— І тата, Оленко! Не забудь про тата! Його треба годувати строго по годинах. Обов’язково. Інакше лікар знову почне лаятися.
— Я пам’ятаю, мамо.
— Ти в мене така розумниця, доню! Кращої дитини й бажати не можна. Просто диво!
Галина Анатоліївна погладила доньку по щоці, накинула пальто модного винного кольору й поспішила до подруг. Бридж ніхто не скасовував. Це була їхня непорушна п’ятнична традиція.
Вона з’явилася в їхньому житті після якогось серіалу — просто захотілося хоч трохи яскравості, не з тієї сірої буденності, де тільки кухня, прання, прибирання та втеча то за дітьми, то від них.
Зібратися на гру треба було в чомусь ошатному, і Галина свято дотримувалася цього правила.
Хоча давно вже не моталася з чоловіком по відрядженням, а жила спокійно під Києвом, на власній дачі, перебудованій так, щоб можна було зручно перезимувати й переліткувати.
Олена ж жила в Києві, в бабусиній квартирі. Бабусі була потрібна допомога, а поряд — одна з найкращих фізико-математичних шкіл країни. Коли чотирнадцятирічну Оленку переселяли, Галина сказала прямо:
— Подумаєш, в магазин за хлібом збігати та підлогу протерти. Ти все це вмієш. Зате бабуся нарешті візьметься за твоє виховання.
Оленка хотіла спитати, чому мама не може займатися цим сама, але вчасно прикусила язика. У їхній сім’ї сперечатися не прийнято.
Мама не сперечалася з татом, а Олені категорично заборонялося сперечатися з мамою.
— У сім’ї повинен бути лад! — твердив батько, любуючись єдиною донькою в дні приїздів. — Ми з мамою працюємо, щоб забезпечити твоє майбутнє, а твоя справа — вчитися.
Олена вчилася. А ще бігала в магазин, готувала, прибирала й допомагала бабусі, яка майже відмовилася ходити самостійно. День і ніч вона проводила в кріслі з високою спинкою, що стояло в дідовому кабінеті.
Прямо навпроти, на письмовому столі, висів великий портрет діда в кованій рамці.
— Мамо, вона весь час дивиться на нього й мовчить. Не плаче, не розмовляє зі мною. Просто дивиться.
Галина відповіла холодно:
— Олено, це не твоя справа. Бабуся вільна робити те, що їй заманеться.
— Але, мамо!
— Не суй свій гарний нос туди, куди тебе не просять. І залиш бабусю в спокої.
— Та вона й так у спокої! Майже не встає, ходити відмовляється, їсти не хоче! Чому так?!
— Не твого розуму справа. Просто займися своїми обов’язками.
Правда відкрилася Олені сама.
Через рік після переїзду, прибираючи в кабінеті, вона випадково зронила на підлогу велику коробку з верхньої полиці книжкової шафи.
Випали папери, старі фотографії й тоненький шкільний зошит у лінійку. Оленка, сама не знаючи чому, перелякано сховала його під фартух — саме тоді, як почула:
— Поверни все на місце! Живо!
Бабуся навіть не повернула голови. Погляд усе так само свердлив портрет у кованій рамці, а пальці міцніше стиснули підлокітники крісла.
— Добре, бабусю! Я зараз!
Олена квапливо покидала все назад у коробку й поставила її на місце.
— Все! Я можу йти?
Короткий, ледь помітний кивок — і Олена вибігла з кабінету, стискаючи край фартуха, в який був загорнутий зошит.
Відкрити його вдалося лише ввечері, коли пішла тітка Галя — доглядальниця, яка приходила на пару годин допомогти з купанням і одяганням.
Потім мовчки забирала гроші з тумбочки в передпокої й зникала на цілу добу.
Тітка Галя працювала двірником у тому ж будинку й жила на першому поверсі в службовій квартирі. Олена наказали: якщо що — біжи туди й проси допомоги. Скористалася вона цим правом лише раз — того самого вечора.
Це був дідів щоденник. Точніше, крихітна його частина, яка якимось чином загубилася серед паперів.
Решту бабуся спалила, щоб записи випадково не потрапили на очі Галині.
10 листопада.
«Вона знову ходить навколо мене, мов вовчиця. Мовчить і дивиться. Знає щось. Але не каже. Розуміє, що скандалу влаштовувати не можна. Що я її цього разу не помилую. О, як же мені хочеться стиснути її тонку шию, як того дня, коли я мало не покінчив з усім цим пеклом!
Ще трохи — і я був би вільний. Хоча… Яка може бути свобода, коли тебе тримають за горло й не дають дихати?! Вона, дитина, тесть… Як вони мені набридли! Я хотів би звільнитися від усього цього. Від усіх. Щоб їх ніколи не було!»
19 листопада.
«Приїжджав тесть. Погрожував. Вимагав позбутися всього, що може її засмутити. Егоїстка! Думає тільки про себе. Я їй винен. Увесь час винен! Любити її, жаліти, думати про неї. А я її ненавиджу. Її погляд, її руки, її ходу. Вона мені так противна, що я готовий розчавити її, мов таргана. Так-так, таргана!
Мерзенного, маленького, метушливого під ногами. Навіщо?! Навіщо вона це робить?! Адже давно все зрозуміла про нас. Зрозуміла, що ніякої любові немає й не було. Чому ж тоді втішає себе ілюзією, що між нами ще щось можливо? Навіщо все це?! Адже, розійдися ми, можливо, й були б щасливі кожен по-своєму?
А так… Тільки терзаємо одне одного. У неї принаймні є дитина. А в мене? У мене нічого немає. Тільки ця ненависть… Як я міг докотитися до такого?! Адже був же колись нормальним…»
13 грудня.
«Я сказав їй усе! І про те, що хочу розлучення, і про те, що не люблю її й ніколи не любив. Вона сміялася! Реготала, як божевільна, дивлячись на мене. А потім сказала, що я ніколи не буду вільний від неї. Що дістане мене навіть на Місяці. І знищить будь-кого, хто посміє наблизитися до мене хоча б на крок!
Знала б вона, скільки їх було… Ні! Не можна, щоб вона знала. Інакше просто з глузду з’їде. Хоча… яке мені діло? Нехай їде. Як там сказав тесть? Що я взяв від неї все, що міг? Він має рацію.
Вона більше нічого не може мені дати. Дисертація, науковий ступінь, усе це благополуччя, яке я отримав завдяки тому, що вона відмовилася від власної наукової кар’єри й віддала свої напрацювання мені.
Усе це порожнє. Це її рішення. Вона сама цього хотіла. Хотіла бути дружиною вченого зі світовим ім’ям, сидіти вдома й займатися дитиною. Хіба вона цього не отримала?! Ми квити. Тож як вона може ще чогось вимагати від мене?!»
30 грудня.
«Навіщо я собі брешу? Я ніколи не піду з цього дому. Не покину її й доньку. І не тому, що боюся. А тому, що в мене немає сил протистояти всьому цьому. Тесть знищить мене, щойно я заїкнуся про свободу.
А вона… буде сміятися мені вслід. А потім остаточно з’їде з глузду. А Галя? Що буде з нею? Мені її ніколи не віддадуть!
Адже вона не моя! Одразу нагадають мені про це. І не дадуть бачити її! Яким же я був дурнем, коли погодився на всі їхні умови! Ми всі отримали, чого хотіли. Я — доступ до науки, вона — можливість ростити свою дитину в повній сім’ї, а тесть — зятя, яким можна пишатися. А насправді? Нещасні всі. Ні. Я повинен терпіти!
Адже те, що я зробив, на що пішов заради своїх інтересів, — це було моє рішення. І тільки моє… А вона… вона ні при чому. Сидить зараз на веранді, чистить срібло й мовчить. Знову мовчить. І вона навіть не розуміє, що я бачу, як вона плаче без сліз… Ми вимучили одне одного. Але й нарізно жити не зможемо.
Занадто все складно. Занадто вигадливо. Ми як метелики в банці, яких замкнули там до пори, а потім просто насадять на тонкі голки — красивих і непотрібних. І це буде кінець…»
1 січня.
«Галя сміється. Їй сподобався мій подарунок. А дружина… усміхається, дивлячись на доньку. І мені здається, що все не так уже й погано.
А потім тесть каже, що мені треба подумати про те, щоб зміцнити родинні зв’язки, і пропонує запросити в гості свого друга з родиною. Там є хлопець Галиного віку.
Тесть каже, що пора подумати про майбутнє. Але ж вони ще діти! Про яке майбутнє мова?! Чи це так прийнято? Галці вже сімнадцять.
Для мене вона дитина, а для них, мабуть, уже доросла? Мені-то звідки знати?! Я просто киваю й погоджуюся. А Галя сміється…»
Руки в Олени тремтіли, коли вона перегортала тонкі пожовклі сторінки, списані дрібним дідовим почерком.
У тих місцях, де злість брала гору над розумом, папір був порваний — ніби, ставлячи крапку, дід хотів поставити її в своєму житті. Але Олена точно знала: нічого такого не сталося.
Дідусь пішов після довгої, виснажливої хвороби, змотавши до краю і бабусю, і маму.
А через пів року після його смерті вирішили відправити Олену до бабусі — нібито нова школа й осілий спосіб життя для дитини кращий, ніж постійні переїзди.
Зошит сховали надійно, думки привели в порядок, наскільки це було можливо.
І Олена, готуючи бабусі вечірній чай, намагалася зрозуміти, як дорослі люди можуть жити отак — без любові, без жалю одне до одного, просто тому, що так вигідно з якихось причин. Невже це правильно?
Ставлячи чашку на край письмового столу, Оленка, сама не розуміючи навіщо, запитала:
— А ти любила його?
Бабуся кліпнула, відвела погляд від фотографії й подивилася на Олену так, що тій стало страшно.
— Ніколи не питай про те, чого ти зрозуміти не здатна.
— Ну чому ж? Я вже не настільки мала, щоб не розуміти очевидних речей! — Олена знизала плечима. — Ти ж ненавидиш його. Досі. Хоча його давно немає.
— Так! Я ненавиділа його! — крик бабусі був таким гучним, що Олена мимоволі відсахнулася. — І любила! Всім серцем любила! Хоча й розуміла, що ніколи не отримаю від нього того, чого хочу!
Не можна заганяти людину в стосунки силою! Не можна пропонувати їй вибір — свобода чи бажане!
Усе це бредня й примха! Адже згодом розумієш, що програли всі. Але що ти можеш зрозуміти в цьому, дитино?! Що?! Тобі лише належить стати дорослою.
А поки — мовчи! І не задавай дурних питань тим, хто значно розумніший за тебе.
— Розумніший?! — Олена й сама не розуміла, що на неї найшло. — Та ви всі ненормальні! Ви готові жити в ненависті, розігруючи любов, мов на сцені, але не розумієте, що від цього всім погано! Життя — це не твій улюблений театр, бабусю! Не можна так!
— Ти — егоїстка…
— Так? Правда? Я?! Невже ти не розумієш?! Ти сидиш тут днями напроліт і пестиш свою ненависть, дивлячись на людину, якої давно немає поряд! І кому від цього добре?! Мені, може?
Я маю проводити біля тебе весь час, бо мені наказано не залишати тебе саму! Мама теж каже, що я егоїстка, якщо думаю, ніби світ має крутитися навколо мене. А я цього зовсім не хотіла! Я хотіла жити з батьками.
Хотіла, щоб мене любили. А не ходити навшпиньки по будинку, в якому стільки років ніхто й нікого не любив, як з’ясувалося.
— Невдячна! Тобі дали життя…
— Так? Це ти називаєш життям? — Олена розвела руками й гірко, невпевнено засміялася. — Я думала, що життя інше. Що його живуть. А не ховають себе живцем…
Бабуся нічого не відповіла. Раптом захрипіла, схопилася за серце й осіла в кріслі.
Олена, перелякана до ікоти, заметушилася по квартирі, а потім, схаменувшись, кинулася за допомогою.
Вона колотила в двері тітки Галі так, що мало не вибила їх геть.
— Оленко… — Галя, в халаті й з рушником на мокрому волоссі, нарешті відчинила й підхопила дівчинку. — Що сталося?!
Далі Олена майже нічого не пам’ятала. Ніби крізь сон бачила лікарів «швидкої», яких викликала Галя, — вони метушилися навколо бабусі, — і пила воду, якою поїла її сусідка, вмовляючи заспокоїтися.
— Це я! Я винна в тому, що сталося з бабусею! Я — егоїстка! Тільки про себе й думаю… — ридала Оленка, уткнувшись носом у плече Галі.
А та гладила її по волоссю й вмовляла зробити ще ковток.
— Ти ні в чому не винна, Леночко. Не вигадуй. Твоя бабуся сама довела себе й своє життя до краю. Скільки років я бачила, як вона ходить, мов тінь, ні на кого не дивлячись, а бачачи перед собою тільки чоловіка. Це не любов, Леночко. Такої не буває.
— А яка буває?
— Яка? — Галя задумалася. — Любов не сліпа. Це я точно знаю. А там, де очі заплющені, вуха не чують, а серце не б’ється, — яка любов? Ілюзія. Обман. І велика дурість.
— Чому?
— Та тому, що! Поки чекатимеш, коли твоя вигадана любов прозріє, справжня пройде повз. Ось чому.
— Я бабусю не люблю, Галю? Я так її образила…
— Любиш-любиш! Заспокойся. Якби не любила, не сказала б їй усього того, що сказала. Почекай ще. Побачиш! Їй це на користь піде.
— Чому ви так думаєте?
— Бо давно пора було її гарненько струснути! Що хорошого, якщо людина сама себе життя позбавляє?! А вона тільки цим і займалася. Та ще й тобі жити не давала. Ось де егоїзм у чистому вигляді. А ти говориш… Спи давай.
Ранок вечора мудріший. Завтра поїдемо з тобою до лікарні, а потім на вокзал. Зустрічати твоїх батьків.
— Ой, що вони мені скажуть…
— Нічого не скажуть. Не бійся. Я їм уже дзвонила й усе пояснила. Спи!
Усе виявилося не так погано. Бабусю виписали через тиждень. І вона наказала прибрати з кабінету й крісло, й фотографію, наотріз відмовившись віддавати Оленку батькам.
— Досить! Начудили всі так, як тільки могли. Дитина ні в чому не винна!
— Але, мамо, хіба Олена…
— Ні! Олена ні при чому. Це стосується лише мене! — відрізала бабуся, спіймавши вдячний погляд онуки. — Усе добре, і я в порядку. Чого вам іще?!
Оленка залишилася з бабусею. Батьки з часом заспокоїлися. І все пішло своєю чергою.
Зошит діда Олена віддала бабусі згодом, а натомість отримала аркуш з іншого.
— Прочитай це.
Бабуся більше нічого не пояснила, й Олені не лишалося нічого, як вчитатися в рядки, які стали для неї одкровенням.
5 червня.
«Сонце б’є по очах так само, як і її краса. Чи міг я мріяти про таку жінку?! Ось вона годує дитину, а я з розуму сходжу від щастя! Мадонна. Просто Мадонна! Я знаю, що в мене не буде своїх дітей, а вона подарувала мені цілий світ тим, що погодилася прийняти мою руку.
Серце поки не її, але я впевнений, що з часом зможу полюбити її. Сила в ній неймовірна якась! Кротка. Як сила може бути кроткою?! Я не знаю. Але вона є. Вона існує. Неслухняна, майже невидима, але є. І мені здається, дай їй волю — вона змінить усе. Або знесе цей світ до біса, або змінить його на краще. Це вже, як їй буде угодно.
Але здається мені, що сила ця повністю залежить від того, хто поряд. Саме від близьких залежить, стане вона творчою чи руйнівною. Сподіваюся, я зможу дати їй потрібний поштовх. Поки я в цьому не впевнений.
Я надто слабкий для хранителя такої сили. Немає в мені того, що могло б обернути її на користь. Любові немає. А якщо й не буде?»
20 серпня.
«Скільки всього сталося… І хвороба Галі, і переїзд, і мій захист… Усе в один час. І тепер я розумію, що я не просто слабкий. Я безсилий. Я — егоїст. У мене не виходить думати про всіх одразу. Тільки про себе!
Як я злився, коли хворіла Галя… Вона заважала мені спати ночами й думати. А я сердився, хоч і розумів, що вона всього лише дитина, якій погано й боляче. І все одно злився… Я монстр? Напевно.
Адже зараз, коли їй стало краще, я знову люблю її. Але станеться щось — знову буду сердитися… Але мене все одно чомусь люблять… Так-так! Я знаю, що дружина тепер любить мене.
Не зізнається, мовчить, бо боїться дати мені привід посміятися над її почуттям (звідки вона знає, що я так і зроблю?!), але любить! І від цього мені добре… Якщо вона перестане мене любити, то що буде? Нічого хорошого! Я точно знаю…»
— Ти перестала його любити? — спитала Оленка, дочитавши.
— Ні. Любила. Просила піти, бо розуміла, що йому погано. Але він залишився.
— Навіщо?
— Я не знаю. Він до кінця свого життя звинувачував мене в тому, що я егоїстка.
— А може, не ти? — Олена провела долонями по щоках бабусі, витираючи її сльози. — Може, тобі треба було стати егоїсткою? І тоді все стало б на свої місця?
— Хто знає, доню… Хто знає…
Ця розмова стала переломним моментом у стосунках Олени з бабусею. Олена навіть трохи пишалася тим, що за нею визнали право мати власну думку, і раділа, що в її житті нарешті з’явилася людина, з якою не треба грати в слова. Можна було сказати все, як є.
Мама навіть трохи ревнувала Оленку, але не намагалася змінити розстановку сил у сім’ї. Зрозуміла, що їй це більше не вдасться. А тому зосередилася на своєму житті, залишивши Оленці право розпоряджатися власним на власний розсуд.
Олена закінчила школу й вступила до університету. Вона продовжувала жити з бабусею, але часто їздила до батьків після того, як тата прооперували.
Йому наказали дотримуватися дієти й багато часу проводити на свіжому повітрі.
Дача для цього була найліпшим місцем. Галина з радістю передавала доньці кермо господарством, коли випадала така нагода, хоча й знала, що мати буде категорично проти.
— Зовсім замордували дівчинку! Їй жити треба! Дихати! Любити! Літати! А ви її посадили під замок і радієте!
— Мамо, ти неправа! Ми думаємо про її майбутнє. У нас є на приметі чудовий хлопець…
— Ні! — крик бабусі Олена почула з іншого кінця ділянки, де обрізала троянди на прохання мами. — Хватить нам домовлених шлюбів у родині! Нехай Оленка сама вирішує, з ким і як їй жити!
— А що поганого в домовлених шлюбах, мамо? Щось я тебе не розумію! — здивовано протягнула Галина, дивлячись на доньку, що поспішала до будинку. — Ми з чоловіком так і познайомилися. Ви з татом вирішили, що так буде краще.
— Саме тому я тебе прошу не робити того, що ти задумала, — понизила голос бабуся, але відвертатися від запитального погляду онуки, що з’явилася на веранді, не стала. — Пора нам навчитися питати в тих, кого ми любимо, чого вони хочуть. Чи не так, Оленко?
Заміж Олена вийде свого часу. І шишки свої наб’є, і щастя за хвіст спіймає, ні в кого дозволу не питаючи.
Двоє її дітей, які обожнюватимуть свою прабабусю, стануть живим доказом того, що любов іноді приходить далеко не одразу й зовсім в іншому вигляді, ніж бажаний, до тих, хто її чекає й прагне.
— Бабусю, я так щаслива… Це, мабуть, не зовсім правильно — бути настільки щасливою? Це егоїзм? — спитала якось увечері Олена, накидаючи шаль на плечі бабусі, що сиділа в кріслі-качалці на веранді старої дачі й дивилася на дітей, які гралися у дворі.
— Ні, мила, — похитала головою бабуся. — Це норма, якщо так само щасливі ті, хто поряд з тобою.
Іноді правда, вирвана з глибини багаторічного мовчання, болить так, що здається — краще було б ніколи її не знати. Але саме вона здатна розірвати те зачароване коло, в якому люди роками терзають і себе, і тих, кого люблять. Чи завжди ми готові почути те, що насправді криється за звичним «усе гаразд»?
