття для нього — лише розмінна монета?…