— У нас в селі вже років п’ятнадцять жодного коня немає! — Та дід Матвій це був, — я розвела руками, не знаючи, як це пояснити. — З рябим конем. Я його воза з дитинства пам’ятаю. — Свят-свят-свят! — Галя несамовито перехрестилася і озирнулася на подвір’я. — Оксано, Матвій же віддав Богу душу давно! Як він міг вас лісом везти

Вечір п’ятниці обіцяв бути тихим і домашнім, аж поки тишу не розірвав різкий, настирливий дзвінок мобільного.

Моя тринадцятирічна Даринка невдоволено закотила очі, принесла мені телефон і тицьнула його в руки з таким виглядом, ніби я завинила перед усім світом.

— Мам, ну воно ж волає на всю квартиру! Знов бабуся дзвонить, — буркнула вона, зморщивши припудреного носика. — Зараз почне на свої болячки жалітися.

І, гучно грюкнувши дверима, зачинилася у своїй кімнаті. От і поговорили.

Важкий вік — це коли власна дитина дивиться на тебе як на ворога, всі навколо дратують, а світ крутиться лише навколо її підліткових драм і перших спроб потайки диміти на балконі.

Я подивилася на екран, і серце якось недобре тьохкнуло. Дзвонила не мама. Дзвонила сусідка з маминого села, тітка Галя. А такі дзвінки на ніч дивлячись ніколи не приносять добрих новин.

— Галю, що сталося? — мій голос здригнувся ще до того, як вона встигла щось сказати.

— Оксаночко, дитино… — у слухавці почулося розгублене схлипування. — Марії Петрівні щось зовсім зле. Тиск підскочив так, що страшно дивитися, я нашу фельдшерку приволокла. А твоя ж уперлася: в лікарню не поїду, і край. Каже, дзвони Оксані, хай їде. Попрощатися хоче… про всяк випадок.

Земля пішла з-під ніг. Мамі сімдесят сім. Розумом я завжди усвідомлювала, що прийде день, коли час візьме своє, але серце… серце ніколи до такого не готове.

Чоловік у відрядженні, старша донька на навчанні у Львові. А між мною та мамою — двісті кілометрів темряви і єдина вечірня електричка, яка відправляється за півтори години.

Раніше ми їздили туди з чоловіком на машині, але зараз авто в нього. Лишається тільки залізниця. А там же від станції ще йти і йти глухим лісом, старою стежкою, якою колись тільки возами їздили…

— Даринко, — я зазирнула до її кімнати, гарячково закидаючи речі в наплічник. — Бабусі дуже зле. Я їду в село. Тобі доведеться побути самій до неділі.

У малої від жаху аж очі округлилися. Вона хоч і вдавала з себе дорослу панну, яка вже з хлопцями в під’їзді цілується, але саму на ніч її ще ніколи не залишали.

— А я?! — губи в неї затремтіли. — Я не залишуся! Я до тітки Наталі не поїду, там її малий б’ється і обзивається!

— Доню, благаю, в мене немає часу на суперечки. Електричка не чекатиме!

Я вибігла в коридор, взуваючись на ходу, і заклякла. Біля порога стояла моя колюча, бунтівна Даринка. З наплічником і двома парасолями в руках.

— Я їду з тобою, — тихо, але твердо сказала вона. — Там дощ передавали.

Сперечатися не було коли. Ми вхопилися за руки, як колись у її далекому дитинстві, і побігли крізь вечірнє місто на вокзал.

Вскочили в останній вагон, коли двері вже зачинялися. Сувора провідниця хотіла нас висварити, але, глянувши на наші обличчя, лише мовчки прокомпостувала квитки.

Три години ми їхали на твердих дерматинових сидіннях, притулившись одна до одної. Я молилася, щоб тільки встигнути, щоб мама дочекалася.

А Даринка, здається, просто раділа, що не лишилася вдома. У нашій старій квартирі завжди щось рипить і зітхає.

Колись вони зі старшою сестрою вигадали, що в комірчині живе «бабай», і самі ж його до істерики боялися. Дитячі фантазії наче й минули, але ночувати самій у порожній хаті — то вже занадто для сучасної підлітки.

Електричка виплюнула нас на порожній, освітлений одним тьмяним ліхтарем перон, і рушила далі.

Раніше, в юності, я приїжджала сюди з цілою ватагою студентів, ми реготали на весь ліс, а іноді нас зустрічав на возі старий дід Матвій… А зараз — лише ми двоє, чорна ніч і стіна дощу.

Даринка не дарма взяла парасолі, хоч у лісі від них було мало користі — розлоге гілля чіплялося за тканину, вода суцільним потоком лилася за комір. Кросівки миттю промокли і хлюпали по багнюці.

Ми увійшли в густий, непроглядний ліс.

— Ого… — Даринка боязко озирнулася на височенні дерева, що змикалися над нами. — Мам, тут, мабуть, тих бабаїв гребля гати…

— Які бабаї, доню? — я міцно стиснула її холодну долоньку. — Жоден нормальний бабай у таку погоду з хати не вийде.

Вона спробувала посміхнутися, хоч усмішка вийшла жалюгідною. Їй було до болю страшно, але я раптом відчула, як моя маленька дівчинка намагається бути сильною заради мене.

— Ти, мамо, не бійся, — вона погладила мене по мокрій куртці. — Ми ж разом. Хто там у таку мряку ходитиме?

Ми пройшли десь половину шляху, коли попереду почулося те, від чого кров застигла в жилах. Глухі крики, тріск гілля і важкі хлопки.

Моє материнське нутро просто закричало про небезпеку. Якимось тваринним інстинктом я схопила Даринку за шкірку і ривком затягнула в густі кущі.

— Лягай! — я втиснула її в багнюку, впала зверху і зашепотіла в самісіньке вухо: — Ані пари з вуст. Тільки мовчи!

Повз нас, важко хекаючи і чавкаючи чобітьми, пробігли дві величезні чоловічі тіні. Десь зовсім поруч заревли мотори, залунали крики. Уся ця моторошна какофонія сунула лісом просто на нас.

— Мамо, я хочу додому… — беззвучно плакала мала, розмазуючи сльози разом із брудом.

— Не піднімай голови. Повзи за мною, — мій голос став металевим.

Я згадала, що трохи правіше колись була стара просіка, де йшла лінія електропередач. Якщо вийти на неї, можна в обхід дістатися села. Ми рачкували по мокрій траві, подалі від дороги, туди, де ще панувала рятівна тиша.

— Ще трошечки, Даринко, ще крапельку… — шепотіла я, піднімаючись на ноги.

Ми випросталися і заклякли від жаху. Прямо перед нами, ніби випірнувши з туману, стояв віз. До нього була запряжена конячка, а на передку сидів чоловік у величезному брезентовому плащі з каптуром.

— Сідайте, хутко! — прохрипів він глухим голосом, ніби з-під землі.

Вибирати не доводилося. Я закинула малу на воза, заскочила сама, боляче вдарившись об сирі дошки.

— Вйо! — чоловік цмокнув, ляснув віжками, і віз, риплячи, м’яко покотився забутою просікою.

Даринка вчепилася в мене мертвим хватом:

— Мам… хто це? Давай втечемо в ліс!

— Сидіть тихо, — знову каркнув дід.

І я раптом зловила себе на думці, що впізнаю цю манеру говорити. І цього рябого коня впізнаю. Він віз нас мовчки, лише курив самокрутку з таким міцним тютюном, що аж у горлі дерло.

Ми переїхали річечку вбрід, крижана вода хлюпнула по ногах, але рятівник навіть не ворухнувся. На околиці села віз зупинився.

— Йдіть, — кинув він, не обертаючись.

Ми злізли, навіть забувши подякувати, і чимдуж побігли до першого вуличного ліхтаря. Було тихо, тільки десь на кутку тужливо вив собака, скаржачись на негоду.

Тітка Галя довго не відчиняла, хоч на кухні й горіло світло. Коли вона нарешті побачила нас за склом, аж руками сплеснула:

— Матінко Божа! А ми ж вас тільки на ранок чекали, думали, машиною поїдете!

— Ми електричкою, — я швидко заштовхала Даринку в сіни, знімаючи з неї мокрий плащ, з якого текли струмки. — Так швидше.

— І через ліс не побоялися?! А чого ж ви в багнюці такі, падали, чи що?

Галя без упину хрестилася і сипала питаннями.

— Вдвох не страшно, — я легенько штовхнула доньку в спину і приклала палець до губ. Мамі зараз наші пригоди ні до чого.

Мама лежала в ліжку бліда, мов крейда. Під очима залягли темні тіні, груди ледь помітно здіймалися.

— Донечки мої… — прошепотіла вона, намагаючись підняти слабку руку. — А я от… трохи здала. Навіть чаєм вас з дороги не напою.

— Лежи, мамочко, ми самі, — я гладила її худі плечі і ледь стримувала сльози від того, якою маленькою і крихкою вона стала. Ніби час поступово, крапля за краплею, забирав її з цього метушливого світу.

Ми зігрілися і заснули вже під ранок, просто в мами в ногах, як колись у дитинстві.

А вранці прилетіла неугавна тітка Галя з очима по п’ять копійок:

— Ой, людоньки! Що робиться! Кажуть, уночі в нашому лісі поліція з автоматами бандитів ловила! Як ви тільки на них не натрапили?!

— Яких бандитів? — мама спробувала піднятися, її обличчя знову побіліло.

Даринка миттю зорієнтувалася. Вона налетіла на сусідку з обіймами, спритно виштовхала її в сіни і жарко зашепотіла:

— Тітонько Галю, дуже просимо, не лякайте бабусю, ми вам потім усе розкажемо!

Галя повернулася до хати вже з медовим голосом:

— Ой, Петрівно, то я старе дурне, переплутала! То мисливці за річкою зайців ганяли, а баби вже кримінал придумали! Хі-хі!

Коли мама заспокоїлася і знову задрімала, ми вийшли на вимитий дощем ґанок.

— То бачили когось? — пошепки запитала сусідка, тримаючись за серце. — Кажуть, на станції їх і взяли, якраз як ви приїхали.

— Бачили, — мене аж пересмикнуло від згадки. — Ледве в кущі встигли впасти.

— Мене мама собою накрила, — гордо сказала Даринка. — А потім приїхав дідусь на возі і вивіз нас у село.

— На якому возі? — тітка Галя аж рота відкрила. — У нас в селі вже років п’ятнадцять жодного коня немає!

— Та дід Матвій це був, — я розвела руками, не знаючи, як це пояснити. — З рябим конем. Я його воза з дитинства пам’ятаю.

— Свят-свят-свят! — Галя несамовито перехрестилася і озирнулася на подвір’я. — Оксано, Матвій же віддав Богу душу давно! Як він міг вас лісом везти?!

— Так і віз… по старій просіці, там, де стовпи електричні.

— Нема там просіки! Вона хащами заросла, як стовпи ті зняли! Ми ж тепер світло з Калинівки беремо, он які вишки здоровенні стоять, аж звідси видно!

Я хотіла щось сказати, але слова застрягли в горлі. Як пояснити те, що відбулося минулої ночі? Та й чи треба шукати логіку?

Може, варто просто подумки подякувати тому, хто прийшов на допомогу в найстрашнішу мить, і поставити свічку за упокій його душі.

— Мам… — Даринка притулилася до мого плеча. — Тепер я знаю, хто такі справжні друзі. Це ті, хто закриває тебе від біди.

Вона шмигнула носом, згадуючи нічний жах, і тихо додала:

— А ці всякі бабаї і лісові духи… вони, виявляється, зовсім не страшні. Я більше їх не боятимуся.

— І дарма, — я обійняла її, усміхаючись. — Вони дуже не люблять дівчат, які потайки курять на балконі. Можуть і лозиною по спині перетягнути.

Даринка густо почервоніла, насупилася і зовсім по-дитячому буркнула:

— Ми з Вікою тільки раз спробували… Така гидота. Більше не будемо.

***

Знаєте, іноді здається, що між нами та нашими предками, нашим родом існує невидима ниточка, яка натягується і рятує саме тоді, коли ми стоїмо за крок до біди.

Можливо, справжні янголи-охоронці не носять білих крил, а пахнуть міцним тютюном і їздять на старих возах, щоб вивезти своїх дітей із темряви?

Бережіть своїх рідних, доки вони поруч, частіше обіймайте дітей і прислухайтеся до старих історій.

А у вашому житті траплялися випадки, які неможливо пояснити жодними законами логіки?