— Вибач, Вірочко, я не хотів… – зніяковіло промовив Дмитро, коли все закінчилося.
— Таки й не хотів? – хитро примружилася вона, – Тобто, це я тебе змусила?
Він остаточно зніяковів.
— Ні… ні, звісно, я і сам… хм… був не проти, – тихенько засміявся він, усе ще продовжуючи ніяковіти.
У лісі вже майже стемніло, озеро поблискувало, відбиваючи місячне світло, що падало з неба, тому біля річки було трохи світліше, ніж у глибині лісу. Багаття майже згасло.
— А я й не помітила, як настав вечір, – задумливо промовила Віра.
— Пропоную заночувати біля багаття, – сказав Дмитро, – Тільки ось рюкзак із їжею я втопив і не уявляю, чим тебе пригостити.
Віра, нарешті, схаменулася і скомандувала:
— Так, Дмитре, давай ти зараз швиденько сухого хмизу на розпалювання набери і до куреня ближче віднеси, а дрова там є.
— Що там за курінь такий? – запитав він, натягуючи на себе ще сируватий одяг.
— Підхоплюй по дорозі сухостій і тягни його за мною слідом, – веліла Віра.
Сама вона взяла своє відро з грибами, рюкзачок і пішла крізь чагарник однією їй відомою стежкою. Дмитро загасив багаття, взяв в оберемок сухих гілок і поспішив слідом за нею. Коли кущі закінчилися, то перед ними відкрилося приємне, лісове узлісся з невеликим куренем із сіна і соломи.
— Ух, ти, – захопився Дмитро, – Та там спекотно може бути, якщо надихати як слід.
— А ось ми з тобою зараз і надихаємо, – зареготіла Віра.
Він знову засміявся і почав поспіхом складати велике багаття з пеньків, гілок, що валялися біля куреня, і сухої страви, а Віра тим часом висипала гриби просто на землю і побігла до річки по воду. Повернувшись, вона дістала з рюкзака сірники, підпалила багаття, і, наказавши Дмитру тимчасово попрацювати кочегаром, почала чистити гриби.
— Зваримо грибну юшку? – поцікавився він.
— А як ти здогадався? – запитанням на запитання відповіла вона.
— Тоді я зараз змайструю спеціальне пристосування для цього, – сказав він.
— Дмитри, ти одягни речі, які я тобі знайшла, вони на дереві висіли, вже помилися сто разів дощами, тож вважай їх умовно чистими, а свої просуши як слід, уранці буде холодно, і вони тобі знадобляться, – сказала вона.
— Звідки в тебе такий лісовий досвід? – здивувався він.
— Захоплювалася свого часу туризмом, тож збереглися деякі навички, – відповіла Віра.
— Добре, умовила, заодно гляну, що там усередині куреня, – сказав він.
Він поліз у курінь і за хвилину вискочив звідти з радісним криком:
— Я тут казанок знайшов… і ковдру, і подушку!!!
— Треба його помити і води набрати, поки остаточно не стемніло, – занепокоїлася Віра.
До озера вони спустилися разом, абияк піском помили казанок, заодно там же промили і гриби. У Віри в рюкзаку знайшлися і сіль, і цибулина, і хліб, і навіть два свіжих огірки.
— Так у нас тут бенкет намічається, – потер рука об руку Дмитро.
Віра залишилася біля багаття варити юшку, а він заліз у курінь, щоб влаштувати їм спальне місце і натрапив на банку з тушонкою.
— Цікаво, термін придатності в неї там нормальний? – засумнівалася Віра.
Посвітили мобільником, виявилося, що продукт до вживання придатний, тож вечеря в них вийшла на славу. Грибна юшка з боровиків і маслюків, бутерброди з хліба з тушонкою і свіжі огірки. На довершення Віра кинула у відро з киплячою водою якихось запашних трав, і лісовий чай запаморочився своїми чаклунськими ароматами.
— Яка ж ти гарна, Віро, ти навіть собі не уявляєш, яка ти прекрасна, як лісова фея, їй-Богу, – вирвалося в Дмитра.
Віру навіть мороз по шкірі пробив, наскільки щирим було його захоплення. Ось, так, буває, спілкуєшся-спілкуєшся з людиною все літо, вже й пуд солі, здається, з нею з’їв, і на нечесність сто разів перевірив, а у стосунках усе якісь незрозумілості й недомовок. А буває, щойно познайомилися, ще толком майже нічого не дізналися одне про одного, а вже – рідні та близькі люди.
— Дмитре, а ти хто за професією? – запитала Віра, коли вони повечеряли і просто сиділи біля багаття, дивлячись на вогонь.
— Трохи вчений, трохи геолог, трохи… хм… ботанік, – невизначено відповів він.
— Ну, а де ти працюєш? – не здавалася Віра.
— В одному дослідницькому інституті, – відповів він.
— Треба ж, – здивувалася Марина, – І що ти в нашому болоті робив?
— Я ж тобі пояснив, що від ведмедя рятувався, – засміявся він.
— А якщо серйозно? – продовжувала вона свій допит із пристрастю.
— Погуляти приїхав, втомився від роботи, від міста, від людей, замотався останнім часом, у якийсь глухий кут зайшов, – зітхнувши, промовив він.
— Зараз у багатьох так, – розуміюче кивнула вона.
Ніч стояла чудова, небо було ясним, і на ньому чітко висвічувалися зірки та місяць. Озеро в місячному світлі затягнулося легким, туманним серпанком, так вода віддавала тепло, накопичене за день. У багатті потріскували сучки, і іскри розліталися в різні боки подобою феєрверку. Грибна юшка в казанку так і залишилася висіти на триногі, який Дмитро змайстрував із трьох гіллястих сучків. Вирішили, що, якщо прокисне їхнє вариво за ніч, то виллють під якесь дерево, а якщо не прокисне, то, може, потім з’їдять.
— Іди до мене, лісова фея, – прошепотів Дмитро на вухо Вірі, підходячи до неї зі спини і занурюючи її у свої міцні обійми.
У нього були потужні руки, міцні груди й узагалі він був увесь такий рослий, могутній, що Віра поруч із ним здавалася собі маленькою дівчинкою. Напевно, всі жінки люблять відчувати себе маленькими дівчатками в руках у великих чоловіків. Він легко підхопив її на руки і забрав у курінь.
